На бетонній протоці
Це було, очевидно, подружжя, двоє зовсім старих людей. Кожен із них спирався на ортопедичну палицю; чоловік тримав палицю у лівій руці, а жінка — у правій. І вони рухалися, підтримуючи одне одного вільними руками. Йшли надзвичайно повільно — за кожним кроком просуваючись тільки на половину ступні й зупиняючись після кожного кроку, аби відновити хитку рівновагу. В чоловіка за плечима був маленький рюкзак, із якого виглядала невдало згорнена жіноча кофта. Періодично, після кількох кроків жінка дiставала з кишені хустку та витирала своєму товаришу лоба. Потім вони знову опиралися один на одного і пускалися у подальший шлях. Попри вельми похилий вік та очевидну фізичну слабкість, ці люди вражаюче нагадували двох дітей, які заблукали в нетрях нашого немилосердного байдужого світу. Вони йшли, як наче залишилися одні на спустошеній планеті — тільки товариш збоку та бетонна пустеля навкруги. А ще — стоокий натовп- чудовисько, десь там вдалині, на іншому березі.
Це була така патетична картина, що пасажири забули навіть про необхідність «брати штурмом» трап — натовп наче завмер і не зводив із старих своїх різнокольорових очей. Коли хоробрі мандрівники підійшли ближче і вже можна було побачити їхні обличчя, стало зрозуміло, яких не тільки фізичних, а й моральних зусиль коштувало їм подібна «експозиція» — кожен носив гірку напружену, але усміхнену маску, яка, здавалося, говорила: «Ми — як усі! Ми незалежні! Їдемо у своїх справах! А від вас нам нічого не треба!»
Пасажири літака були, як звичайно, дуже різні люди. Українці, росіяни, чимало англомовних людей, як західних, так і східних, молоді, старі, багато вдягнені й не дуже. І жоден з них — жоден! — не зробив хоча б кілька кроків назустріч тим героям життя — драматичним героям його останньої дії. Хоча б для того, аби відповісти на тиху посмішку, або піднести напівпустий рюкзак, чи запропонувати дві свої здорові руки для символічної підтримки. Тільки стояли й дивилися; деякі іронічно й зверхньо посміхалися — оце видовище! Мовляв, куди й навіщо їм летіти — сиділи б собі вдома, а то ще розсиплються по дорозі. Втім, невдовзі почалася посадка і самотні мандрівники були вмить забуті — громада кинулася до трапу. Висадкою тих двох пасажирів опікувалася команда літака — хтось їм таки підказав. На той час пасажирам було ніколи згадувати сюрреалістичну мізансцену: швидше, швидше, швидше — в інший транспорт, в інше місце, до інших справ та розваг. Нехай старість управляється сама з собою, як може: «То її проблеми! Не наші!». (Із покоління в покоління, від Адама і Єви люди роблять цю одну й ту саму помилку.)
Старе хворе й самотнє подружжя серед космополітичного натовпу аеропорту — то символ цивілізації, яку чомусь прийнято називати «християнською». Та й хто власне сказав, що ми живемо у «цивілізованому» світі? Світі, де серед благополучних й байдужих людей блукають нужденні, хворі, бездомні, знедолені, як старі, так і малі. Чи не так само, на слабких ногах і з слабкими очима, намагаються встигнути за багатими — пересікти широкий голий бетон — бідні країни світу цього? Країни, в якiй мешкає більша частина людства.
Я все думаю: куди, власне, їхали ті старі люди? «Куди їх несла лиха година», як казала моя бабуся? Може провести на той світ свого останнього друга-ровесника або провідати старих і недужих родичів? Чи в санаторій на лікування? Іноді ж, згадуючи тихо усміхнені обличчя тих дійсно мужніх людей, мені здається, що справа в іншому. Що, можливо, вони вирішили відвідати місця, де колись давно були молодими і щасливими. Або ще інакше — в один прекрасний день, попри хвороби і слабкості, вони зібрали старий рюкзак, із яким мандрували в молодості, замкнули пропахлу ліками квартирку і знову, як колись, хоробро поїхали в білий світ — щоб ще раз побачити щось небачене і чарівне. Не дарма філософи твердять, що душа людини здається останньою. Звичайно, якщо людині пощастить (навпаки також справедливо).
