Ой там, на толоці...

Підстрибуючи на одній ніжці, шестирічна Оля розповідала подружці: «А ми свиню закололи, бо в нас буде толока! А ще горілку зробили, тільки ти нікому цього не кажи...» Дівчатка раділи толоці, як недавньому весіллю, на якому вони солодким просто об’їдались.

– Толоку зробити все одно, що весілля, – з власного досвіду розповідає Галина Строй. Це у неї буде толока. Вони з Ярославом — молоде сільське подружжя, яке вже нажилось на одній кухні з батьками, а тепер хоче хазяйнувати саме. Ярослав раніше ходив на толоки. Тепер люди вже йому відроблятимуть, та й він ще не на одну толоку піде, а для Галини ця оказія вперше. Вже другу добу не спить. На толоку закололи кабана, спека – переробити треба, та й від звичної для сільської господині роботи ніхто не звільняв, а тут ще й школа. Юлю в перший клас відправили. Вже й на город копати картоплю другий день не виходить. Крім кабана ще чимало харчів підкуповували на базарі: оселедців, майонезів, а ще цигарок для чоловіків і цукерок – жінкам. Ну і дріжджі. На хліб та горілку.

– Що ви, – протягує, махнувши рукою Галя, – відра не вистачить, треба пляшку на душу, а в нас тут є такі, що й літр вип’ють, встануть і підуть як ні в чому не було. Треба із запасом, бо тоді доведеться по сусідах бігати.

Для самої толоки заздалегідь заготовляли дерев’яну заміть, з літа вручну серпом жали і в’язали в снопи ще зелене жито, купляли пісок і, звісно, глину. Два МАЗи. Води привезли три тонни, наймали бочку, але ще мало. – Не бійтеся, це тільки спочатку страшно, а воно все зробиться, – розраджує молодят вкритий сивиною газда, вправно керуючи кіньми. Потихеньку, але оперативно, випустивши в поле худобу, сходяться жінки. Галя накриває сніданок. Прямо тут на новому подвір’ї біля замісу на збитих на швидкоруч щитах, покритих новою клейонкою, із рябих здоровенних сумок починають з’являтись ковбаси, сири, холодці, голубці, і — пішло-поїхало. А голова всім яствам – хліб, картопля та горілка.

Тітка Віра, з виду міцна молодиця, за життя вже на стількох толоках була, що й не порахує. Знає з чого почати і чим закінчити, що примовити і що заспівати. Слухняна до порад старших людей Галина, першою кидає в куток хати жменю глини. Всі стіни так викидати будуть, а потім зроблять стяжку під дощечку.

– Ви не уявлєте, як після цього руки болять, як накидаєшся цієї глинки, – каже найстарша із жінок. Стіни традиційно викидають жінки. Чоловіки сидять на горі. Серед небагатьох, хто носить і подає на стелю качалки (дерев’яні кола, обкручені житом із глиною), дід Карась.

Карась (він же — Григорій Мальченко), швидко підрахувавши, сказав, що це його п’ятдесята толока, на яких він здебільшого качалкує.

Спір в роботі – штука важна. Особливо на толоці. Як мало людей, то тяжко і не спідручно, багато – тиняють одне поза інше, але на толоці роботу ніхто не вибирає. Роблять те, що треба, те, що скаже старший. Його колектив вибирає стихійно. Дуже демократично і без голосування. В дружній, об’єднаній одною метою й роботою компанії, в якій давно всім про всіх усе відомо з вибором не помиляються. Дух лідерства, відчуття толку в роботі й організаторські здібності проявляються швидко, а довіра до обраного і безпомилковий критерій – результат, залишають за обраним право керувати на завжди. Дядько Толя за свої 55 років вже не одним десятком толок скерував. Каже, що в толоці найголовніше — люди і глина.

– Ви про це краще в Олексійовича спитайте, він у селі вже за сто хат звалькував, йому вже 65, – віджартовується дядько Толя, а сам, підкотивши штани, залазить у глинище, бо на толоці розводити балачки нема коли.

Як робота піде добре, то й втоми ніякої не відчувається, все одно, як вареників наївся, а не хату звалькував, на другий день встаєш і знову до роботи. Залежить від хазяїна, в якого працювали, та чи легкий на руку починав. Легких, як і «важких» у селі теж добре знають. Знають і ледачих, але від толоки не відмовляється ніхто, хоч за роботу грошей ніхто не платить. Не прийти можна лише з однієї причини – «пасу череду». А тут не збрешеш, бо в селі від найменшого знає, хто вчора випасав, а кому завтра гнати худобу.

— Люди просять, готуються, сподіваються на тебе, – викладає філософію толоки Дмитро Майданський. До Строїв на толоку він прийшов разом із братом Володимиром і батьком Миколою Дмитровичем. Тепер Ярослав буде їм відробляти не один раз. Та й толок у селі буде й буде, хоча вже й не так інтенсивно будують, порожніх хат вдосталь. Але валькована стеля – перевірений сотнями років будівельний метод.

Та й де ще може утворитися така ж тепла й добра, відкрита атмосфера між людьми, як не на толоці. Колективна праця, не з примусу, а з доброї волі, завжди об’єднує. Дивись — за роботою, опинившись в одному замісі, і Явдоха з Теклею помирились, а ще вранці, виганяючи корову, зі злістю позирали одна на одну.

Швидко люди обмиють в залишках води руки й ноги, господар розлиє по чарці, і толока набере нового духу. Вгамують люди перший голод, а далі вже неквапно, по-простому, але на диво щиро полинуть з усіх кінців короткі побажання: і щоб добре жилося, і велося, і моглося. Не даремно ж у новій хаті садовили Галю на стілець, вимащений рештками глини. Голосно реготали й сипали жартами, підкидаючи до гори молоду господиню, радіючи новій хаті, новому життю. Але що це? За столом веселу раптом змінила тужна пісня. Заговорили кожен про своє, а більше про інших: так власна біда менше пече. Он Катерина вже геть змарніла. Чоловік у Москву на заробітки подався, вже другий місяць звістки ніякої, вся робота на ній, та й син без батька від рук відбився. В Олени — хоч і дома Микола, але роботи ж п’ятий рік, як нема. Як хочеш дітей на зиму вдягай. На мить усі поринули у свої турботи, і раптом, наче стрепенувшись від важкого й давнього тягаря, зовсім тверезі, як і не пили, почали по одному вставати з-за столу. Перше жінки поспішили доїти корови, далі чоловіки, докурюючи купленого на толоку «Козака», потягнулись компаніями по домівках. Тільки баба Килина сама пошкандибала вигнутою стежиною, що веде прямо до її мазанки. І в її молодості теж колись була толока.