Спадкоємці «короля фортепіано»

Iм’я великого піаніста, що дало назву конкурсу, символічне для України. Той, кого називали «королем піаністів», «громадянин світу» — завдяки своєму грандіозному, блискучому, чарівному музикантському обдаруванню — був киянином за народженням і, безумовно, за духом… Володимир Горовиць захоплював у ХХ столітті, а тепер, у ХХI, конкурс робить нелегкий добір його спадкоємців у мистецтві.

З огляду на неосяжну кількість музичних змагань у сучасному світі, конкурсові важко завоювати собі ім’я, тим паче у світовій музичній спільноті. Тим приємніша одна з новин цього року — вступ Міжнародного конкурсу молодих піаністів пам’яті В. Горовиця у Всесвітню федерацію міжнародних музичних конкурсів (WFIMS). Ця подія дозволяє одному з наймасштабніших українських конкурсів стати в одну шеренгу з найпрестижнішими музичними змаганнями світу. З 2002 року конкурс входить у склад Європейського союзу музичних конкурсів для молоді (ЕМСУ).

Конкурс у групі «Горовиць-дебют», де беруть участь піаністи віком до 14-ти років, лише з 2000 року проходить автономно від більш старших вікових категорій, відрізняючись від них менш строгими репертуарними вимогами. Безумовно, такий масштабний захід зручніше подужати вроздріб; компактність конкурсних прослуховувань (виступи в межах однієї номінації обмежувалися одним днем) значно полегшила роботу журі. Номінацій у конкурсі було чотири: А та В (відповідно 10 й 15-хвилинна — з обов’язковим виконанням етюду — програма на вибір учасника) — Elementary; C (25 хвилин, включаючи частину сонати та віртуозний твір) і D (частина концерту в супроводі другого фортепіано) — Advanced.

Категорію змагань для себе обирали самі конкурсанти; 14 юних піаністів із 47 які брали участь у «Горовиць-дебютi», виступали відразу в двох категоріях. Завдяки довільному вибору програми конкурсні прослуховування порадували своєю розмаїтістю та складністю, що говорить про вимогливість до себе учасників. Сцену прикрашали вісім прапорів країн, представники яких брали участь у конкурсі та входили до складу журі: крім українського, це прапори Білорусії, Німеччини, Китаю, Мексики, Польщі, Росії та США.

Лауреатами 1 ступеня стали: у номінації А — Дарья Бухарцева (Одеса) та Дмитро Біляк (Керч), B — Надія Кисельова (Керч), С і D — Христина Сапеляк (Харків). Інші місця зайняли учні КССМШ ім. М. В. Лисенка й інших київських музичних шкіл, юні піаністи з Керчі, Луганська, Фастова, Алчевська. Вони були нагороджені дипломами, призами й участю в заключному концерті конкурсу (переможці номінації D виступали з оркестром Національної філармонії України). Деякі премії були поділенi, деякі не присуджувалися; крім того, гру трьох юних піаністів відзначили спеціальними призами.

Суддівську бригаду очолював відомий музикант і педагог Валерій Козлов. У проведенні конкурсу брало участь також студентське журі, що складалося зі студентів-піаністів 3—5 курсiв училища ім. Глієра. За словами його голови Антона Гришанина, «оцінки студентського та «дорослого» журі протягом конкурсу майже збігалися».

Конкурсні прослуховування відбувалися в залі Київського будинку вчених. Цей доволі великий зал протягом чотирьох днів ледь вміщував у себе усіх бажаючих послухати юних музикантів. Серед конкурсантів переважали українські піаністи. Для киян, не знайомих із провінційними піаністичними школами, безумовно, приємним відкриттям став дуже високий рівень підготовки учасників із інших міст.

Якщо залишити осторонь суб’єктивні емоції (а це важко, тому що маленькі, елегантні, ошатні й не по-дитячому серйозні артисти виглядають дуже зворушливо та викликають співчутливе розчулення; співчутливе — як усі діти, що жертвують своїм дитинством в ім’я професії) — об’єктивна оцінка професійного рівня юних піаністів дуже висока. Вони природно й чарівно тримаються за інструментом, гру багатьох маленьких артистів відрізняє щире музикантське волевиявлення, сміливий і красивий звук, самовладання й самоконтроль, властивий лише досвідченим музикантам.

Діти грали собі й іншим на радість. Вони виявили артистичну чарівність, оригінальність, впевненість й емоційність, що, незважаючи на деякі помилки, на учнівські промахи — музикантів було важко розділити на кращих і гірших...

Ще одне відкриття з конкурсу: особливості піаністичної, музикантської індивідуальності, хоч і розвиваються в ході навчання, але яскраво виражені з самого дитинства. Саме тому в концертному залі Будинку вчених було так захоплююче цікаво — без усіляких зауважень на вік виконавців. Але варто врахувати, що деяким конкурсантам лише 8-9 років. Незважаючи на це, «Горовиць-дебют» мало для кого з них був дебютом у повному сенсі цього слова. Ледь не кожна фотографія в буклеті супроводжується солідним «послужним списком»: більшість учасників наймолодшої вікової групи Конкурсу пам’яті Горовиця — лауреати та дипломанти безлічі інших музичних змагань.

Враження від прослуховувань залишилися різноманітні. Перше — усупереч розповсюдженому словесному «штампові», публіка — не дурна. З перших же звуків виступу вона або уважно й захоплено стихала, або мимоволі відволікалася, і тоді в залі тужливо шаруділи буклетами й шепотілися, обговорюючи конкурсні новини.

На прес-конференції, присвяченій завершенню конкурсу, голова журі В. Козлов назвав критерії, якими керувалися судді, вибираючи лауреатів, — це талант і професіоналізм, до яких додав ще й чарівність конкурсантів. Журі було майже одностайним в присудженні призових місць. Валерій Козлов відзначив високий рівень провінційних фортепіанних шкіл, і розширення географії конкурсу: цього року до країн-учасниць конкурсу додалися Мексика та США.

Член журі Ян Попіс (Польща) сказав, що їм із колегами було важко зробити вибір, незважаючи на шість призових місць у кожній номінації — так багато талановитих музикантів виступало на конкурсі. Він відзначив, що з’явилися нові та цікаві дослідження невідомих раніше фактів про життя видатних музикантів. Зокрема, генеральний директор конкурсу Юрій Зільберман є автором фундаментальної книги про київський період творчої біографії В. Горовица («Киевская симфония Владимира Горовица»).

Урочисте закриття конкурсу було святковим не тільки для переможців та їхніх педагогів і батьків, а й для публіки. Дуже зворушило, коли одні маленькі конкурсанти дарували квіти іншим. Адже це означає, що на конкурсі немає заздрості та недоброзичливості; а є друзі та колеги. Молоді музиканти лише роблять свої перші кроки в кар’єрі професійних піаністів. Хай не всім нині усміхнулася фортуна, але київський конкурс показав, як багато талантів нині є, й, можливо завтра їх імена засяють могутнім блиском на світовому фортепіанному Олімпі.