Маестро, ваш вихід...

У змаганнях беруть участь 22 диригента з восьми країн світу. Перемога в конкурсі обіцяє не лише перспективи гастролей Україною і за кордоном, але й солідні грошові премії: перша — 10.000 доларів, друга — 7.000, третя — 5.000.

Проте Конкурс ім. С. Турчака має свою передісторію та історію. Його тісно вписано до контексту загальнолюдської проблеми: пам'яті. Що ж змінилося і що зроблено після смерті Турчака для увічнення пам'яті маестро? Стефана Васильовича немає з нами вже понад 18 років (зараз йому було б лише 68 років)...

Національну оперу України, яку за життя завдяки Стефанові Турчаку було визнано в Європі одним із кращих театрів, «театром зірок», з його відходом втратила свою бездоганну форму. Критика нерідко ставила це питання в пресі, досить різко відгукуючись про деякі сучасні постановки. Щось схоже відбувається і з Національним симфонічним оркестром. Коли Турчак встав за його пульт, він «законсервував» колектив на півроку лише в репетиційній роботі, щоб вивести його на належний рівень. Варто маестро було відлучитися і рівень вмить падав. Спробуємо об'єктивно подивитися на проблему. Ще про студента-Турчака його педагог — патріарх української диригентської школи Микола Колесса — сказав, що такі таланти народжуються раз на сто років. Значить, можливо, потрібно робити акцент не на тих диригентах, які вставали за пульт після Турчака і не змогли зберегти належний рівень оркестру й театру, а на унікальності та винятковості маестро?

Ще одна проблема — міграція талантів за кордон. Вона існувала й за життя Турчака. Його самого безупинно запрошували попрацювати за кордоном. Він ставив «Макбет» Дж. Верді в Іспанії (Мадрид), «Бориса Годунова» та «Хованщину» М. Мусоргського у Франції (Ніцца), «Кармен» Ж. Бізе та «Івана Сусаніна» М. Глінки в Югославії (Загреб). Але неодмінно повертався в Україну і навіть у думках не міг збагнути, що може проміняти батьківщину на іншу країну та творчий комфорт.

Декілька років тому постало питання про створення кімнати- музею при Школі мистецтв, якою 1995 року було присвоєне ім'я С. Турчака. Вдова маестро — оперна прима, володарка титулу «Краща Баттерфляй світу» — Гізелла Ципола передала школі дорогі меблі з кабінету маестро, замовила стенди під особисті речі та документацію, перевезла унікальні партитури та клавіри творів, які рідко виконуються. Це все купувалося під час закордонних гастролей. Партитури Турчака — не просто ноти, програмки. На багатьох із них є дарчі написи видатних діячів мистецтва, які співпрацювали з молодим диригентом, і в яких прочитується найвища оцінка майстерності навіть 20 річного юнака. Автографи напартитурах і програмках унікальні! Наприклад, 19 грудня 1964 року Стефан Турчак диригував авторським концертом Станіслава Людкевича, присвяченим 80-річчю композитора. На програмці нерівним почерком автор написав: «Слава таким виконавцям! Дякую!» Видатний віолончеліст, іспанець Гаспар Кассадо після сольного концерту з С. Турчаком назвав його «пікколо Тосканіні» і написав на програмці 26 листопада 1965 року: «Диригентові Турчаку — справжньому видатному таланту та виключно музикальній людині». А, покликавши перекладача, попрохав: «Скажіть йому, я не пророк, але я бачив і чув багатьох великих диригентів світу. У цього юнака блискуче, неповторне майбутнє. Я кидаю йому під ноги свою майстерність, багатство й визнання, і беру лише його молодість і талант»...

Для повноцінного функціонування кімнати-музею С. Турчака бракувало «малого» — статті в законі, яка дозволила б відкрити музей не на громадських засадах, а під егідою держави, хоч би з мінімальною дотацією, щоб справами музею зайнялися наукові працівники. Раз державі все це виявилося непотрібним, Г. Ципола передала всю книгозбірню учневі С. Турчака, диригентові Національної опери Олександрові Барвінському...

Але є й позитивні факти. Окрім школи мистецтв, ім'я маестро Турчака незабаром буде присуджене одній із вулиць Києва; з 1995 року проходять концерти пам'яті диригента; 1994 року було проведено I Національний, 1998 — II Національний конкурс ім. С. Турчака. 1994 року вийшла книга «Стефан Турчак: диригент, художник, людина» Володимира Рожка. Презентація другого видання цієї книги (перероблене й доповнене, з більш ніж 100-ма фотографіями маестро) відбулася в рамках I Міжнародного конкурсу диригентів. Спогади про Стефана Турчака його дружини — Гізелли Циполи — своєрідна сповідь про земне життя і неземне кохання, названа метафорично: «Повінчані музикою». У них горе і радість сплетені воєдино. Радість від спілкування з великим диригентом і чудовою, сонячною людиною, і горе від того, що всі одинадцять років спільного життя Г. Ципола знала, що чоловік смертельно хворий...

Один із членів журі нинішнього конкурсу — видатний диригент Саулюс Сандецкіс при зустрічі з Гізеллою вигукнув: «Як вас кохав Турчак! Він лише про вас і говорив». Ці слова підтверджують те, що кохання сильніше за смерть, раз воно й після відходу людини вибирає медіумом вуста інших людей. Саме цими, тихо сказаними словами, для Гізелли відкрився I Міжнародний конкурс диригентів ім. С. Турчака. А для широкої публіки — концертом, у якому брали участь лауреати двох попередніх конкурсів: Вікторія Жадько, Наталя Паламарчук і Віктор Плоскіна. Прозвучали твори, які виконував сам маестро: «Італійське капричіо» П. Чайковського, «Симфоньєта» Є. Станковича і Сюїта з балету «Жар-птиця» І. Стравінського.

Блискуче себе показала Наталя Паламарчук («Симфоньєта» Є. Станковича). Складність сучасної фактури, тембрових поєднань і ритму — все це було відшліфоване. «Нерв» і чіпкість у диригентській манері примусили оркестрантів повністю викластися, звучання стало наповненим, могутнім, яскравим. Диригент довела, що симфонічний оркестр — це жива істота, а головний чинник людських емоцій — заразливість. Заражена була сама Н. Паламарчук — і це передалося музикантам і публіці.

На жаль, глядач не зустрівся з лауреатом першої премії першого конкурсу Рашидом Нігматулліним. Мабуть, це найяскравіший диригент із тих, кого було представлено на обох конкурсах. Але щодо нього спрацьовує ефект «відчуження». Великі надії людей мистецтва побачити справжнього диригента в Києві нічим не підтвердилися. Нігматуллін не був запрошений ні на роботу до столиці, ні навіть на гастролі. Ходили чутки про його погану вдачу. Однак жодна талановита людина легкістю вдачі не відрізняється. І Тосканіні палички ламав на голові в оркестрантів, і Турчака музиканти побоювалися, як грозової хмари, і Караян відомий своїми неординарними вчинками. 1994 року я брала в Нігматулліна інтерв'ю й на власному досвіді зрозуміла, що спілкуватися з ним нелегко. Він різкий у судженнях, непоступливий у своїй думці. Але про все це забуваєш, коли він за пультом. Адже в фінальному концерті нинішнього конкурсу йому дали клавір замість партитури (!), а на сцені стояла сама Гізелла Ципола. Він безпомилково продиригував оркестром (арія Джоконди з опери А. Понкієллі). Та й другу частину П'ятої симфонії Чайковського в його виконанні важко забути, хоча минуло вже 12 років!

Голова журі нинішнього конкурсу (як проте і двох попередніх національних) — композитор Євген Станкович сказав, звертаючись до учасників, що для суддів головним критерієм оцінки буде талант музикантів. Пригадаємо слова Гете: «Хто народжений із талантом і для таланту, той знаходить у ньому своє краще існування». Так нехай же виступ кожного молодого диригента буде виявом їхнього «кращого існування», а кому дістанеться перемога — читачі «Дня» дізнаються зі шпальт нашої газети.