60-та річниця
До радянського сценарію святкування обов’язково входили нескінчені гімни геніальним воєначальникам Вітчизняної війни. Генералісимусові Сталіну та, після його смерті, іншим командуючим і маршалам. Традиція свято зберігається в Україні. Попри всі історичні дослідження та статистику воєнних років; попри те, що радянський «воєнний геній» тримався виключно на необмежених запасах «гарматного м’яса», що життя солдата оцінювалося нижче за всякий інший воєнний ресурс. Відомо, наприклад, що командири різних підрозділів за зброю, гармати, іншу техніку відповідали своїм життям. Один ресурс був виключенням — особовий склад, люди. «Стоять до последнего! Мы за ценой не постоим!», — твердять відомі гасла. Не дивно, що у тій війні Радянський Союз втратив у кілька разів більше людей, ніж усі інші разом взяті країни, що воювали, включаючи Німеччину. А ми все покладаємо вінки до гранітних чи мідних фігур у генеральських френчах!
Радянська влада залишила нам чимало фальшивих формул, до розробки яких були залучені вельми талановиті люди; сьогодні їх підхопили наші журналісти й політики — варто тільки послухати радіо, виступи деяких депутатів, ТБ. Жодна річниця не обходиться без зворушливого «Ніщо й ніхто не забуті!», яким полюбляють прикрашати свої виступи українські можновладці. Вираз ніколи не був правдою, тим більш тепер, коли активна частина нашого суспільства складається з людей, народжених після війни. Їм і забувати нічого. З кожним роком гасло про незабутих стає все більш фальшивим, а для ветеранів — все більш блюзнірським. Бо необхідна не поетична пам’ять, а постійна й адекватна державна фінансова підтримка.
Те саме з іншими популярними формулами, скажімо, «Вони, учасники війни, захистили нас від фашизму!». Люди, що прийшли в світ пізніше, не бажають обтяжувати себе вдячністю — то була не їхня війна, воювала інша країна, за інші цінності. Вітчизняна війна є для них просто фактом із шкільної історії. Коли виголошується згадана формула, молоді й середнього віку люди тільки знизують плечима (чи хтось із нас оплакує жертви Першої світової війни?)
Важливою помилкою аморфної офіційної української ідеології можна вважати ще схильність, за радянською звичкою, до ідеалізації війни 1941—1945 років. Цьому слугують згадки ветеранів (вже трохи затьмарені часом) у ЗМІ, а головне — добрі старі зворушливі радянські фільми, створені зовсім не для того, аби реально змальовувати війну. Що, однак, не завадило їм стати на ТБ обов’язковим елементом відзначення святкових днів. Не треба доводити, що ідеалізація війни — будь-якої війни — є великим гріхом відпущення злочинів людиновбивства. Війна — то смерть, горе, кров, жах, жорстокість, знищення всього людського в людині. Саме так і тільки так треба її описувати, якщо не хочемо, щоб сталася наступна війна. А не говорити з пафосом про героїзм, самопожертву, або про те, як гарна молода дівчина-снайпер, сидячи на дереві, щодня вбивала 25 німців. Така у неї була норма.
У справі демілітаризації суспільної ідеології велика роль належить церкві, всім християнським церквам. На жаль, наше духовенство, замість того, щоб виховувати свою паству в дусі пацифізму, займається зовсім іншими справами — освячує своєю присутністю радянські ритуали, з великою готовністю кропить святою водою знаряддя вбивства або нові казарми, служить молебні перед пам’ятниками бездарних генералів. Як наче забуваючи про Заповідь «Не вбий!». Непомітним є внесок християнського духовенства також у конче актуальну справу примирення українців, які стояли по різні стороні окопів у тій громадянській війні, яка кілька років нищила людей у Західній Україні. Скільки часу пройшло, а ненависть все живе і все ділить українців, включно з пастирями, на два табори.
Одне тішить — нашому духовенству ще не приходилося благословляти внутрішню війну в своїй країні, як це зробила Московська патріархія, зберігаючи, за візантійським звичаєм, симфонію влади і церкви. За будь-яких умов і будь- якою ціною.
