Війна в Грузії: спорадичні оцінки по гарячих слідах

«Америка визначає Грузію своїм найпотужнішим союзником у блоці колишніх радянських республік, але Вашингтону надто потрібна Росія у таких великих питаннях, як Іран, щоб ризикувати всім іншим для захисту Грузії»
Цієї чи іншої воєнної акції Москви слід було очікувати з того часу, як В. Путін назвав найбільшою трагедією ХХ століття не злодіяння нацистів, фашистів чи сталінського режиму, а розпад СРСР. На Кавказі вочевидь розпочато далекосяжну акцію, спрямовану на тестування реакції Заходу щодо можливих кроків з метою відтворення колишньої імперії у нових формах. Дуже схоже, що російська сторона діє за рецептами радикалів із таких аналітичних центрів, як, скажімо, затулінський Інститут країн СНД.
У будь-якому випадку ситуацію, що склалася, слід розглядати у контексті глобальних програм для Росії, розроблених в епоху президентства В. Путіна. З приходом до влади Д.?Медведєва ці плани кристалізуються, зазнаючи доповнень у зв’язку з очевидним гальмуванням спроб Кремля спричинити побудову багатополюсного світу, у якому б Росія могла балансувати між американським, євроатлантичним і китайським «рифами» у відповідності до поточних інтересів власної безпеки. Тобто: з урахуванням оцінки загроз від однієї із сторін вступати в альянс чи укладати певні двосторонні угоди з тією із сторін, яка на цей момент може відіграти позитивну для Росії роль.
Непоступливість офіційного Вашингтона, який прагне зберегти американську гегемонію у глобальних справах, без сумніву, стала підставою для курсу на нагнітання Росією негативного ставлення до Америки, свідченням чого є солідна попередня підготовленість російського державного телеканалу до розгортання «психологічної війни». Принаймні, канал «РОССИЯ» уже через лічені години після грузинського бомбардування Цхінвалі представив добре опрацьовану програму про «зв’язки грузинських президентів Шеварднадзе і Саакашвілі з агентом ЦРУ Брюсом Джексоном», а також кінофільм про «антиросійську спрямованість Грузинської демократичної республіки (1918–1920)».
Важко повірити у неочікуваність для Москви дій президента Саакашвілі. Принаймні у матеріалі російського експерта майже за тиждень до війни відзначалося: «В минувшие выходные (2 августа) в Грузии открылся второй фронт. На фоне попыток превращения процесса урегулирования грузино-абхазского конфликта в цивилизованный диалог при посредничестве западных стран, который мог бы быть вполне конструктивным, события в зоне грузино-осетинского конфликта, сопровождавшиеся жертвами среди мирных жителей, вновь заставили говорить о войне. Кто начал стрелять первым в ночь на 2 августа — жители грузинских или южноосетинских сел, военные с той или иной стороны, — непонятно. У каждого версия своя. Вернее, их две — южноосетинская, которую официально поддерживает Россия, упрекая в развязывании агрессии Тбилиси, и грузинская — согласно ей, первые выстрелы раздались со стороны южноосетинских сел».
Знову-таки, ще 3, а не 10 серпня, як це стверджують російські журналісти і оглядачі, влада невизнаної республіки повідомила про початок евакуації частини населення.
Існують певні підтвердження того, що воєнні дії у вигляді артобстрілу почали саме осетинці у ніч з 1 на 2 серпня, а Грузія тільки відповідала на такі «провокації».
Насправді (і це опосередковано підтверджують самі російські джерела) керівництво Грузії у період від 4 до буквально 8 серпня намагалося вести переговори з Москвою для налагодження прямого діалогу з осетинами. Але грузини, як відомо, заперечували при цьому формат контролю у вигляді змішаної комісії, що, схоже, не влаштовувало Москву, яка вважає себе головним відповідальним за ситуацію в Грузії. У відповідь на цю та інші ініціативи грузинського керівництва російський МЗС попереджав своїх візаві у Тбілісі про неприпустимість застосування сили, взагалі не реагуючи на провокації з боку осетин. Знову-таки, 5 серпня була опублікована інформація про призначену на 7 серпня зустріч грузинського міністра Якобашвілі з віце-прем’єром Південної Осетії Чочієвим та можливу присутність на ній посла МЗС Росії з особливих доручень Попова. Західні оглядачі взагалі активно писали про бажану зустріч Саакашвілі з Кокойти при посередництві росіян.
Телефонна бесіда заступника міністра закордонних справ Росії Карасіна із заступником державного секретаря США Фрідом не може тут виступати аргументом на користь російської позиції, оскільки, за повідомленнями відкритих джерел, американський дипломат у ході бесіди закликав зробити максимум можливого для розв’язання існуючих проблем засобами перегорів. При цьому він посилався на заяву грузинського МЗС про небажання вдаватися до надзвичайних засобів і водночас вказав на попередні домовленості між осетинами і абхазцями про спільні дії проти Грузії.
Свою роль у поведінці Тбілісі відіграли повідомлення про підготовку росіянами козаків-добровольців на Північному Кавказі та їхній приїзд у Цхінвалі. Вочевидь Росія заздалегідь готувалася до воєнних дій. Та й сам лідер «казачьих войск России и Зарубежья (СКВРиЗ) Виктор Водолацкий сообщил, что формирование таких батальонов началось» давно, а до їхнього складу входять найбільш підготовлені воїни. Відтак у грузин були достатні підстави вважати Росію причетною до загострення ситуації.
Для Москви важливим моментом у прийнятті рішення про масштабну участь у війні, можливо, стала впевненість у тому, що держави — члени ЄС не підтримають жорстку позицію американського керівництва на користь режиму Саакашвілі. При цьому вони не надто керувалися офіційною заявою головуючої у ЄС Франції, яка містила заклик до стриманості, але разом з тим стверджувала, що Євросоюз, як ніколи раніше, бажає бути повністю втягнутим у процес мирного врегулювання в Грузії.
17 липня у Тбілісі побував глава МЗС ФРН Штайнмаєр, який привіз триетапний план врегулювання конфлікту, у якому передбачалося наступне: 1) відмова Грузії від використання сили і обіцянка Абхазії гарантувати безперешкодне повернення в цю автономію близько 250 тисяч грузинських біженців, які свого часу змушені були покинути республіку; 2) початок спільних проектів з відродження економіки, інфраструктури і соціальної сфери за рахунок країн-донорів; 3) тільки після цього початок перемовин про статус Абхазії. Щоправда, німецький міністр підтвердив право Грузії на відновлення територіальної цілісності, на що, особливо стосовно третього етапу, вкрай негативно відреагували в Абхазії.
Тривала активність американців на грузинській території стала далеко не останньою і дуже важливою спонукою для вкрай жорсткої реакції Москви на поведінку грузинського керівництва. «Якщо комусь і потрібні були докази значимості нинішньої кризи багатостраждальної кавказької держави Грузії, то 15 липня вони їх отримали з початком військових навчань, у яких задіяно до тисячі військовослужбовців США, — майже місяць тому писала лондонська The Financial Times. Офіційно Білий дім стверджував, що навчання були заплановані давно і не мали нічого спільного із суперечками між Москвою та Тбілісі про грузинські провінції, втім, звичайна логіка не дозволяє назвати цей збіг випадковим. Характерно, що саме ці навчання, напередодні яких Грузію відвідала К. Райс, стали причиною для відвертості Москви, офіційний представник якої вперше незадовго до початку війни визнав, що Росія вже неодноразово порушувала грузинські кордони з метою утримання Саакашвілі від агресивних дій.
Насправді ні США, ні ЄС не можуть собі дозволити погодитися на таке право Росії, оскільки це означатиме для них диктат Москви щодо подальшого розширення НАТО і, можливо, ЄС. До того ж, Грузія для Заходу разом з Україною залишається державою, яка здійснила демократичний прорив на пострадянському просторі, а також залишається єдиним маршрутом, яким каспійські нафта і газ можуть надходити на світові ринки в обхід Росії.
Нагадаємо, що ще 14 липня, після визнання Москвою навмисного порушення повітряного простору Грузії, прес-секретар державного департаменту США Маккормак поставив під сумнів стабілізуючу роль Росії у регіоні Південного Кавказу, а колишній посол США в Грузії (тепер професор Дартмутського коледжу) Яловіц окреслив дії Москви як такі, що могли привести до формальної анексії Абхазії Росією. «Ряд послідовних кроків з боку Росії у цьому напрямі, — вказав він, — призвели до демонстрації воєнної сили, що може вивести ситуацію з-під контролю і потягнути за собою початок нової війни. Це буде трагедією». На його погляд, з боку керівництва Росії безвідповідально накаляти ситуацію в регіоні, коли ще не вирішена проблема Чечні, а загальний контекст може призвести до краху проекту проведення зимової Олімпіади у недалекому від Грузії місті Сочі. Яловіц давно вже пропонує Америці і Євросоюзу взяти на себе функцію посередника в спробі «деескалації напруженості і попередження війни». Практично всі колишні і діючі співробітники державного департаменту, причетні до проблем Грузії, закликають Буша згуртуватися з європейськими союзниками і разом дати Москві зрозуміти, що її дії не залишаться безкарними.
Слід відзначити, що за кілька днів до війни в Грузії у російських ЗМІ друкується заява анонімного високого рівня чиновника російського МЗС, який попередив, що відносини між РФ і США можуть серйозно ускладнитися і навіть зійти нанівець після президентських виборів цього року у США, оскільки «Россия может себе позволить не иметь вообще никаких отношений с теми или иными партнерами, если им так хочется».
Держдепартамент США назвав це непорозумінням і заявив, що у Вашингтоні вже створено двопартійну комісію для вироблення консолідованої позиції американського істеблішменту стосовно російської політики Америки. Відзначимо, що співголовами комісії стали сенатор-республіканець Чак Хейгел та колишній сенатор-демократ Гарі Харт, відомі аналітичним мисленням. До складу комісії увійшли спеціалісти, які не мають стосунку до передвиборної кампанії цього року, а одразу після виборів у листопаді до Москви приїде делегація комісії з метою підготовки доповіді для нового глави Білого дому і складу Конгресу. У складі комісії — колишній міністр торгівлі Пітерсон, колишній помічник президента з національної безпеки Блеквілл, екс-командувач силами США в Європі генерал Байд, колишній заступник держсекретаря Барт, директор програм Росії і Євразії Фонду Карнегі за міжнародний мир Коллінз та інші. Увійшли до її складу і солідні експерти з російської політики. Рекомендації комісії, безумовно, буде передано обом кандидатам у президенти.
Дослідники «ядерних ігор» Москви часів існування СРСР одразу після початку війни в Південній Осетії відзначили, що адміністрація Медведєва–Путіна використала сценарій, що його вже розробив СРСР 1967 року для врегулювання конфлікту на Близькому Сході, коли нібито планувалася превентивна агресія проти Ізраїлю. Відтак закономірно зв’язувати початок війни і з планами розміщення елементів американської ПРО у Чехії і Польщі, а також запрошенням України і Грузії до НАТО, яке підтвердив Буш під час свого візиту до Києва.
Офіційна реакція США на події в Грузії доволі стримана. Єдиним, хто дозволив собі відвертість, став віце-президент Дік Чейні. Він у телефонній розмові з Саакашвілі заявив, що російська воєнна акція в Грузії не має залишитися без відповіді. І далі сказав таке: «Її (агресії) продовження матиме серйозні наслідки для її (Росії) відносин із Сполученими Штатами та широкою міжнародною спільнотою».
Домінує у Вашингтоні підхід, сформульований оглядачкою New York Times Гелен Купер: «Америка визначає Грузію своїм найпотужнішим союзником у блоці колишніх радянських республік, але Вашингтонові надто потрібна Росія у таких великих питаннях, як Іран, щоб ризикувати всім іншим для захисту Грузії».
Український аспект проблеми може бути окреслено в рамках загального визнання того «факту», що Україна «ступила на кавказьку сковорідку» буквальним дипломатичним бомбардуванням Росії та погрозами не впустити назад до Севастополя кораблі Чорноморського флоту, які беруть участь у фактичному блокуванні Грузії.