Свободная нация свободных людей

Почти 100 лет уже прошло с тех пор, как завершил свой путь на этой Земле Франко. Человек отнюдь не «святой» (в религиозном смысле этого слова), не безгрешный, не безошибочный оракул, являющий миру лишь «изречения истины» в последней, наивысшей инстанции — нет, это была непокорная, мятежная, несокрушимая душа, которая словно придерживалась известных слов Льва Толстого и его учения (к чему Иван Яковлевич относился довольно критически). Он всю жизнь учился, менялся, нередко отходя от собственных взглядов прошлых лет. И до последнего вздоха искал ответ: как, каким образом утвердить в кругу достойных, цивилизованных, лучших народов человечества и украинцев. Утвердить как свободную нацию свободных людей (здесь важно и первое, и второе, здесь нет противоречия между свободой нации и свободой человека, так как и то, и другое взаимообусловлено, и Франко не был бы великим мыслителем, если бы этого не понимал!)

Франко — гений, классик, «светоч мысли» (в советские времена непременно добавляли к этому: «каменяр», приверженец социалистических идей, в переводе Маркса — «интернационалист» в очень специфическом, сталинско-брежневском смысле этого слова, который в свое время написал: «Мы все русофилы»; все это не было прямой грубой ложью, потому что использовались настоящие факты, но было именно той полуправдой, именно той политико-идеологической кастрацией живого, реального Франко, которая была намного страшнее лжи). Признавая таким, по сути, лишь чисто внешним способом «величие» этой удивительной личности, подавляющее большинство из нас, откровенно говоря, не желает взять на себя нелегкий (действительно нелегкий) труд — прочитать произведения Франко. Особенно его публицистику, а тем более позднюю, написанную после 1895 года, обозначенную очень четкой расстановкой национальных и в то же время общедемократических акцентов (а это для нас сегодня весьма актуально). И обозначенную также искренней, болезненной (присущей пророкам и провидцам) тревогой за судьбу родного народа и целого человечества — потому что Франко видел, к чему могут привести тоталитарное боготворение государства, культ силы и классовой ненависти и исключительности (так же и равнозначно — ненависти и исключительности расовой!), в конце концов, как неминуемое, логическое следствие всего этого — культ Великого Всевластного Вождя...

Среди огромного, поражающего массива антитоталитарной публицистики гениального украинца наиболее известны (относительно, конечно) те тезисы из его фундаментального труда «Що таке поступ?» (1903, год зарождения большевизма, кстати!), где Франко предостерегает против потенциальной тираничности яда, заложенного в социал-демократической доктрине агрессивного марксовского пошиба (при этом справедливость требует отметить, что непримиримым врагом социалистического учения, особенно в его первоначальном, ненасильственном, либерал-«утопическом» виде Иван Яковлевич не был и всегда отдавал должное Сен-Симону, Прудону, Оуэну и Консидерану). Тезисы эти стоит еще раз напомнить читателю — ведь время, к несчастью, наглядно показало всем нам, что речь идет о пророчестве Франко, которое ужасным образом осуществилось в 20—30-е годы прошлого века.

«Ся партія, — пишет Франко, имея в виду марксо-энгельсовскую социал-демократию, — бажала захопити в свої руки державну власть не на те, аби знищити її і дати всім горожанам якнайповнішу і найширшу свободу. Навпаки, по думці соціал-демократів, держава — розуміється, будуща народна держава — мала статися всевладною панею над життям усіх горожан. Держава опікується чоловіком від колиски до гробової дошки. Вона виховує його на такого горожанина, якого їй потрібно, запевнює йому заробіток і удержання, відповідне до його праці й заслуги. Вона, знаючи потреби всіх своїх горожан, регулює, скільки й чого треба робити в фабриках, кілько вся суспільність потребує хліба й живності, кілько кождий чоловік має працювати, а кілько спочивати, а кінець кінцем може дійти й до того, кілько в ній людей має родитися, аби цілість не була обмежена, дбаючи про надмірне число дітей, і аби живі мали чим вигодуватися. Отся віра в необмежену силу держави в будущім устрою — то головна прикмета соціальної демократії (диагноз Франко поражающе точен, надо только добавить: речь идет не о европейской социал-демократии, а об организации большевистского типа, которую как раз тогда, в 1903 году, организационно оформил Ленин и к которой в то же время приобщился некий Иосиф Джугашвили. — И.С.). — По її думці, кождий чоловік у будущім устрою від уродження до смерті буде державним урядником та пенсіоністом: держава дасть йому наперед відповідне підготуванння; потім буде визначувати йому роботу і плату, давати заохоту та відзнаку, а на старість або в разі слабості купуватиме йому хліб». «Нема що й казати, — ведет далее Франко, — є дещо привабного в такім погляді, особливо для тих бідних людей нинішнього часу, що не знають сьогодні, де дітися і що в рот вложити завтра; для тих мільйонів беззахисних дітей, що виростають зовсім без опіки родичів та опікунів. Життя в Енгельсовій народній державі було би правильне, рівне, як добре заведений годинник. Але є й у тім погляді деякі гачки, що будять поважні сумніви.

Поперед усього та всеможна сила держави лягла б страшенним тягарем на життя кожного поодинокого чоловіка. Власна воля і власна думка кождого чоловіка мусила би щезнути, занидіти, бо ану ж держава признає її шкідливою, непотрібною. Виховання, маючи на меті виховувати не свобідних людей, але лише пожиточних членів держави, зробилось би мертвою духовою муштрою, казенною. Люди виростали б і жили би в такій залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою».

А затем Франко ставит главный, коренной вопрос: «А хто були б її сторожі? Хто держав би в руках кермо тієї держави? Сього соціал-демократи не говорять виразно, та й усякім разі ті люди мали би в своїх руках таку величезну власть над життям і долею мільйонів своїх товаришів, якої ніколи не мали найбільші деспоти. І стара біда — нерівність, вигнана дверима, вернула би вікном: не було би визиску робітників через капіталістів, але була би всевладність керманичів — усе одно, чи родовитих, чи вибираних — над мільйонами членів народної держави. А маючи в руках таку необмежену власть хоч би лише на короткий час, як легко могли би ті керманичі захопити її назавсігди! І як легко при такім порядку підтяти серед людності корінь усякого поступу й розвою... придушуючи всякі такі сили в суспільності, що пхають наперед, роблять певний заколот, будять невдоволення з того, що є, і шукають чогось нового».

Этот основополагающий (написанный, заметим, в популярной форме) труд Франко не случайно был им назван «Що таке поступ?». Иван Франко искренне, до последнего вздоха верил в прогресс (демократический!), в то, что общечеловеческое сообщество, так же, как его неотъемлемая составляющая — украинская нация, трудно, в муках блуждая, сбиваясь с пути, ошибаясь, но продвигается к наивысшей цели — к обществу социальной и национальной справедливости, созданному свободными общностями свободных людей. В работе «Соціалізм і соціал-демократизм» (1897 г.) он писал: «Кричуча нерівність між людьми, визискування і неволення одних другими — все те чимраз більше обурює і ворушить уже нерідкі одиниці (пригадаємо, як несміло і які рідкі одиниці колись виступали проти палення чарівниць та проти тортур в судовім поступуванню!), але цілі маси інтелігенції; явних і цинічних оборонців нерівності та визискування робиться чимраз менше. Все те вказує на неперечний факт, що ідеальний напрям розростається чимраз ширше в масах, підноситься чимраз вище в найкращих одиницях, що є, як і завсігди були, дороговказами на шляху поступу (именно так! — И.С.).

Пристрасне, безоглядне шукання правди зробилося окликом науки замість строєння заокруглених та пустих систем; шукання правди, безпосередності виразу зробилося підвалиною новочасної цивілізації. Стара Протагорова думка: чоловік є мірою всього, висміяна ідеалістами, зробилася підвалиною новочасної цивілізації. Чоловік перестав шукати знання поза обсягом своїх змислів, заострених критикою та всякими корективами, опертими на многовіковім досвіді, перестав шукати собі мети поза границями свого земного життя, зробився скромніший у всіх претензіях, та за то в тих нібито затиснутих границях свого буття знайшов безмірно широке поле для взаємної любові, праці для добра загалу, дбання про поступ і досконалення нових поколінь». Но мы обязаны помнить и о другом. Вера Ивана Франко в совершенность продвижения, во взаимную любовь и труд для добра общественности была подвержена страшным, трагическим испытаниям во время Первой мировой войны (1914—1916 гг.), когда он увидел безгранично жестокую, кровавую бойню, когда были, казалось, совершенно растоптаны высокие идеалы его жизни, когда он потерял сына, испытал муки одиночества, голода, болезней...

Будучи националистом и патриотом в высшем, гуманистическом смысле этого слова, Иван Франко, причем вполне сознательно и продуманно, придерживался нерушимого принципа: наивысшие требования выдвигать к себе, к людям своего же народа, а особенно к украинской интеллигенции. Очень интересны в этом плане мысли, выраженные им в статье «Між своїми» (1897 г.): «Бачимо поперед усього розвій думок у теоретичнім і абстрактнім напрямі. Інтереси до абстрактних питань переважають над інтересом до конкретних справ. Чи то питання загальнолюдські, чи спеціально-українські підхапуються поперед усього з абстрактно-теоретичного боку: соціалізм з боку матеріалістичного світогляду, зовсім нерозривно з ним зв’язаного, політична реформа з боку федералізму, що в усякім разі може бути тільки дахом великого будинку, в котрому основою є особиста воля і громадська самоуправа; питання української національності з боку вищості українського типу московським або з боку спеціальної іннервації, що всякому народові надає окремий характер, та тільки, на лихо, поки що лишається в сфері гіпотез. Правда, в цій сфері легко і свобідно буяти, там безпечно, і аргументація pro i сontra ні до чого практично не зобов’язує. Та тільки ж до дійсного життя ті гіпотези і теорії нічим не торкаються, з насущними його проблемами не зв’язані, бо ані теоретичним федералізмом ніхто ситий не буде, ані теоретично виаргументоване українство нікого до себе не потягне і нікого не загріє. Ся перевага теорії і залюбування в теоріях не припадкове явище; воно — ознака глибокого розриву між інтелігенцією і народом і почуття тої інтелігенції, що вона безсильна і нічогосінько не може зробити для влекшення долі того народу».

Да, Франко — образец национальной самокритики, мыслитель, глубоко убежденный в том, что «все, що йде поза рами нації, це або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрасити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації» (статья «Поза межами можливого», 1900 год). Это трезвый знаток российского импер-деспотизма, а также импер-«марксизма» (в статье «Народники і марксисти», 1899, он писал об этом учении: «Дуже сумно, що на сю доктрину ловиться в значній часті гарячіша українська молодь, хоча соціал-демократизм стає ворожо як проти усяких об’явів суспільної самодіяльності та децентралізації, так само і проти національного українського руху, і з того погляду являється для українства далеко гіршим ворогом, ніж російське самодержавіє і російська цензура. Бо коли самодержавний тиск є тиском фізичної сили і, так сказати, в’яже руки, то соціал-демократизм краде душі, напоює їх пустими і фальшивими доктринами і відверта від праці на рідному ґрунті»), Франко-пророк нужен нам отнюдь не меньше, а, очевидно, даже больше, нежели в ХХ веке. Надо только внимательно и вдумчиво читать его.