БУМЕРАНГ ТЕРОРУ

ВІЙНА З БАГАТЬМА НЕВІДОМИМИ

З трагедією 11-го вересня в Сполучених Штатах, немає сумніву, розпочався новий відлік часу. Хоча людство, здається, повертається до звичного, усталеного життя з усіма його попередніми ознаками. Виступи політиків стали спокійнішими, преса вже не ставить кардинальних питань, обмежуючись звичним інформуванням суспільства, люди вирішують кожен свої насущні проблеми.

Разом з тим повернення до минулого неможливе хоча б тому, що подальший розвиток ситуації абсолютно незрозумілий. Складається враження, що 11-е вересня стало навіть іще більшою поразкою тих, хто вважає себе геостратегами, аніж 1 вересня 1939- го. Бо зараз абсолютно невідомо, хто проти кого і з якою метою збирається воювати, і якими можуть бути наслідки.

Реакція керівництва Сполучених Штатів Америки була прогнозованою. Моментально було призначено винного в диких терактах — Осаму бен Ладена, який нібито переховується в стані афганських талібів, моментально про це було сказано нації, моментально преса була проінформована про розробку планів операції помсти. Всьому світу повідомлено, що президент Джордж Буш і конгрес схвалили план витрат вартістю в $40 млрд, який включає в себе й можливу військову акцію, всьому світу було сказано, що американські розвідувальні супутники шукають ставку бен Ладена. Талібському керівництву було висунуто триденний ультиматум, після закінчення дії якого й було оголошено про операцію «Безмежна справедливість». Її деталі, зрозуміло, утримуються в секреті. У всіх повинно було скластися враження, що Вашингтон не просто не жартує, а готовий до всього.

Популярність Буша-молодшого сягнула небачених досі висот — до 90 відсотків, за даними опитувань. Американське суспільство практично повністю вітає всі дії та заяви адміністрації Білого дому. Керівництво Північноатлантичного Альянсу вперше за свою історію заявляє про можливість використання на практиці статті 5 Вашингтонського договору, яка й містить взаємні гарантії членів НАТО і вважає напад на одну з країн-членів нападом на всіх. За дуже рідкісними винятками, глави держав і урядів світу, в тому числі — тих, проти яких Сполучені Штати свого часу оголошували санкції через підозру в тероризмі — направили свої співчуття та засудження варварського акту. Здається, громадська думка підготовлена до війни, технічних можливостей у Сполучених Штатів не бракувало ніколи, ситуація склалася так, що Організація Об’єднаних Націй не зможе засудити будь-яку реакцію Вашингтона, в тому числі — й масштабну військову акцію. Щоправда, європейські союзники Сполучених Штатів поки що зберігають обережність. Канцлер ФРН Шредер, зокрема, заявив, що Німеччина готова піти на ризик, але не готова до авантюри.

Проблема — в тому, що далеко не все ясно. По-перше, навіть за тієї умови, що бен Ладен дійсно причетний до ряду терактів проти Сполучених Штатів, його причетність до трагедії в Нью-Йорку та Вашингтоні ще потрібно довести. Надто малою є вірогідність того, що він самотужки міг спланувати і здійснити теракти. Надто чіткими для цього видалися організація та здійснення. Підготовка, можливо, велася роками, про що навіть не здогадувалися спецслужби. Повинні були існувати механізми фінансового та матеріально-технічного забезпечення, ретельного підбору та підготовки кадрів, в тому числі — й пілотів-самогубців. Це все не завжди під силу й багатьом з існуючих не найбідніших держав.

По-друге, навіть в тому разі, коли виявиться, що бен Ладен дійсно винний у цих злочинах проти людства, самого його фізичного знищення буде явно замало. Якщо ж він дійсно міг створити надпотужну й глибоко законспіровану, можливо, міжнародну організацію — то де гарантія, що вона просто не продовжить своє існування, а отже, й активність? Адже невідомо навіть, де знаходився штаб, що керував терактами в Сполучених Штатах. І ніхто не зможе дати гарантію, що новий вождь із ще більш збоченою психікою не віддасть наказу на акцію, всесвітній шок від якої не проходитиме поколіннями. Тим більше, що, згідно з деякими оцінками, таліби готові до затяжної війни.

По-третє, навіть в тому випадку, коли американське суспільство дійсно готове підтримати війну, ворог — невідомий. Його можна змалювати лише абстрактно — міжнародний тероризм. Хоча і замовники, і виконавці жахливих терактів у Нью- Йорку та Вашингтоні мали цілком реальні імена. У той же час людські жертви та руїни на Манхеттені — реальність. Яка не може не спонукати до дій.

Військова акція, як уже заявляли деякі російські аналітики, призведе лише до нових терактів. Іранський президент Хатамі, якого прийнято вважати реформатором, категорично висловився проти будь-яких військових дій з боку США. Таліби та інші радикальні рухи, що полюбляють прикриватися прапором ісламу, погрожують джихадом (священною війною) проти Сполучених Штатів, якщо по мусульманському світу буде завдано удару. Хоча далеко не всі мусульманські лідери сьогодні схильні висловлюватися настільки радикально. Що, в свою чергу, може свідчити про те, що загадковий для дуже багатьох мусульманський світ насправді не є монолітним.

Найкраще про це могла б свідчити заява пакистанського президента генерала Мушаррафа про те, що його країна готова надати Сполученим Штатам всю необхідну допомогу для проведення операції. Пакистан є однією з трьох країн світу, що визнала талібський уряд Афганістану.

ПРИЧИНИ, ЩО ЛЕЖАТЬ НА ПОВЕРХНІ

Мабуть, перше, що продемонструвала американська трагедія, — це те, що останнім часом, принаймні, після закінчення холодної війни, західний світ боровся не з тими, не за те і не так. Всі заходи безпеки, посилені після подій 11-го вересня в аеропортах, офісах, урядових спорудах тощо — насправді не більше, ніж бутафорія, покликана швидше заспокоїти нерви громадян і переконати їх, що служби безпеки — на варті.

Очевидно, того ж насправді варті й нинішні заяви американського керівництва про те, що зараз проблема створення національної системи протиракетної оборони актуальна як ніколи. При цьому не додається, що теракти у Нью-Йорку та Вашингтоні були скоєні з американської території, причому саме в тих містах, де система протиповітряної безпеки мала б бути зразковою, і де кожна нештатна ситуація мала б блискавично ліквідовуватися у той чи інший спосіб. Той, хто бував у Сполучених Штатах, знає, як багато уваги там завжди приділялося різним службам «сек’юріті». Так само тепер кожен має право сказати, що все це було просто показовим.

Багато хто за останній тиждень нагадував, що трагедія 11-го вересня стала надзвичайним прорахунком спецслужб. Передусім — американських, які зробили ставку на електронні засоби розвідки. Але не тільки.

Багато чулося голосів про те, що до трагедії призвела зовнішня політика Сполучених Штатів, які по закінченні холодної війни стали єдиною в світі супердержавою. Начебто з утратою противаги у вигляді Радянського Союзу США втратили й мотивацію для стримування.

При цьому чомусь забувається, що можливо, головною причиною трагедії стала сама система міжнародних відносин, започаткована після Другої світової війни. Ця система була збудована на стабільності, яка мала своєю основою стратегію ядерного стримування, основним елементом якої було «гарантоване взаємне знищення». Нарощуючи ядерні м’язи, і Москва, і Вашингтон проводили водночас в Латинській Америці, Африці, на Близькому Сході політику, що не завжди мала щось спільне з мораллю. Чомусь сьогодні мало хто згадує, хто фінансував та забезпечував підтримку різноманітних терористичних організацій, скільки бойовиків пройшло підготовку у таборах на території нібито цілком пристойних країн, скільки колишніх студентів пристойних вузів згодом стали лідерами радикальних організацій. Джина було вирощено ще тоді, і питання, коли він вирветься на волю, повинно було рано чи пізно постати.

Взаємна недовіра, не надто чисті операції, гра на уявних балансах інтересів (часто — теж уявних) продовжували існувати й після холодної війни навіть у Європі. Можна, звичайно, звинувачувати творців американської політики в тому, що вони не змогли розглядіти справжньої загрози вчасно. Не варто при цьому забувати, що виникненню й поширенню цієї загрози різною мірою сприяли й інші країни.

Зрештою, так само, як Друга світова війна поставила крапку на Європі як на гегемоні світових процесів, трагедія в Сполучених Штатах підвела риску під епохою, що розпочалася Фултонською промовою, Вашингтонським і Варшавським договорами та ядерним протистоянням.

ГЛОБАЛІЗАЦІЯ — ЧОГО?

При тому, що трагедія 11-го вересня мала світовий масштаб, і при тому, що вона, безумовно, являє собою кінець певної епохи — вона точно не є кінцем історії. Єдине, що зрозуміло сьогодні — повернення до того стану справ, який був до 11-го вересня , неможливе не тільки для Сполучених Штатів. Схоже, розуміння цього є в лідерів багатьох країн, що висловили солідарність з народом Сполучених Штатів. За умови добре продуманої стратегії, роботи з медіа, розуміння дійде й до всіх прошарків суспільств на різних континентах.

Початок нової епохи дає унікальний шанс: маючи на увазі те, що кожна нація має право мати свої власні інтереси, які не обов’язково збігатимуться з інтересами інших, великі та малі, амбітні та не дуже країни світу мають змогу домовитися між собою про початок ні більш, ні менш — нового світового порядку. Який чи не вперше в людській історії може бути запроваджений не в результаті важких кровопролитних воєн, в тому числі — світових.

Зрозуміло, що зарано було б вважати безпосереднім початком цього процесу плани Вашингтона у створенні широкої коаліції держав для боротьби з тероризмом. Як i висловлене міністром закордонних справ Росії Івановим бажання Москви сприяти операцiї Сполучених Штатів без висування попередніх умов. Як i заяву кубинського керівництва про надання необхідної допомоги в разі потреби. Як i різке засудження тероризму у виступах лідерів багатьох країн ісламського світу. Швидше, це — попередній етап, який свідчить про готовність багатьох країн визнати необхідність якнайширшого і якнайглибшого глобального діалогу, в ході якого має статися не просто перегляд системи міжнародних відносин, систем глобальної та регіональної безпеки, механізмів, що забезпечують начебто розпочату фінансово- економічну глобалізацію. Очевидно, першим кроком повинна стати глобалізація безпеки — але тільки в результаті глобальної за своїми масштабами переоцінки цінностей, прагнень, сподівань, ідеологій, інтересів.

Було б украй наївним сподіватися, що це в стані зробити вже сьоднішні лідери більшості країн світу. Проте саме процес згуртованості, тісної співпраці, глобалізації не «проти», а «за» міг би стати єдиною адекватною відповіддю глобалізації тероризму, що так явно заявила про себе 11-го вересня.

І буде дуже шкода, коли цей шанс залишиться лише в теорії. У принципі, є й інша альтернатива рис нової епохи — безмежна взаємна підозра, максимальна закритість з усіма наслідками, що з цього витікають, конфронтації в якості постійного тла. І досягти цього значно легше — просто зберігаючи існуючий саме сьогодні порядок міжнародних відносин.