Як Хорват керував сербами в У країні
11 січня 1752 року донька Петра I підписує жалувану грамоту прибулому до неї скороспеченому генерал-майору Хорвату «Про заснування двох гусарських і двох пандурських полків, про надання їм земель, утримання привілеїв і прав, про найменування новозаселеної ними країни Новою Сербією, а спорудженого там укріплення фортецею Святої Єлисавети». Навесні генерал разом із кількомастами балканців вирушив до цієї Новосербії, місце для якої відвели у межиріччі Синюхи та Дніпра. Південні слов’яни покинули рідні землі, окуповані тоді Австрією, у надії використати в Російській імперії свій досвід прикордонної служби, отримати можливість забезпечити тут свої соціально- економічні, національні, релігійні потреби.
Але уряд поселив новоприбулих не на вільних землях, а в добре обжитій Центральній Україні, де розкинулася мережа козацьких хуторів і зимівників, поселень і укріплень вихідців з Гетьманщини. Поруч з українцями тут уже стихійно почала формуватися й російська діаспора за рахунок перших втікачів-старообрядців з Росії (наприклад, Знам’янка). Царський уряд звелів виселитися звідси українцям, продавши свої будівлі колоністам з Балкан. Щоправда, ці вимоги дещо пом’якшилися, оскільки сербам у господарстві необхідно було спиратися на досвід степовиків. Але чисельність населення у краї помітно зменшилась — люди мусили покидати свої слободи і хутори. А тих, хто не бажав виселятися, примушувала це робити військова команда, послана командиром новосербського поселення Глєбовим.
Ці землі історик Дмитро Яворницький вважав кращими з територій майбутньої Херсонської губернії. Із утратою північно-західної окраїни козацьких степів значно скоротилися «границі вольностей запорозьких». Мешканців «задніпровських» місць намагався захищати гетьман Розумовський, доводячи двору, що ці території належали запорожцям і «на призначених для поселення сербів місця багато знаходиться сіл...». Він (як і січовики) пропонував розмістити сербів у незаселених місцевостях, але Петербург свого рішення не відмінив.
Нова Сербія охопила територію на 200 верст завдовжки і 30 верст ушир. Переселенці селилися у вже існуючі укріплення або зміцнили старі поселення чи спорудили нові шанці. Вони отримали право перейменовувати населені пункти краю за зразком тих укріплень, які були в них на Балканах. Штаб гусарського полку, яким командував Іван Хорват із правом передавати його у спадок, знаходився у Новомиргороді, укріпленому п’ятикутною фортецею на р.Вись. Штаб пандурського полку розмістився у древньому Крилові. Кожен із полків нараховував по 20 рот.
За проханням Хорвата проводилися заходи захисту переселенців від агресивних кримських сусідів. Зокрема на південь від Нової Сербії почала споруджуватися фортеця св.Єлисавети. У 1752 році, як писав історик Дмитро Бантиш-Каменський «січня 20 доручено гетьману відправити дві тисячі малоросійських козаків для побудови фортеці св.Єлисавети... Малоросіяни не раніше, в тім же, травня 1754 р., були вислані для будівництва фортеці...» Але є й інші точки зору щодо року заснування фортеці. Як вважає В.Кабузан, її було закладено в 1752 році. Опис Єлисаветграда, зроблений у 1796 році міським магістратом, засвідчує, що місто «початок свій має з 1752 року». А один з перших дослідників того періоду А.Скальковський, у розпорядження якого потрапили великі масиви архівних документів, вважає роком заснування фортеці 1753-й. Це ставить на порядок денний уточнення дат заснування фортеці і м. Єлисаветграда. Адже до сьогодні у Кіровограді вважається днем заснування міста 18 червня 1754 року, коли було офіційно закладено фортецю.
Відомо одночасно, що вже через 11 днів за участю купців Росії, Польщі, Молдавії, Криму, Туреччини тут провели ярмарок. Але ж він міг відбутися за міжнародного представництва й лише в обжитому, добре відомому і підготовленому місці, на що потрібен час. Між тим у Кіровограді вже оголошено старт підготовки до 250-річчя міста... Крім фортеці св. Єлисавети, виник ще один рубіж між Новою Сербією і південним кордоном Росії. Мешканці слобід, зимівників, хуторів, яких імперія змушувала звільнити новосербські землі, значною мірою перебиралися на південь від Нової Сербії; утворюється Новослобідський козацький полк.
Наступ на вольності запорозькі, який за десяток років поширився з польських кордонів до території Нової Сербії, фортеці св. Єлисавети, Новослобідського полку, серйозно стривожив козацтво — господаря цих земель ще з домосковських часів. Запоріжжя поступово, за висловом військового писаря Романовського, було «все в мішок убрате» (з іншого боку козацьких земель з’явилося ще одне поселення вихідців із Балкан — Слов’яносербія). Негативні економічні наслідки для запорожців виявлялися в утраті значних природних масивів, придатних для рибальства, полювання, бортництва. У 1755—1756 роках військовий осавул П.Калнишевський з двома депутатами від Січі у Петербурзі передав царському уряду петицію Коша про захоплення Новосербією, Слобідським і Донським полками запорозьких земель. У відповідь було створено змішану комісію для опису запорозьких земель і розмежування їх з Новосербією та Новослобідським полком, яка діяла протягом 1756—1762 років. Але наступ на українські землі продовжувався. В одному з листів запорожці скаржилися, що Новосербія та слободи чинять перешкоди купцям, що їдуть з хлібом до Січі.
Новосербські поселення виникли на шляхах походів гайдамаків у загарбані Польщею українські землі. Військове керівництво колоністів і фортечного гарнізону мало їх перехоплювати і ув’язнювати. Заарештованих, зокрема утримували в Новомиргородському шанці. У той же час, як видно з тогочасного листування, сербські гусари далеко не завжди виявляли старанність у розшуку гайдамаків. Більше того, зафіксовано їх участь у гайдамацьких загонах, випадки втечі на Січ.
У зв’язку з тим, що І.Хорват не зумів забезпечити формування полків згідно з штатною чисельністю лише за рахунок вихідців із Балкан, сюди приймали втікачів і з інших регіонів (хоча й це не допомогло). З часом у Новій Сербії було дозволено офіційно селитися вихідцям з різних земель. Це поклало початок формуванню поліетнічної карти Центральної України, ряд характерних рис якої збереглись до наших днів. Більшість із новоприбулих складали молдовани, далі йшли серби, були й македонці, болгари, чорногорці та ін.
Генерал-майор Хорват не дістав дозволу Петербурга на будівництво в Новомиргороді монастиря і створення новосербської «особливої єпархії» із своїм «єдинонаціональним єпископом». Імперія була зацікавлена у асиміляції (мовній, культурній, релігійній) колоністів. Все ж синод і сенат сприяли влаштуванню тут південнослов’янських священнослужителів, які підпорядковувалися російській церкві. Спочатку в місті служив А.Милутинович, який був відомим в імперії ще з 1741 року, коли у якості ієромонаха Хіландарського монастиря за свій кошт допоміг повернутися на батьківщину трьом російським солдатам. Але Хорват не знайшов спільної мови із співплемінником і «за непостійне проживання і підозрілі відносини з гайдамаками» змусив його покинути Нову Сербію. 6 травня 1756 року Хорват повідомив сенат про початок будівництва кам’яної соборної церкви в Новомиргороді і просив направити сюди в якості архимандрита Софронія, який до цього служив у Валевській митрополії. 1 липня синод привів Софронія до присяги і дозволив служити у приходських церквах краю. У цей час у Новій Сербії функціонували новомиргородська і крилівська протопопії — близько 30 церков.
Знаходячись далеко від Петербурга, не особливо рахуючись із місцевою адміністрацією імперії, Іван Хорват привласнював казенні кошти, жорстоко придушував вияви йому опозиції, ставши фактично непідконтрольним, авторитарним правителем краю. Коли доведені до зубожіння поселяни зібралися біля його контори в Новомиргороді, вимагаючи регулярної виплати утримання, генерал наказав стріляти у натовп із гармат. Сучасниця Хорвата Дашкова писала, що він ставився до сербів, як до рабів і присвоїв собі виділені їм гроші, «таким чином Росія втратила сотні тисяч людей, які переселилися б до нас, якщо б знали, що їх співвітчизники користуються обіцяним спокоєм». Завдяки щедрим хабарам у столиці в часи Єлизавети і Петра III генералу все прощалося. Лише в добу Катерини II перевірки підтвердили його зловживання владою. Хорвата засудили до смертної кари, яку замінили засланням до Вологди. А Нову Сербію реорганізували, включивши ці землі до Новоросійської губернії.
Попри це родичі Хорвата, інші переселенці — Чорби, Пишчевичі, Підгоричани, Вуїчі, Вукотичі продовжували мешкати у краї, робити військову і адміністративну кар’єри, ставали поміщиками. Не один з них відзначився у війнах Росії. Але то була служба далекій північній імперії, життя і слава, покладені на її алтар. Що ж до сподівань пересічних сербів, то вони тут не отримали задоволення своїх національно-культурних і економічних потреб. Більше того, вони з кінця ХVIII століття, починають швидко асимілюватись. Українська кров у змішаних шлюбах перемогла. І нинішні мешканці Кіровоградщини — Чорби, Івановичі, Михайлoвичі, Райковичі, Поповичі, зберігши антропологічно балканський тип, здебільшого і не здогадуються про свої сербські корені. З часів Нової Сербії залишилися іронічні згадки про переселенців у фольклорі, назви сіл, які можна зустріти сьогодні і на Балканах: Суботці, Надлак, Каніж, Мартоноша, Панчеве, Букварка, Вершиці... Спільна сторінка непростої історії XVIII століття через 250 років є предметом досліджень активістів Сербсько-українського товариства у м.Нові Сад і Кіровоградського обласного товариства «Україна—Сербія», однією з складових наукових і культурних зв’язків Центральної України і Воєводини.
