Вибір шляху для України: роки 1917—1920
Цей період в історії України завжди асоціювався з революцією і громадянською війною. Але останнім часом в Україні поширився запозичений в істориків діаспори принципово інший термін: національно-визвольні змагання. Спробуємо розібратися у цьому непростому питанні.
Початок історичного періоду, назву якого усталимо пізніше, було покладено соціальним вибухом у Петрограді. У березні 1917 року революційні солдати і робітники скинули царя. Кінець цього періоду пов’язаний iз розгромом і витісненням Червоною армією за межі України регулярних антирадянських формувань. Це трапилося одночасно на заході й півдні: 17 листопада 1920 року радянські війська зайняли Ялту і скинули білогвардійців П.Врангеля в море, 18 листопада дивізія червоних козаків В.Примакова і кавалерійська бригада Г.Котовського увірвалися в прикордонний Волочиськ. Залишки армії УНР і білогвардійці С.Булак-Булаховича, які цього разу спільно воювали проти Червоної армії, перейшли Збруч і подалися у вигнання.
Отже маємо «круглу дату»: 80 років тому на багатостраждальній українській землі припинилася жорстока боротьба регулярних армій, яка тривала майже безперервно з серпня 1914 року.
Калейдоскоп подій 1917 — 1920 років вимагає певної класифікації, у тому числі термінологічної. Термінологія визначається позицією історика. Iз Києва ми бачимо всю сукупність подій на українських землях у складі двох імперій. Для московського історика події у Галичині є подіями в іншій країні, а національно-визвольний рух в Росії здебільшого сприймається як реакційний сепаратизм, спрямований на дезінтеграцію великої держави.
Треба зауважити, що російська революція спалахнула у багатонаціональній імперії. Тому вона мала як соціальний, так і національний виміри. Визвольний рух у національних окраїнах набув усіх ознак революції. Отже, Українську революцію слід вважати одним із втілень Російської.
Та одночасно Українська революція мала продовження в сусідній, Австро- Угорській імперії, що розпалася, майже через півтора роки. Зоряний час нашої революції — 22 січня 1919 року, коли на Софіївському майдані у Києві було проголошено возз’єднання двох незалежних українських держав в єдину соборну Українську Народну Республіку.
Австро-Угорщина розпалася на окремі національні держави. Жодна з них, у тому числі Австрія, не претендувала на відродження колишньої імперії. На західноукраїнських землях не виникло громадянської війни. Українсько-польську війну 1918 — 1919 рр. громадянською не назвеш. Це була війна між двома народами. Один iз них бажав побудувати Українську національну державу, а польські правлячі кола прагнули відновити Річ Посполиту в кордонах ХVIII століття. Вони відмовилися визнати східним кордоном відновлюваної Польщі лінію, накреслену Антантою у 1919 році (пізніше вона дістала назву лінії Керзона) і зробили все, аби знищити Західноукраїнську Народну республіку (ЗУНР). В результаті постала багатонаціональна нестабільна держава, для існування якої історія відвела зовсім невеликий строк: до вересня 1939 року, коли Польщу поглинули фашистська Німеччина і Радянський Союз.
Розпад царської імперії мав принципово інші наслідки: національні окраїни прагнули здобути незалежність, а Центральна Росія — відновити державну єдність у дореволюційних кордонах. Крім того, після революції в країні зформувалися два соціально протилежних табори — радянсько-більшовицький і антибільшовицький. Громадянська війна в Росії переплелася з національно- визвольними війнами. Слід навіть вести мову про низку громадянських воєн iз перемінним складом учасників, які переплiталися з національно-визвольними війнами, інколи — у зовсім, здавалося, неочікуваних комбінаціях.
Більшовизм впливав на ситуацію у національних державах, які утворилися після розпаду імперії, породжуючи в них сили, що сповідували крайній екстремізм. Саме тому громадянські війни спалахували і на окраїнах, підриваючи потенціал національних революцій. Варто згадати прикру еволюцію найбільш впливової в українському суспільстві партії соціалістів-революціонерів. Більша частина українських есерів трансформувалася в партію боротьбистів, яка сприйняла комуністичну ідеологію і врешті-решт злилася з ленінською партією. Це не врятувало жодного з колишніх боротьбистів у наступні роки від жахливої долі.
Основною причиною історичного краху білогвардійців було примітивне бажання відновити за всяку ціну «єдину й неділиму» Росію. Намагаючись реставрувати імперію, вони пішли в лобову атаку і на більшовиків, і на визвольний рух.
В.Ленін розробив для своєї партії набагато гнучкішу тактику. Він не покладався тільки на силу, а тому погодився на утворення цілком залежної від компартійної диктатури, але іззовні самостійної національної радянської державності, щоб приборкати визвольний рух зсередини. Розмістивши після третього вторгнення в Україні шість армій чисельністю в 1,2 мільйона багнетів, він ініціював утворення «незалежної» УСРР і уклав iз нею 28 грудня 1920 року договір із взаємним визнанням повного суверенітету обох держав — Росії та України.
В Україні відбулися громадянські війни як всередині російського табору (між червоноармійцями і білогвардійцями), так і всередині українського табору (між гетьманцями і петлюрівцями). Однак найбільш жорсткий характер набули війни між українськими і російськими військами. До таких слід віднести російсько-українські війни 1917 — 1918 і 1918 — 1919 рр., а також війну між денікінцями і петлюрівцями. Ці війни назвати громадянськими не можна.
У військові конфлікти в Україні втручалися зовнішні сили. Закріплюючись на українській території, вони ставали окупаційною силою і викликали протидію з боку населення. Зокрема, опір німецьким і австро-угорським військам став всенародним, хоча Центральні держави були фактичним союзником гетьмана П.Скоропадського.
Вторгнення німецьких і австро- угорських військ в Україну після укладення Брестського миру інтервенцією не було, оскільки здійснювалося з санкції Центральної Ради. УНР потребувала допомоги, тому що радянська Росія, майже повністю окупувала Україну. Вторгнення збройних сил Антанти, навпаки, мало всі ознаки інтервенції, хоча уряд Директорії УНР після цього докладав зусилль, щоб здобути підтримку західних держав у війні з Росією. Характеру інтервенції набуло також вторгнення польських військ Ю.Пілсудського навесні 1920 року. Директорія УНР, яка уклала з Пілсудським союзний договір, у цей час не контролювала території України.
Унікальним епізодом громадянської війни слід вважати появу на Правобережжі в липні 1919 року Української галицької армії. Рятуючись від наступаючих польських військ, вона перетнула кордон і об’єдналася з армією С.Петлюри, але нічим не допомогла українській справі. Командування УГА не знало російської дійсності і не бачило ворогів у денікінцях. Воно віддало Київ білогвардійському генералу М.Бредову, а у листопаді 1919 року взагалі перейшло на службу до А.Денікіна.
Протистояння політичних сил, які формувалися за національними або соціальними ознаками, іноді створювало досить химерні комбінації союзників.
Восени 1919 року ледь не дійшло до союзу між С.Петлюрою і В.Леніним. Член Реввійськради 12-ої армії М.Муралов уже мав на руках наказ Л.Троцького видати Петлюрі 20 тисяч рушниць iз набоями до них, а також гармати і кулемети. Дивний, на перший погляд, крок ленінського уряду мав цілком зрозуміле пояснення: Петлюра воював iз Денікіним, а Денікін йшов на Москву.
Селянська армія Нестора Махна воювала одночасно з червоноармійцями, петлюрівцями і білогвардійцями. Коли мінялася кон’юнктура, махновці починали воювати в союзі з петлюрівцями або з червоноармійцями проти білогвардійців. Однак у союз iз білогвардійцями селянський «батька» не вступав ніколи.
Підсумовуючи сказане, треба зазначити, що потенціал громадянського протистояння всередині національно- демократичного табору виявився надто високим. Це не дає нам права характеризувати період 1917 — 1920 років тільки як визвольні змагання. Визвольна боротьба не вичерпувала всієї сукупності подій, хоч і була їх найголовнішою складовою. Соціальні суперечності підірвали внутрішню єдність табору захисників УНР і зумовили їхню кінцеву поразку. Демагогія і популізм облудних більшовицьких гасел спрацювали однаково успішно і в російському, і в українському середовищі. Саме тому, більшовики перемогли як білогвардійців, так і націоналістів.
Період 1917 — 1920 рр. — це одночасно доба національно-визвольних і громадянських воєн.
