Роки очікування i «сигнал» Проді

Як відомо, в день розширення Європейського Союзу Україна не була «забутою». Президент Європейської Комісії Романо Проді, як повідомила «Німецька хвиля», заявив під час церемонії святкування розширення в Дубліні, що місця в Європейському Союзі практично не залишилося і, за його словами, «буде прийнято ще Болгарію, Румунію та Туреччину, а також західнобалканські країни на зразок Сербії та Хорватії. Однак і це — справа неблизького майбутнього. Що ж до України й Білорусі — то в них перспектив членства в ЄС немає». В свою чергу, комісар Європейської Комісії з питань розвитку й гуманітарної допомоги Поуль Нільсон сказав, як повідомила та ж сама «Німецька хвиля», що «хоча ми не зачиняємо двері, європейська політика сусідства не передбачає подальшого розширення, тому її призначено для сусідів, які нині не мають перспектив вступу». Таким чином, якщо Проді фактично повторив свою давню тезу, слова іншого комісара звучали доволі суперечливо — «двері не зачинено», але «перспектив немає». До цього можна додати ще декілька аналогічних заяв вищих посадовців з органів ЄС, зокрема, комісара Болкенстайна, можна згадати й дещо іншу позицію Європейського парламенту — там, зокрема, вважають, що Україні варто надати «європейську перспективу», але тільки за умови повного досягнення всіх необхідних критеріїв. У той же час вищі посадовці України повторюють, що стратегічний курс, спрямований на європейську інтеграцію країни, не змінився.

Насправді, як видається, не сталося нічого кардинально нового. Україні просто дали сигнал: про вас зараз не йдеться і принаймні якийсь час вам пропонується бути в «колі друзів» ЄС, започаткувати яке має ініціатива «Ширша Європа — нове сусідство». З іншого боку, в Україні за останній час не трапилося абсолютно нічого такого, що могло б змусити й структури Європейського Союзу, й країни- члени ЄС, особливо зі «старої Європи», докорінним чином змінити своє ставлення та запропонувати Києву підготуватися належним чином до початку переговорів про вступ. Навіть навпаки: ще на початку року аналітики з країн-членів ЄС говорили про «втому від України», наростаюче розчарування, непослідовність. Тоді ще не була ратифікована угода про створення Єдиного економічного простору, ще не було виборів у Мукачевому, не було заяв Азарова...

Про те, що Київ очікує від ЄС «чіткого сигналу», говорилося роками. У ЄС — принаймні офіційно — ніколи не сприймали Україну як країну, якій можна запропонувати щось більше, ніж партнерство чи участь у «колі друзів» разом із північноафриканськими країнами. Якщо порівняти суми допомоги, які ЄС витрачав в Україні та в Марокко, то різниця буде явно не на користь України. Якщо порівняти програми допомоги PHARE, за якою проводилася модернізація спочатку Польщі, Угорщини, Чехії, Словаччини, потім — решти країн Центрально-Східної Європи, що увійшли чи увійдуть до ЄС, і TACIS, за якою допомога надавалася Україні, Росії, Молдові, Киргизстану, та іншим країнам СНД, (а деякий час — і Монголії), то різниця в ставленні буде абсолютно очевидною. Перша програма була спрямована на досягнення інституційної сумісності, друга — свого роду благодійність. Угода про партнерство та співробітництво, яка не несла жодних політичних зобов’язань з боку ЄС і яка застаріла на момент набуття чинності, ратифікувалася майже чотири роки. Це теж ознака ставлення. Нарешті, ЄС розпочав з Росією діалог щодо лібералізації візового режиму, в чому відмовлено Україні. Це — теж сигнал. Де-факто Україна в своїх відносинах із ЄС ніколи не виходила з тіні Росії, частково — за власним бажанням.

У ЄС не відчувають психологічної належності України до загальноєвропейського простору — це теж даність. Нарешті, в ЄС ніхто й нікого не чекає — це теж майже правда. Лише дві країни отримували пропозицію подумати про вступ, але відмовилися від цього — Швейцарія та Норвегія, кожна з власних причин. Усі решта, хто приєднався після Римського договору, мусили наполягати на необхідності цього рішення. До речі, на початку 90-х Польщі, Чехії, Угорщині давали в кращому випадку не менше за півстоліття для того, щоб ці країни увійшли до ЄС.

Чи дійсно Україна хоче до ЄС? Згідно з даними соціологічних опитувань, цього б бажало близько двох третин населення. У реальності ж, як відзначав один iз західних дослідників, ті, хто має справу з Україною, відчувають, що працюють з «шизофренічною державою». Вона не розуміє, що мається на увазі під зміною стандартів, робить незрозумілі кроки на кшталт приєднання до ЄЕП, заснованого на протилежних до ЄС принципах. Перший віце-прем’єр Азаров в інтерв’ю «Бизнесу» говорить про зміну пріоритетів тепер головне не вступ до ЄС, а створення «європейських умов» в Україні. Але при цьому ніхто не сказав, що саме в Україні було зроблено, щоб вона мала підстави наполягати на своєму європейському виборі. Економічне зростання за умови, що офіційний ВВП на душу населення у кілька разів нижчий за показники сусідньої Польщі, яка в минулому не мала ні надсучасних технологій, ні значних природних ресурсів, — аргумент явно недостатній. Донецьк і Мукачеве, ситуації з пресою викликали в ЄС тільки запитання і роздратування. Західний інвестор, як і раніше, не обирає Україну, що створює відповідне ставлення і в урядів. Цей перелік можна було б довго продовжувати.

Насправді Україна від саміту ЄС в Гельсінкі 1999-го року, коли ЄС щодо неї ухвалив абсолютно пусту «стратегію» на тлі рішення про приєднання десяти країн, отримала чудовий шанс просто довести сама собі, чого вона насправді варта. Незавершеність Європи без України, про що говорив Президент Кучма у вітальній телеграмі лідерам десяти країн — нових членів ЄС, — правда. Нову стіну практично створено, і чи буде це на користь об’єднаній Європі — велике питання. Процес адаптації нових членів ЄС займе роки, і вже зараз Україні чітко дали зрозуміти, що в ці роки буде просто не до неї. Навряд чи новий стратегічний документ, який ЄС обіцяє випустити найближчим часом, може радикально змінити загальне сприйняття, швидше він відбиватиме реалії.

Насправді Україні не вдасться уникнути загальноєвропейських процесів: питання в тому, буде вона їхнім суб’єктом чи об’єктом. Чи вступить вона нарешті до СОТ (чому не сприятиме «синхронізація» цього процесу з Росією) і, відповідно, матиме повне право відстоювати свої інтереси в торгівлі. Чи гратиметься «у піддавки» з Москвою та Вашингтоном. Чи дійсно продемонструє власну силу, почне нарешті необхідні й давно запізнілі трансформації, стане своєрідним регіональним центром, чи й надалі триватимуть постійні коливання, заяви й незрозумілі рішення. Саме від цього, а не від результату виборів залежатиме, як Україна сприйматиметься світом. Від дипломатії в цих умовах залежатиме вже небагато, — адже основна робота саме в тому, щоб очиститися від минулого. І необхідність її зовсім не зумовлена тим, чекають на Україну в ЄС чи ні: є, нарешті, інтереси власного розвитку, ресурси й перспектива для якого (так сталося) розташовані не на Сході. Тези «в Європі на нас не чекають» і «навіки разом із Москвою» за цих умов не мають права на існування.