І крізь віки тече Оріль

«ОРІЛЬ-РІКО, РІКА-ОРІЛЬ, ВОДА ТВОЯ ТЕЧЕ ЗВІДКІЛЬ?»

Оріль впадає в Дніпро між Ворсклою і Самарою. Виток річки біля с. Єфремівки на Харківщині, гирло (з 1967 року) в передмісті Дніпропетровська. Довжина Орелі становить 384 км, площа басейну — 10820 кв. км. Своєю річкою її по праву вважають і харків’яни, і полтавчани, і дніпропетровці: на відcтані у 141 км русло співпадає з адміністративним кордоном між Харківською і Полтавською областями на правобережжі і Дніпропетровською — на лівобережжі.

Оріль живить 28 притоків довжиною понад 10 км. Вслухаймося в поетику їх назв: Чаплинка, Журавка, Заплавка, Бузівка, Орчик, Берестова… До речі, про походження назви самої Орелі. Одна з легенд свідчить: жили колись сусідами Змій і Запорожець. Не помирившись за межу, почали битись. Козак переміг і, запрягши Змія в плуг, проорав кордонну борозну, по якій і потекла річка Оріль. Деякі тлумачі шукають аналогію з тюркським словом «Ерель», що означає «і тут, і там», і характеризує звивистість річки. В Іпатіївському літописі визначено географічне розташування місця переможної битви князя Мстислава над половцями в 1152 році — «на Угле и на Самаре». Там же говориться про «место, нарицаемое Ерель, его же Русь зовет Угол». Під назвою Угла, Ariel, Арелъ ріка фігурує на старовинних картах iз XVI століття.

ЗЕЛЕНА ГІЛКА НА ХВОРОМУ ДЕРЕВІ

Широка улоговина Орільської долини сформувалася ще в період танення льодовиків за рахунок потужних потоків води. Дніпровське зледеніння залишило після себе в околицях селища Царичанки чудову пам’ять і окрасу ландшафту — гору Калитву. Саме тут зупинився язик льодовика, який, мов велетенський бульдозер, згріб і нагромадив шари і відклади. В ярах і урвищах, що порізали чоло Калитви, і сьогодні можна знайти характерні ознаки зледеніння: моренні валуни, брили палеогенових алевритів тощо. В ХХ столітті два серйозних рукотворних чинники суттєво вплинули на гідрологічний режим Орелі. При будівництві Дніпродзержинської ГЕС природне гирло річки було перенесено від села Шульгівки на 49 км нижче. Відсічений відтинок старого русла перетворився в самостійну річку зі зворотною течією. В 1970—1981 роках по лівобережжю Орелі збудували канал «Дніпро—Донбас», який 22 рази перетнув русло, що призвело до значних змін площі басейну, перерозподілу поверхневого стоку, спричинило подекуди підйом поверхневих та підземних вод і підтоплення населених пунктів.

Периферійне географічне розташування річки відносно індустріальних центрів визначає високий ступінь збереження природних комплексів в її долині. На фоні масштабних трансформацій середовища в степовому Придніпров’ї (природні екосистеми збереглися тут на кількох відсотках території) долина річки — справжній оазис, коридор життя, зелена гілка на хворому дереві. Серед місцевих жителів побутує навіть думка, що Орiль — найчистіша водна артерія Європи. На жаль, міф цей не відповідає дійсності.

ПАМ’ЯТЬ СТОЛІТЬ

Оріль в усі часи відігравала помітну роль в історії населення півдня України, слугуючи пограниччям між кочівниками Степу і осідлими племенами Лісостепу. На межі ХIХ—ХХ століть розкопки в долині Орелі започаткував Д.І.Яворницький. Найбільш плідно археологи попрацювали на Приоріллі в 1970—1975 роках. Їх підганяло будівництво каналу, яке загрожувало знищенню більшості курганів. Керував розкопками київський археолог Д.Я. Тєлєгін. Як підсумок — цілий калейдоскоп знахідок — неолітичні і мезолітичні стоянки, поселення і могильники неоліта, епохи бронзи, скіфсько-сарматських і ранньослов’янських часів аж до періоду Київської Русі. Часто-густо серед знахідок iз одного пункту виділялись кераміка і знаряддя праці з різних епох, що беззаперечно свідчило — тут вирувало життя, долина Орелі була щільно заселена.

Як це часто буває, найяскравішу археологічну знахідку в 1973 році випадково виявили школярі з села Керносівки на місці розораного кургану. Знайдена ними кам’яна антропоморфна стела увійшла в науковий обіг під назвою керносівського ідола. Датується вона III тисячоліттям до н. е. Археолог Лариса Чурилова, посилаючись на священну книгу древніх аріїв «Ригведу», інтерпретує статую як образ верховного арійського бога Індри — деміурга, хранителя життєвих благ, покровителя воїнів і пастухів. Це пам’ятка світового рангу, яку можна порівняти з такими знаменитими древностями як єгипетські сфінкси, кам’яні велети Острова Пасхи.

Після спустошливої татаро-монгольської навали заселення теренів, що дістали назву Дикого Поля, пов’язане з виникненням і розвоєм козацтва. Під його захистом на берегах Дніпра і його приток почали засновуватись українські поселення. Виникали вони на основі козацьких зимівників. Розкішні степи, віковічні діброви, левади, лимани, озера приваблювали запорожців. З іменами першопоселенців пов’язані назви сучасних поорільських сіл — Личкове, Котовка, Козирищина, Ковпаківка, Гупалівка... Дві адміністративно-територіальні одиниці Запорізької Січі — Орільська і Протовчанська паланки існували в долині Орелі в кінці XVIII століття. Кіш заснував їх iз метою протидії захопленню північних окраїн Вольностей імперською Росією.

По правому крутому березі Орелі за наказом царського уряду в 1731—1742 роках було споруджено Українську укріплену лінію довжиною понад 400 км. Тягнулась вона від Дніпра до Сіверського Дінця суцільними подвійними валами. На її будівництві працювало до 30 тисяч селян та козаків. Вздовж лінії розміщувалося 18 фортець і 140 редутів. Оборонні можливості фортифікацій доповнювали природні чинники — крутогір’я, заболочені та порослі лісом заплави. Спорудження Лінії було найбільшим антропогенним втручанням у природу краю впродовж XVIII—XIX століть. Поступово, розбудовуючись, лінію поглинули села. Лише на невеличких проміжках вона збереглася у вигляді еродованих валів.

Яскравим свідченням таланту і високої культури українського народу в усі часи були церкви, каплиці, монастирі. На лівому «татарському» березі Орелі проти містечка Нехворощі знаходився один iз духовних центрів Запорiжжя — Нехворощанський Успенський монастир, збудований в 1714 році. Він володів млином, лісом, рибними озерами, слободами Гупалівкою та Чернетчиною. За монастирськими валами розташовувалися соборна і трапезна церкви, келії, господарські споруди. Прочанами та ченцями монастиря були козаки-запорожці. Разом iз руйнуванням Січі занепав і монастир — в 1786 році його було ліквідовано, соборну церкву перенесли до Чернетчини, з роками зникла поставлена на її місці капличка й інші монастирські будівлі. За статистичними джерелами початку ХХ століття лише від Перещепиного до Шульгівки (гирла Орелі) в поорільських селах існувало 28 церков, головним чином дерев’яних. Від більшості з них хіба що фундаменти лишилися: знищуючи храми, радянська ідеологічна машина боролася за людські душі.

Закiнчення читайте на наступній сторінці «Україна Incognita»