Любецькі з’їзди давньору ських князів
Князівські з’їзди як своєрідна форма державного правління, засіб прийняття важливих рішень та вирішення спірних питань, почали збиратись у другій половині ХI століття. На з’їздах обговорювалися питання феодального устрою земель, стосунків між князями, організації консолідованого опору загрозі з боку Степу.
Любецький з’їзд 1097 року за своєю актуальністю та вагомістю прийнятих на ньому рішень історики відносять до найважливіших. У той час князівські чвари, як іржа, з середини роз’їдали колись велику державу — Київську Русь. Запанувало феодальне розмежування. Кожен князь бажав силою загарбати багатства сусіда, і всі разом прагнули сісти на великокняжий стіл у Києві.
Бачачи ті усобиці, дедалі активніше почали діяти половці, нападаючи вже не тільки на прикордонні із степом землі, але й проводячи рейди далеко вглиб руських земель. Палали міста і села, гинули люди, не в змозі дати належну відсіч нападникам. Та й деякі князі стали «запрошувати» половців, ідучи грабувати сусідів.
У зв’язку із зростаючою половецькою небезпекою постала нагальна потреба об’єднати всі сили Руси — України для відсічі кочовикам, будь-яким чином припинити князівські чвари. 1097 року Великий князь київський Святополк Ізяславич, переяславський (на той час) князь Володимир Мономах, смоленський князь Давид Святославич, його брат чернігівський князь Олег Святославич, володимир-волинський князь Давид Ігоревич та теребовльський князь Василько Ростиславич разом із малими дружинами зібрались у місті Любечі, в Любецькому замку на з’їзді. Ініціатива скликання з’їзду князів належала Володимиру Мономаху, який незадовго перед тим добровільно поступився чернігівським князівством Святославичам, а сам сів у Переяславі.
Метою Любецького з’їзду було припинити ворожнечу між Святославичами та іншими князями, припинити міжусобні війни і разом стати проти загрози з боку Степу, проти половців. Князі казали: «Для чого губимо руську землю, самі між собою влаштовуючи розбрат? А половці землю нашу роздирають на шматки і радіють з того, що ми війни ведемо між собою. Об’єднаймося віднині єдиним серцем і будемо берегти і шанувати землю руську».
Однією з безпосередніх причин князівських чвар була відсутність прямого успадковування земель. Вотчини, уділи діставались у спадок не синові після батька, а старшому братові. Сини ж залишалися без землі, що й спричиняло до нескінченних суперечок та намагання вирішити їх за допомогою зброї.
Пряме успадковування за пропозицією Ярослава та його прибічників і було введене на з’їзді в Любечі. Кожному князю були віддані ті землі, котрі належали його батьку, був проголошений принцип: «Кождо да держить отчину свою». Князь віднині володів би успадкованими землями і зобов’язувався не зазіхати на землі сусідів.
Святополк одержав Київ разом із землями, що завжди належали його роду — Туровом. Володимир отримав усі землі Всеволода — Переяслав, Смоленськ, Суздаль, Ростов та Білоозеро. Новгород дістався його сину Мстиславу. За Олегом, Давидом та Ярославом Святославичами закріплювалася Чернігівська земля, Рязань та Муром. Давиду Ігоревичу дісталась Володимир-Волинська земля, Володарю Ростиславичу — Перемишль, Васильку Ростиславичу — Теребовль. «І на тому цілували хрест: Якщо віднині хто на кого піде, проти того ми будемо всі і хрест чесний. Сказали всі: Хай буде проти того хрест чесний і вся земля руська!», — сказано в літописі.
Значення першого Любецького з’їзду 1097 року, насамперед, полягало в тому, що це була перша значною мірою вдала спроба припинити процес розпаду Київської держави на дрібні удільні князівства шляхом зміни принципів успадковування та постанови перед князями спільної мети — надання належної збройної відсічі половецьким нападам на Русь — Україну. Перший Любецький з’їзд припинив на певний час боротьбу за Чернігівські землі та дозволив об’єднати сили прикордонних князівств проти половецької загрози. Але усобиці на заході, в Червоній Русі та у Прикарпатті спинити не вдалося. Через кілька років вони поновились і на сході.
Другий Любецький з’їзд князів відбувся 1135 року. На ньому розбиралися земські справи, взаємні претензії між удільними князями. Головною метою другого Любецького з’їзду було прийняття спільного рішення про союз чернігівських князів (Ольговичів) з Мстиславичами проти Мономаховичів.
Невдовзі після цього, 1147 року, під час війни між Ольговичами та Давидовичами з одного боку, і Мстиславичами з іншого, князь смоленський Ростислав пограбував і спалив Любеч. На той час це було велике багате місто, центр торгівлі, а також резиденція чернігівських князів. Брат Ростислава, Ізяслав, казав так: «...підем до Любеча, де у них (Ольговичів. — С.Г. ) все життя». Із замку було вивезено все, що становило собою хоч якусь цінність, а сам він був спалений.
Навесні 1148 року на берегах Дніпра біля Любеча знову зійшлися війська Мстиславичів, Ольговичів та Давидовичів. Але битви на цей не відбулося, бо крига на Дніпрі почала танути, і можна було тільки перестрілюватися через ріку.
1157 року Любеч знову був спалений, цього разу половцями. Його значення як торговельного та ремісничого міста різко зменшилося. 1159 року князь Святослав Ольгович скаржився, що йому дали «...Чернігів з сімома пустими городами: Моровійськ, Любеч, Оргощ, Всеволож...». Але вже 1180 року князь Святослав Всеволодович скликав до Любеча підвладних йому удільних князів на нову нараду. Певно, на той час місто вже було відбудовано, і його значення знову зросло. Існувало любецьке удільне князівство у складі Чернігівського князівства.
Про долю Любеча в XIII столітті відомостей нема. Слідів руйнувань періоду монголо-татарської навали археологами під час розкопок не виявлено. Не згадується Любеч і в літописах серед міст і містечок, що лежали на шляху Батиєвої орди 1239—1240 рр., коли тумени завойовників завдали удару через Чернігів на Київ.
Давня Русь не знала слова консолідація. Але криваві міжкнязівські чвари, відсутність політичної і духовної єдності окремих частин Давньої Руси — України — то була проблема воістину трагічна для тих часів. Це чітко усвідомлювали такі видатні особистості XI—XIII століть, як митрополит Іларіон (автор «Слова про закон і благодать»), Нестор-літописець, князь Володимир Мономах, невідомий автор «Слова о полку Ігоревім».
Не казати на мале — «це велике», припинити безперервні братовбивчі війни, хоч трохи думати про «брата свого меншого», знедоленого стражденного селянина — ось єдиний шлях до порятунку Руської землі. На жаль, вторгнення монголів трапилося в той момент, коли Давньоруська держава була до краю послаблена внутрішніми суперечностями.
Тим більш актуальними для нас є зараз ті сторінки історії Київської Русі, що пов’язані з прагненням найбільш далекоглядних політиків, передусім Володимира Мономаха, консолідувати землі наших предків. Любецькі з’їзди князів, насамперед, найбільш відомий із них, що відбувся в 1097 році, є особливо цікавими в цьому зв’язку.
