Iнколи він повертається
Так, він, тобто Стівен Кінг, любить це діло: повертатися. Причому не інколи, а вельми й вельми часто. Скажена популярність (забезпечена не в останню чергу «Сяйвом» Стенлі Кубріка з великим Джеком Ніколсоном у головній ролі) його творів лишилася у 1970—80 тих; практично нічого нового читачу він запропонувати не може, всі його прийоми, ситуації, герої, чудовиська, сюжетні ходи відомі наперед. Але на його щастя в США є ще одне місце, де навіть більша криза з ідеями, ніж у нього: Голівуд.
Саме через гострий брак оригінальних якісних сценаріїв вони і дозволяють цьому схожому на кролика в окулярах пану повертатися за посередництвом кіноплівки. Ось і українського глядача ощасливили екранізацією Кінгового оповідання під назвою «1408», здійсненою режисером шведського походження Майклом Хафстрьомом.
«1408» цікавий в першу чергу наявністю двох зірок: Джона Кьюсака, котрий грає письменника Майка Епсліна, що спеціалізується на паранормальних явищах, та Семюела Джексона у ролі зловісного менеджера готелю, де, власне, і розташовані нехороші апартаменти №1408. Сценарій фільму створювала ціла команда з трьох чоловік, проте сюжет щось таки нагадує: неврівноважений письменник з проблемами в родині, готель з поганим минулим... Але за усіма параметрами новий фільм «Сяйву» поступається, навіть у масштабах — жахіття обмежуються всього лише парою кімнат, а не захоплюють цілий готель, діється в центрі Нью-Йорка, а не на усамітненому зимовому курорті, та й Хафстрьому дуже далеко до Кубріка, а Кьюсаку — до Ніколсона. Назагал — і це властивість посереднього кіна — всі ходи тут дуже передбачувані. Збожеволіла побутова апаратура, напівпрозорі старанно намальовані привиди, струмки крові зі стін, зловісні відображення у дзеркалах, ванна кімната, в яку страшно навіть зайти... Хоч би щось нове. І через те — жодного переляку, жодного напруження — а заради останнього всі триллери і знімаються.
Всю ту режисуру «другої свіжості» автори фільму намагаються компенсувати, наприклад, рясно оздоблюючи картину спецефектами. Так, вони тут є. В чотирьох стінах влаштовують і потоп, і пожежу, і всілякі непорозуміння з простором, в яких заплутується бідолашний Епслін. Виглядає це досить яскраво, проте вищезгаданого напруження аж ніяк не додає. Цікавіше дивитись на Кьюсака — він ті ситуації відіграє досить старанно, і дещо в нього виходить, але ще цікавіший Джексон — ну справжнісінький тобі диявол з бездоганними манерами; дуже шкода, що його так мало на екрані. На жаль, історія зовсім вичерпується у другій половині фільму, коли Хафстрьом починає додавати ще й родинних сентиментів, і це вже виглядає неймовірно фальшиво. Та що поробиш. Лякати треба вміти. І бажано — без допомоги тих, хто вічно повертається.
