Зустріч у Лаврі
Ми розговорилися. Нова знайома здивувала мене тихою але впевненою побожністю, яка, вочевидь, була частиною не тільки її видимого життя, але й натури. Що, погодьтеся, не так часто зустрічається. Так само, як добре знання Святого Письма, власне — Євангелій, тексти яких помітно вплинули на мовний лексикон жінки.
Тому вельми приємно було дізнатися, що жінка — постійна читачка газети «День». Як вона простодушно пояснила, «спочатку підписалися, тому що «День» — найдешевша газета, а потім із радістю впевнилися, що вона — найкраща!» (Перепрошую скептичного читача, але спокуса велика — не дуже часто чуєш такі гарні слова.) I дійсно, незнайома пані виявила неабияку обізнаність із тематикою й авторами «Дня», зокрема (але не тільки), з тими, хто описує церковне життя країни.
Це була одна з тих зустрічей, тих розмов, які наповнюють — хоча б ненадовго — журналіста оптимізмом. Судіть самі, прихожанка Києво-Печерської лаври виявилася стійкою передплатницею «Дня», газети, яка навряд чи може розраховувати на особливу прихильність священоначалія. Виходило так, що духовне буття моєї випадкової знайомої не мало нічого спільного з тим політизованим церковним життям, що вирує на сторінках газет, а також — у середині церкви. Віра й політика були для неї «речі несумісні», як би не перетиналися. Одна — для душі, інша — для інтелектуальної цікавості, для «освіти», як сказала жінка.
Хоч як це дивно, але моя нова знайома залишилася повністю нечутливою до політично-церковної демагогії, яка лунає сьогодні не тільки зі сторінок православних видань, але й з амвонів. На зразок, наприклад, тої галасливої кампанії, яку митрополит Агафангел зараз «розкручує» в Одеській єпархії заради вельми насущної для його пастви мети. А саме — не допустити приїзду Римського папи до Києва та Львова. Жінка не підпала також під вплив псевдокатехизи, «вчення», де йдеться про «неблагодатні», «неканонічні», «розкольницькі», «єретицькі» українські церкви. Мабуть, через те, що ходить вона до церкви тільки заради того, щоб молитися.
Парафіянка УПЦ МП продемонструвала свою неприналежність до «ексклюзивного православного політичного клубу» ще цікавістю до життя інших християнських церков, а особливо — до особистості папи Iвана Павла II. «Це ж треба, — наївно каже моя нова знайома, — така стара людина і така мудра! Нехай Бог дасть йому здоров’я!» I додає, що вирізала портрет папи з газети «День», — для неї він зовсім не ворог (як, скажімо, для її єпископа), а відома цікава екзотична людина з інших світів. «Чому я маю ненавидіти незнайомого? I за що? — здивовано відповідає жінка на моє здивоване запитання. — Я ж християнка!» Добре було б папі Iвану Павлу II зустрітися з цією православною українкою, — впевнена, що вони обов’язково знайшли б між собою спільну мову.
Неочікувана зустріч в Лаврі (про яку я того самого дня розповіла владиці Павлу) ще один раз нагадала про те, як ми — всі ми — змінюємо сутність багатьох дуже важливих для духовного життя людини понять. Адже політизоване бойове православ’я (згадаймо хоча б Союз православних братств України) — то вже і не православ’я зовсім. Так само храм, який став об’єктом суперництва й ворожнечі, а то і полем брані, перестає бути домом Божим, перетворюється на «труну поваплену». Або — ще гірше в агітпункт. А ієрарх, який більш нагадує Чапая з шаблюкою в руках, ніж пастиря, є тільки ряженим у святі ризи, а не смиренним слугою Божим.
У всі часи протягом 2000 років в лоні церкви проростали різні єресі, які викривляли канонічне вчення і які церква безжально викорінювала. Здається, що зараз ми маємо справу ще з однією єрессю. Її прихильники відкрито використовують церкву задля того, щоб нав’язувати віруючим ті чи інші політичні погляди й тим самим відволікати їх від служіння Богові (може, це єресь «політфелітизму»?). На превелике щастя, далеко не всі віруючі чутливі до палких принад єресей, як це засвідчила мила зустріч на крутому узвозі Лаври.
