Перейти к основному содержанию
На сайті проводяться технічні роботи. Вибачте за незручності.

Бої тривають, під прицілом — ти, він, вона...

Вистава «У.Б.Н.» у Львівському державному театрі ім. М. Заньковецької стала «скандальною» ще в ембріональному стані, а коли вийшла на люди, спричинила інформаційний вибух і стала «лакмусом» для львівського політикуму
22 марта, 00:00

Безсмертний народ!

Незнищимий народ!

Навіщо їм вороги?!

Вони самі собі вороги

Іван Драч

Ну як не згадати відоме: весь світ — театр! Театр воєнних дій… Дійство вистави вихлюпнулося за межі театральної рампи, і нині вона живе своїм життям — поза волею авторів. Побачивши таку непрогнозовану поведінку неслухняного «дитяти», його «батьки» — продюсер Андрій Батьковський, автор сценарію Галина Тельнюк, режисер-постановник Мирослав Гринишин — змушені були кинутися навздогін — з коментарями, поясненнями, відкритими листами тощо. Дарма! Драма, що відбувається на відкритому майданчику життя, схоже, не піддається коригуванню. До того ж дійство віртуальне настільки переплелося з реальними політичними подіям, що годі провести чітку межу. Втім, про дійових осіб і виконавців газетних і кулуарних дискусій — трохи згодом. Насамперед — дещо з історії творчого проекту.

— Задум був не більше не менше — створити новітній міф про сильного українця, образ позитивного героя, справжнього чоловіка, для якого ідея і честь — понад усе, — пояснює Андрій Батьковський. — Звичайно, це було дещо зухвало — замахнутися на створення міфу. Проте за останні сто років чомусь ніхто не спромігся (і не збирався?) створити щось помітне в цьому напрямi. Павка Корчагін, Микола Щорс і Платон Кречет, сподіваюся, сюди не зараховуються. То що, сидіти й чекати, поки за нас це зроблять Стівен Спілберг чи Нікіта Міхалков? Так от, «У.Б.Н»— не політична і навіть не аполітична , а антиполітична вистава.

Ось як формулюється тема п’єси. Ветеран національного підпільного руху, старий політв’язень, усунувся від громадського життя, оскільки, на його думку, політики використали Ідею заради здійснення особистих амбіцій, передусім влади і грошей. Решта дійових осіб — це у той чи інший спосіб його (героя) антагоністи, агенти Сатани, котрі хочуть втягнути героя у свою брудну гру, прикриваючись його чесним ім’ям. Автором зроблено усе, аби показати буття української ідеї в наші дні, на 10-му році незалежності, показати, як сприймають цю ідею «старі» та «нові» українці. А з другого боку, хотілося звернути увагу глядача на те, як цинічно й небезпечно може бути використане гасло національної ідеї її ж колишніми гонителями — радянськими спецслужбами, котрі не лише мріють про відродження тоталітарної імперії, а й активно діють в цьому напрямi. Автори мистецького проекту — молоді за віком (35 — 36 років) і вже зрілі за фаховим рівнем митці. Дует сестер Тельнюк справедливо називають «бастіоном високої поезії та музики у просторі сучасної української пісні». Премії ім. Василя Стуса вони були удостоєні «за творення пісенного образу України». У доробку режисера Мирослава Гринишина — успішні вистави в столичних театрах. Творчий симбіоз виник не спонтанно. Проект задумали давні друзі, однодумці, серед котрих попервах був і Дмитро Стус.

Як же виглядає задум у сценічному втіленні? Головний герой Зенон (прототип називався Зеновієм) усамітнився в Домі Буття (три яруси, три пласти часу і простору),де переплелося реальне й ірреальне, минуле і сучасне. Рефреном душевної чистоти героя — колишнього політв’язня — звучить його діалог із далекою американкою Сінді. Цю сюжетну лінію запозичено із реального листування реальних Зеновія Красівського та Айріс Акагоші, прибічниці Міжнародної амністії. Ця лінія не є головною. Отож Сінді з’являється вряди-годи у піднебессі (на третьому ярусі), мов добрий янгол, котрого так потребує зболена душа.

Власне, чимало волонтерок свого часу ставали такими янгелами для в’язнів сумління. Із другого ярусу (потойбіччя) до Зенона звертається його покійна дружина. Звідти вона виливає йому свій жаль: життя не склалося, а нині допомоги потребує єдина дитина — син. А син з’являється до батька після тривалої розлуки з реальною пляшкою, конкретною пропозицією: треба публічно підтримати на виборах до Верховної Ради генерала-патріота. Так, колись він служив у КДБ. Вів справи політв’язнів, але ж часи змінилися. Треба віддати належне Федорові Стригуну: страждання батька, що робить вибір між ідеєю і любов’ю до сина, зачiпає душу. Зрештою, йдеться про такі близькі для галичан реалії.

Після сина до оселі самітника навідується давній друг по таборах, колишній політв’язень, а нині народний депутат у третій каденції. Знову — пляшка із закускою і та ж сама пропозиція: треба підтримати на виборах генерала-патріота. Відмова Зенона — мов смертельний удар. Комедійний персонаж Петра Бенюка вмить перетворюється на трагедійного. Бачимо перед собою чоловіка, який пекельно боїться, що йому пригадають минуле (здогадуємось, що автори натякають на сексотівські гріхи). Потому з’являється ще один знаковий образ — Психіатра, який робить свою справу для приборкання непокірного. Врешті герой спалює — на знак протесту — свій Дім Буття і виймає із схованки давню зброю. Позаяк уся вистава вибудувана на символах і аналогіях — кожний може розуміти такий фінал по-своєму…

Щоразу вистава йшла з аншлагом. Акторів, котрі із задоволенням працювали над сучасними образами, довго не відпускали зi сцени. Примітивною львівську публіку не назвеш. Кращі актори, що приїжджають сюди на гастролі, завжди відгукувалися про львівського глядача із теплотою і вдячністю за розуміння. І ось чи не вперше поміж глядачами, які сприйняли виставу загалом позитивно (попри критичні зауваги), й захисниками «спаплюженої» честі й гідності політв’язнів пролягла глибока прірва. Чи не вперше до акторів театру було висунуто вимогу: визначіться, ви з нами — чи проти? Найсумніше те, що на прю стали відомі, шановані люди. Зіткнення полярних поглядів — на межі рукопашної.

Дмитро СТУС, уривки із відкритого листа «Спецзамовлення на « У.Б.Н.» (Несвоєчасні роздуми про моральність і аморальність мистецтва людини, яка не дивилась і не збирається дивитися виставу):

…Я, навіть попри те, що півроку тому в силу різних причин припинив співпрацю з М. Гринишиним над цим проектом, і мій виступ може бути сприйнятий в контексті враженого самолюбства, не можу мовчати. Я не торкатимусь сюжету вистави, а зосереджуся на моральності чи, точніше, аморальності «У.Б.Н.». Адже жодне мистецтво не виправдовує образи пам’яті.

В цьому контексті вражає сама назва «У.Б.Н.» — український буржуазний націоналізм. Молодшому поколінню нагадаю, що це — не науковий термін, а брудна вигадка радянської ідеологічної системи. Не одне покоління українських офіційних митців працювало над тим, аби образ українського буржуазного націоналіста набув пришелепкуватості. Тепер цю традицію відновлено. Саме використання ярлика УБН — є знаковим: той, хто звертається до нього, визнає свою духовну та ідеологічну спорідненість з Галаном, Маланчуком, КДБ, НКВС та ін. Тому, що б не говорили творці цієї вистави, вона має ідеологічний підтекст: кинути тінь на все те, що нездатні зрозуміти люди, які впродовж свого життя мріють про повні єгипетські глечики та життєве благополуччя, а всіляких Стусів, Красівських, Чорноволів, Григоренків, Калинців та ін. вважають надокучливими ідеалістами, чесноти яких заважають їм спокійно жити.

Зрештою, цими ж поглядами керувалися і прислужники радянської каральної психіатрії (…) З. Красівський провів у божевільні не один рік. Йому було вколото стільки спецпрепаратів, що майже антинауковим видається той факт, що він вийшов звідти не лише психічно здоровою людиною, а й людиною не озлобленою. Пан Зенко був мудрим і добре знав, що озлобившись, він перестане бачити і розуміти світ. Адже бійниця злого погляду вихоплює з цілого лише те місце, яке треба атакувати. Він був мудрим. Судячи з відгуків преси, реакції на виставу подружжя Калинців (друзям Красівського творці цього дійства забули навіть показати сценарій) — «мудрість» УБН-івського Зенона дещо інша. Дозволю собі поставити під сумнів головну тезу останніх прес-конференцій М. Гринишина та його колективу. Сьогодні вони наполягають на тому, що Зенон — не прообраз Красівського. У фонді «Відродження» пан Гринишин просив гроші на виставу за мотивами листування саме З. Красівського, а не Л. Кагановича або В. Щербицького.

Але що режисеру до компрометації, нехай і образно-опосередкованої, живих людей, їх пам’яті, якогось там Фонду, коли йдеться про «художню правду»?

Однак що то є — «правда художня»? І наскільки ця так звана правда виправдовує приниження людей, які поклали своє життя, аби в Україні бодай хтось живив ілюзію збереження народом своєї гідності?

Прикро, що сьогодні, коли треба щось будувати спільно, хтось, аби сказати свою правду, вважає недоцільним зважати на нюанси індивідуального болю тих, кому мав би показати сценарій та перші репетиції напередодні прем’єри, закидаючи потім друзям З. Красівського неадекватність сприймання. Вони прожили своє життя так, що мають на це моральне право.

Галина ТЕЛЬНЮК, лауреат премії ім. Василя Стуса, автор драми «У.Б.Н.», Мирослав Гринишин, режисер:

— На погромний лист Дмитра Васильовича Стуса (далі — Д. В.) зі звинувачуваннями і нотаціями на адресу авторів вистави «У.Б.Н.» можна було б не відповідати з огляду на його очевидну, заявлену вже в назві безглуздість: «не дивився і дивитися не збираюся». Але ж прізвище й по батькові які! Та й у тексті листа Василь Стус згадується мало не в кожному рядку, мусимо зважати…

За жанром лист Д. В. кваліфікується як постмодерний синтез совєтського політдоносу, барокової ламентації і потоку хворої свідомості. Це зрозуміло. А от за змістом… Суть така: певним львівським друзям Д.В. вистава дуже несподобалася, вона їх навіть чимось персонально образила(?), а відтак мочитимем авторів «У.Б.Н.»… Але де, в якому маренні, ви бачили у виставі « У.Б.Н.» Зеновія Красівського та Олену Антонів? Про це ми, до речі, говорили Д. В., пояснювали — до та після прем’єри. Та у відповідь: «Мені плювати. Я перекрию вам діаспору назавжди!» Або загадкове, кілька разів повторене: «Ви не уявляєте собі, куди вляпалися!»

Фактів — жменька. Майже два роки тому Д.В. почав писати п’єсу за мотивами біографії З. Красівського. Зробив з півдесятка варіантів. Творча група ці тексти не прийняла, пройшов інший сценарій із узагальненими образами. Його і поставлено на сцені театру ім. М. Заньковецької. На цей час відбулося дев’ять показів, усі — з аншлагом! Перша сучасна українська полістилістична драма та ще й на актуальному матеріалі. Та ще й гарно виконана заньківчанськими корифеями і молоддю. Радійте, бо ви ж — патріоти!

Ну, хтось (із тих, кому Д. В. наперед повідомив, що то буде біографія Красівського) має іншу думку, може й різко протилежну. Теж нормально — сам Мейєрхольд казав, що успіх вистави — це коли після прем’єри аудиторія ділиться навпіл. Та за логікою Д. В. i його колег із «цензурного комітету» виходить так: якщо нам (а ми теж люди не послідні, хоч і не сиділи в таборах) не сподобаються вірші подружжя Калинців, то ми автоматично отримуємо права громити типографію, в якій ці вірші друкуються. Складається враження, що автор просто хоче скористатися успішною виставою (чужою!) для власного піару…

Заборону Д. В. виконувати у виставі пісні на вірші Василя Стуса, очевидно, слід вважати апогеєм його власного самоствердження. Тепер наш доти скромний герой досяг рівня свого великого батька, принаймні застосовує юридичне право розпоряджатися його літературною спадщиною на власний смак і розсуд. Невже Д. В. всерйоз розраховує на те, що на вірші Стуса заспіває його улюблений Ель Кравчук?

Бридко і сумно…

Федір СТРИГУН, народний артист України, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка, художній керівник Театру ім. М. Заньковецької:

— Не подобається вистава всім тим, що агітували і голосували за генерала-патріота. Хто з боязні, хто з вдячності, а хто з користі на перспективу. Наш генерал-патріот не має ніякого відношення до шанованого пана Марчука, бо пан Марчук був кандидатом в Президенти України, а наш — всього-навсього — кандидат у депутати. Шанованого пана Марчука всі люблять і поважають, а нашого — бояться.

Панове! Ви подали чудову ідею щодо написання правдивої і художньо досконалої п’єси про наш національний фронт. Пишіть, а не плутайте праведне з грішним.

Шановні! Ще можна притягти до відповідальності Тараса Шевченка за перекручення дійсності. Бо в дійсності Іван Гонта не різав своїх малолітніх синів. Прихопіть і Миколу Гоголя, бо в історії України жодний полковник чи гетьман не вбивав свого сина. Український козак-патріот не міг ніколи зрадити товариство, Батьківщину заради вродливої польки-шляхтянки...

Із звернення Театру ім. М. Заньковецької до глядачів:

Народ, який забуває про причини свого трагічного минулого, приречений пережити ці трагедії знову. А за гріх, як відомо, рано чи пізно приходить розплата. Отож, нинішнє зубожіння більшості населення — це не біда, а покара за безпам’ятство, бездуховність, байдужість та політичне невігластво.

Розумні знають, що в суспільстві, де більшість людей не наважується називати речі своїми іменами, а чинить словоблудство, ніколи не позбудуться казнокрадів, нахаб, авантюристів та інших негідників у владних структурах. А відтак про гідне життя для більшості не може бути й мови.

Тому впродовж віків розумні порядні люди намагаються просвіщати, вивільняти зі сну бездумності й тенет тотального обману люд, правдиво називаючи речі своїми іменами, а розумні негідники навпаки — дурманити брехнею, словоблудстовом, тримаючи люд в стані безликої «маси», невігластва та власної неповноцінності і меншовартості.

Ярослав ДАШКЕВИЧ, професор, (політв’язень):

— Нині не стоїть осторонь від деморалізуючих інформаційних процесів навіть Львів. Досить поглянути на виставу театру ім. М. Заньковецької «У.Б.Н.» очима віками позбавлюваного правди про українську історію глядача. Йдеться не лише про те, що у виставі спотворено історичні постаті — крайового провідника ОУН в Україні Красівського та відому львів’янам старшого покоління патріотку, громадську діячку, жінку виняткової самопосвяти Антонів, а й узагалі постаті усіх національних діячів руху Опору.

Еліта України, українські націоналісти-політв’язні, їхні жінки та діти подані тут як недалекі й озлоблені люди, зовсім не здатні до інтелектуальної праці. Вони або такі собі «динозаври», що ховають по бункерах стару примітивну зброю і хапаються за традиційний у совєтській пропаганді атрибут — сокиру. Або ж запроданці. Додаймо до цього, що всі вони разом з головним героєм Зеноном сквернословлять та «хлещуть водку». І ці блюзнірства міцно закріпляться в уяві одуреного, зокрема, східного глядача, який робить потрібний авторам вистави висновок: не україножери всіх мастей із московською підкладкою, а українські націоналісти-політв’язні довели Україну до нинішнього стану…

Стратеги ворожої інформаційної війни ще раз перемогли, бо й львівська преса чомусь натужно шукає «прихильників вистави», щоб прислужитися «і нашим і вашим», забувши, що основне кредо чесних журналістів — не дозволити глумитися над ідеалами нації, а також — щоденна, нелегка праця над розвитком національного інтелекту і світогляду. Чи не здається їм, що прем’єру хвалитиме хіба лиш агресивний «вітренківський» електорат, нездатний до моральної відповідальності та глибокого аналізу? Яка мета «У.Б.Н.»? Перед щонайближчими виборами підсилити червоний електорат, вихований на ненависті до всього українського, зокрема, до героїв національного руху Опору? Чи з допомогою вистави розпочати нове судилище над українськими політв’язнями та їхніми дітьми в дусі ворожої інформаційної війни?

Валентина ЗАБОЛОТНА, кандидат мистецтвознавства, професор, заслужений діяч мистецтв України:

— Вистава «У.Б.Н.» зачепила чи не найболючішу нині в суспільстві проблему націоналізму і дисидентства. Але обличчям до обличчя, як відомо, обличчя не розгледіти. Львів’яни, мабуть, будуть дуже розчаровані гіркою правдою про те, що людський подвиг Зеновія Красівського та Олени Антонів для широкої України (та й для багатьох галичан) практично невідомий. Так мало зроблено для його оприлюднення. Та саме за мотивами їхніх доль і листування, фантазуючи на грунті долі дисидентів у нинішньому часі, автори створили виставу. І хоч на сцені ці образи (матері, що з потойбіччя турбується про сина, та світлого душею націоналіста, що зневірився у занапащеній цинічним сьогоденням національній ідеї) вийшли художньо узагальненими, на захист спаплюженої, як декому здалося, пам’яті героїв кинулися їхні близькі, друзі. Вони здійняли критичне цунамі у засобах масової інформації. Були б у персонажів (!) інші імена, може, не здійнялася б та хвиля…

Між тим «У.Б.Н.» можна закинути чимало мистецьких, суто естетичних кпин. Наприклад, неофіти в драматургії, прекрасні рок-вокалістки сестри Тельнюк, авторки сценарію вистави, інтуїтивно вийшли на класичну сюжетну конструкцію — на «Прометея прикутого» Есхіла. Було б тільки чіткіше її вибудувати на матеріалі сьогодення.

Вистава режисерськи розхристана — талановиті актори працюють в режимі естетичної неузгодженості. Тут і тонкий психологізм, і гротеск, і мелодрама, фарс, поетична лірика, шарж.

Але виходить не улюблений режисером М. Гринишиним «постмодернізм», час якому, мабуть, вже минув, а звичайна мішанина.

Та при цьому кожний з акторів у своєму образі творить своєрідний шедевр. Страждаючий глибокою думкою, могутній в емоціях Ф. Стригун (Зенон). Віртуозний ексцентрик Б. Козак (лікар-психіатр). Гранично щирий і природний в імпровізаціях П. Бенюк (друг) починає на звичній для себе комедійній ноті і доходить майже до трагедії. Все це пульсує в складному резонансі з сучасною молодіжною музичною культурою. Група «Всяк випадок» та вокалістки сестри Тельнюк виконують вишукані вірші Євгена Маланюка і створюють поза-мелодійну шумо-звукову ауру вистави — скрипінням скрипки, залізним шерхотом, стуками, грюками, зітханнями. Все це напружує хід вистави, б’є по нервах, натягує струни душі. Поза тим у виставі «У.Б.Н.» є інше — головне і дорогоцінне, що все виправдовує, заперечує всі її недоліки і неточності. Вона сповнена шаленим болем акторів- заньківчан і тих же сестер Тельнюк за Україну, за її долю, за її людей. Театр буквально кричить зі сцени:

Та не однаково мені,

Як Україну злії люди

Присплять лукаві , і в огні

ЇЇ, окраденую, збудять.

Ох, не однаково.

Мені.

А вам? Хтось і не чує того крику. Або не хоче чути. Заньківчани — чи не єдиний нині в Україні за самою суттю своєю національний театр, який так послідовно, так мужньо і переконливо бореться своїм мистецтвом за українців, за повернення їм їхньої національної гідності, історичної пам’яті.

Та немає пророків у своїм отечестві. Комусь вигідно було «вчасно організувати» скандал з «У.Б.Н.», щоб рука Президента України зависла над Указом про надання театру статусу «національного». Майже півроку театр не отримує зарплати. Але грає, проводить репетиції, випускає прем’єри. Вічний таки наш Тарас Шевченко:

Доборолась Україна

до самого краю.

Гірше ляха свої діти

її розпинають.

Про це — вистава «У.Б.Н.». І це — наша реальність. Наш гріх. Наше горе.

***

Тим часом сягли апогею політичні розборки навколо вистави, які нерідко нагадують діалог глухих з глухими, — за відгуком одного львівського політолога. Як на мене, підводні течії беруть витоки із минулих виборів. Якщо вже дозволяти собі вільну ідентифікацію і приписувати авторам проекту і театру неіснуючий задум «покаятися за Галичину», треба було б мати реальніші підстави для висновку, що саме нинішній вибір є єдино правильним і оптимальним. Тим часом із вашингтонами (і позитивними перемінами) у нас поки що сутужно. Отож маємо те, що маємо: суспільство перебуває у стані громадянської війни на рівні свідомості. І в цій війні немає ані переможців, ані переможених...

Автори проекту спантеличені нападками недоброзичливців, що порівнюють їх до апологетів радянської ідеології. Їхній біль і симпатія до головного героя — навіч: Зенон не здається, він озброюється проти лицемірних політиків, які вільно жонглюють ідеалами і принципами. Гнів Зенона (Федора Стригуна) спрямований і проти тих, які побачили у виставі те, що називається самоїдством, увесь час потребує якогось підживлення. Спроби віднайти це підживлення нерідко набувають трагікомічних форм. Скажімо, захисники «спаплюженого» образу обурюються тим, що сценічний Зенон п’є горілку, їсть сало, вдягається абияк, вживає гострі слівця і т.ін. А от Зеновій Красівський був непитущим вегетаріанцем, ходив у краватці й елегантних костюмах. І сміх і гріх... Дехто побачив в образі сина Зенона... Тараса Чорновола. Не більше не менше! І, захищаючи його чесноти, кинув тінь... на інтимне життя тих, що вже почивають у Бозі. (Олена Антоніїв, перша дружина В’ячеслава Чорновола, і Зеновій Красівський не мали спільних дітей.)

...Галичани люблять мертвих героїв. Врони вкривають їх бронзою і посипають пелюстками троянд. Так було зовсім недавно із Ігорем Білозіром... Тавруючи справедливим гнівом його убивць, вони «забули» про власну вину, а саме: незадовго до смерті Ігор Білозір не знайшов коштів, підтримки для свого ювілейного концерту. Обіцяльники, що не дотримали слова, йшли в перших рядах похоронної процесії. А до чого ж тут «У.Б.Н.»? До проблеми війни і миру, засліплення і прозріння. Нині перед кожним із нас постала проблема вибору — своєї хресної дороги і своєї ролі у театрі життя. Маємо можливість долучитися до творення, до другої дії...

ВІД РЕДАКЦІЇ

Чому прем’єрна вистава заньківчан стала приводом не для мистецтвознавчої, а політичної дискусії? На перший погляд, причина лежить на поверхні — проблеми і нещодавньої історії, і нинішні реалії, так чи інакше порушені в спектаклі, ще свіжі й болючі для галичан настільки, що не можуть бути предметом мистецтва, залишаються подразником громадського протистояння. Не можуть? Або ми (а це стосується всіх нас, хто живе як на заході, так і на сході) засліплені цим самим протистоянням так сильно, що воно перетворюється на самоціль. Коли на чільне місце виноситься не здоровий глузд та логіка самого життя, а нетерпимість, яку ми готові культивувати і пестувати, аби, крий Боже, не засумніватися у власній правоті. Адже коли приходять сумніви, то досить складно, не замислюючись, роздавати індульгенції одним, таврувати дргих, замиловуватися третіми. Тоді хочеться дізнатися детальніше, а що, власне, людина готова і може зробити для свого народу, крім як задекларувати свою любов до України? Тоді, до речі, й у цій любові не можна відмовляти одним і дозволяти лише «своїм». Можливо, саме ця вистава якраз і стала, незалежно від волі її творців, тим самим приводом, який ці сумніви породив? А це вже чимало. І зовсім не жахливо...

Запрошуємо читачів «Дня» взяти участь у дискусії.

Найближчим часом «У.Б.Н.» зможуть побачити київські глядачі. Спектакль запрошено також для показу на IV Всеукраїнському «Тижні кращих вистав за творами сучасної драматургії», який пройде в Сімферополі у жовтні.

Delimiter 468x90 ad place

Подписывайтесь на свежие новости:

Газета "День"
читать