PATRIA NOSTRA: «Україна обох берегів Дніпра»
Годі собі уявити Україну без голубої стрічки повноводного Дніпра, що гордо й величаво котить свої хвилі до Чорного моря. Оспіваний у народних піснях, возвеличений у думах та історичних переказах, Дніпро-Славута відіграв помітну, щоправда, досі належним чином непоціновану дослідниками, роль у формуванні української національної ідеї. У модерній суспільній свідомості Дніпро постає не тільки і не стільки як історико-географічна реалія, скільки виступає архeтипально-знаковою моделлю України у її понадпросторовому й понадчасовому вимірах.
Впродовж багатьох століть Ріка була годувальницею, засобом комунікації для людності обох її берегів, а водночас й важливим природно-географічним фактором, що відмежовував, захищав і об’єднував населення України. Одна з найбільших водних артерій Європи (2248 км), вона утворювала своєрідну геополітичну, радше ендоцентричну вісь довкола якої оберталася вся українська історія. Невипадково висхідною точкою її відліку для старокиївського літописця були ті священні часи, коли після зруйнування Вавилонської вежі «од племені Яфетового» сюди прийшли слов’яни й «сіли по Дніпру». Великий шлях «із Варяг у Греки» (радше «із Грекiв у Варяги») зв’язав численні східнослов’янські й неслов’янські племена в єдиний державний організм — Київську Русь. Ця водна магістраль визначала головний напрям її торговельних зв’язків, воєнних походiв і колонізаційних потоків. Освячена ходою апостола Андрія, вона з’єднала Константинополь-Царгород, Київ і Рим в одну цивілізаційну лінію плину історичного процесу в його сакральному вимірі.
Дніпро сполучав Русь-Україну в одне ціле й водночас роз’єднував цю цілісність, породжуючи різнобій регіональних ритмів історичного життя країни. Детонатор такої нестабільності був закладений на початку XI ст., коли спалахнув конфлікт між синами Володимира Великого — київським князем Ярославом та його братом Мстиславом Тмутараканським, який 1024 року захопив Чернігів і переміг брата у битві під Лиственом. 1026 року вони уклали мирну угоду, яка вперше провела поділ Русі-України по Дніпру: «Ярослав взяв сю сторону ( Правобережжя. — Авт. ), а Мстислав —ту». Після смерті Мстислава у 1036 році чернігівський стіл було ліквідовано. Однак, не минуло й двох десятиліть і поділ по Дніпру було знову відновлено: після смерті Ярослава Мудрого на Дніпровському Лівобережжі виникають осібні князівські столи з центром в Чернігові і Переяславі.
Пам’ять про цю подію залишила помітний слід у суспільній свідомості тогочасної еліти. Обґрунтовуючи право на володіння спадщиною своїх батьків і дідів, князівські клани незмінно вказували на той прецедент, пригадуючи, «як нас розділив предок наш Ярослав — по Дніпро». Хоч політичного відокремлення Правобережжя від Лівобережжя в княжу добу історії України так і не відбулося, однак саме тоді були закладені уявлення про відмінність історичних первенів двох берегів Дніпра. У давньоруських літописних текстах Правобережжя виступає зазвичай як «ця» або руська сторона Дніпра, на відміну від ворожого Лівобережжя (власне степового коридору, який закінчувався під сучасним Борисполем ), де господарювали половці. Принагідно зауважу, що архаїчна семантика цього етноніму уособлювала для київських книжників «ону» сторону Дніпра. На цьому протиставленні обох його берегів («об он пол» – половці) й утворився цей специфічно давньоруський етнікон. Слід ще й пам’ятати, що у христології праву сторону пов’язують із життям, а ліву зі смертю. Остання ще сприймається як «жахливе передчуття нещасть і хвороб».
Під час монголо-татарської інвазії 1237-1241 рр. чи не найдужче постраждали землі-князівства Дніпровського Лівобережжя. Переяславське князівство, що було своєрідним політичним продовженням Києва взагалі припинило своє існування, перетворившися на буферну зону між володіннями руських князів і Золотої Орди. Натомість вогнище державного життя продовжувало жевріти на Чернігово-Сіверщині, Прикметно, що у літописних джерелах Північне Лівобережжя називалося чернігівською стороною, а з другої половини ХIII ст. знане ще й як «Задніпров’я». Ці землі згодом опинилися у сфері впливу Литви, а від початку ХVI ст. —Московської держави. Натомість Правобережна Україна, перейшла з-під влади Великого Князівства Литовського до польської корони.
В першій половині 60-х років ХVII ст. з появою на теренах України двох гетьманських урядів знову з’являється і усталюється в історичних джерелах її поділ на «тогобічну» й «цьогобічну». Цей політико- географічний поділ, що обумовив належність різних частин України до різних етноцивілізаційних просторів мав згубні, відчутні й дотепер наслідки. Розчленувавши національне тіло на дві України — Правобережну й Лівобережну, він тим самим ніби зцементував сегментованість українського соціуму. Усвідомлення політичною елітою України спільності своєї історії і своєї землі по обох берегах Дніпра, або мовлячи в дискурсі ХVII ст. «єдиноутробного братства... посім і потім боку Дніпра» зберігалося в політико- ідеологiчній думці. Так однією із засадничих ідей Конституції Пилипа Орлика була концепція єдності території ( Раtгіа nostra ) — Україна обох берегів Дніпра (Ukraina adutrague parte Вогуsthenis).
Однак «ідеали нації», як зазначав свого часу Арнольд Дж. Тойнбі, несумісні з цілісністю цивілізації — регіональної культурно-політичної спільноти. Цивілізаційно-політичні і культурні відмінності Правобережної й Лівобережної України визначали особливості формування національно-культурної ідентичності українства в ранньомодерну добу та новітні часи. Перший, хто констатував оцю культурно-психологічну дихотомію українського Сходу й українського Заходу, був, як тонко запримітила Оксана Забужко у своїй книзі «Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу», Тарас Шеченко. Погляд художника фіксує спільне і відмінне на обох берегах Дніпра. Тут, «одна почва земли, одна речь, один быт, одна физиономия народа; даже песни одни й те же, как одной матери дети. А минувшая жизнь этой кучки задумчивых детей великой славянской семьи не одинакова. На полях Волыни й Подолии вы часто любуетесь живописными развалинами древних массивных замков й палат... По берегам же Днепра вы не пройдете й версты поля, не украшенной высокой могилой, а иногда й десятком могил... Что же говорят пытливому потомку эти частые темные могилы на берегах Днепра й грандиозные руины дворцов й замков на берегах Днестра? Они говорят о рабстве й свободе. Бедные малосильные Волынь й Подолия! Они охраняли своих распинателей в неприступных замках и роскошных палатах. А моя прекрасная, могучая, вольнолюбивая Украина туго начиняла своим вольным й вражьим трупом неисчислимые огромные курганы. Она своей славы на поталу не давала, ворога-деспота под ноги топтала й — свободная, нерастленная умирала. Вот что значат могилы й руины». Оцю метафізичну розділеність-розірваність країни відчував і болісно переживав i молодий Павло Тичина: «Наш страшний суд прийшов. / Це ж він укинув борозну, якої вік не переореш. / Це ж він нам плюнув у Дніпро / і розділив надвоє».
Художня інтуїція Шевченка й поетична візія Тичини навдивовижу суголосні модерним концепціям України «між Сходом і Заходом». Найбільш контроверсійною з-поміж яких є концепція «конфлікту цивілізацій» Самюеля П. Гантінгтона. Окреслена ним лінія цивілізаційного розламу перетинає Центральну Європу від Фінляндії, вздовж сучасних кордонів Латвії і Литви з Росією, розрізає навпіл Білорусь та Україну, відокремлює Трансильванію від Румунії, Словенію і Хорватію від решти Югославії. Ця лінія є віссю вододілу між Заходом та Усім Іншим Світом. Цивілізаційні відмінності України, радше її «роздільність» між католицьким Заходом і православним Сходом будуть, за прогнозом вченого, і надалі визначальним фактором функціонування українського суспільства.
