Душа й тіло неподільні

Проза «Душа ріки» сприймається як захоплюючий фільм чи низка короткометражок. У ній є все, починаючи зі світлої містики — до бурлеску, від філософських роздумів — до чистого незатьмареного кохання. Численні лінії сюжету гармонійно та динамічно переплітаються, і кожна, як кажуть кінематографісти, «картинка», відтворена з філігранною точністю, розрахована на розумного й розуміючого читача. Чи глядача?

«Я вживався у кожну написану мною роль», — сказав О. Денисенко. Може, тому настільки видовищною стала книга цікавого, «незасмальцьованого» письменника, автора низки романів, повістей, оповідань, п’єс та кіносценаріїв, режисера, актора й ведучого кінопрограм (автор закінчив акторський факультет Всесоюзного інституту кінематографії у майстерні Сергія Бондарчука та кінорежисерський факультет Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого) Олександра Денисенка, що для нього мало знати слова, вміти влучно звести їх до купи, монтувати речення — найважливіше мати що сказати, і смак — як краще це донести до душі кожного? Бо не так часто щастить на цікаву прозу. Як і на цікавих людей.

На Львівському форумі видавців, що проходив у вересні, було дуже людно на презентації книги Олександра Денисенка «Душа ріки»: й молодь, яка естетствує, й театрали, які бачили, наприклад, постановку п’єси про шевченкову душу «Оксана» на сцені київського Театру ім. І. Франка (вистава йде під назвою «Божественна самотність») або комедії Едуардо де Філіппо «Різдво в домі Куп’єлло», де Денисенко є режисером-постановником; і шанувальники кіно, що бачили його акторські та режисерські роботи — хотіли дізнатися, якою смачною інтелектуальною їжею нагодує автор тепер. Ще цікавішою стала київська презентація. Денисенка, одного з провідних прозаїків нової літературної генерації, критики називають то неотрадиціоналістом, то постмодерністом, то творцем міфологічної школи в сучасній українській літературі. Та незаперечним є те, що цей письменник наділений талантом, який непросто вкладається у звичні схеми. «Комусь може не сподобатися книжка, і я не боюсь це сказати, що комусь щось не подобається, принаймні я у кожнім разі був щирий!» — каже автор. У своїх творах він відстоює мовну буттєвість і постійно нагадує про первісні смисли її походження й існування, як і в величній і драматичній «Душі ріки» — книзі, що складається з оповідань, різних за сюжетом, але об’єднаних думками й героями, що їх генерують. «Я пишу про жінок і відчуваю їхні емоції, я пишу про чоловіків і відчуваю чоловічі емоції, про старих — їхні емоції» , — так пояснив свої суттєві професійно-психологічні занурювання у душі своїх героїв Олександр Володимирович.

Це не часто вживана література, і не безліч разів переписана іншими почерками. Це проза, яку не просто дочитуєш до кінця — її хочеться перечитувати й перечитувати знов. «Нормальна книжка, хороша книжка, читайте!», — усміхнувшись, побажав усім зацікавленим автор.