Час без Пазоліні

Кіноплівка робить час умовністю, розтяжною в усибіч іграшкою: рік на екрані можна скоротити до секунди, мить зрівняти з життям. У кожного творця рухомих ілюзорних картин — свій час, але за межами екрана все не так. Восени 1975 року режисер і поет П’єр Паоло Пазоліні втратив владу над часом. Нині, через чверть століття — ніяких ретроспектив, жодного фільму в розкладі російських чи українських телеканалів. Чомусь здається, що і за кордоном картина приблизно така ж. Це не його час. Тобто — час без героїв. Те ж, що П’єр Паоло Пазоліні мав повне право саме на таке, антично-антипафосне звання, не підлягає сумніву. Впродовж усього свого недовгого, як для режисера, життя, він постійно дратував вельми злих гусей, кидав виклик могутнім супротивникам і порушував будь-яку умовність, якою його постійно намагалася обплутати твердокам’яна більшість. І фільми, і життя Пазоліні давали багату поживу однаково як для відкидання, так і для захвату — байдужих практично не було.

У самого ж режисера часто вибору просто не було. Матір і батька, як не намагайся, не вибереш. Народився майбутній кіногеній 1922 року в сім’ї кадрового офіцера — дворянина, члена фашистської партії, жорстокого, повного темних пристрастей чоловіка. Мати ж була простою селянкою, і згодом П’єр хизувався саме своїм «низьким» походженням. Протягом 50-х років він жив у Римі, причому дуже бідно, на випадкових заробітках, але поводився, незважаючи на несприятливі для себе обставини, вільно і незалежно. Сам Пазоліні писав: «Нормальна людина може примиритися (жахливе слово) зі стриманістю, з утраченими можливостями, але щодо мене, труднощі на шляху любові перетворили її в самоціль, нав’язливу ідею». По суті, він завжди був фатально самотній — тому й «труднощі на шляху любові» зрештою обернулися катастрофою. Але до цього він зумів зробити разюче багато. У кіно прийшов уже автором десятків віршів і прози, визнаним серед молодого покоління італійських неореалістів: серед його знаменитих «нережисерських» звершень — сценарій до «Ночей Кабірії» Фелліні. Конфлікти з буржуазною реальністю почалися відразу ж. Уже перший роман «Жорстоке життя» привів його на лаву підсудних, в’язниці вдалося уникнути тільки чудом. Майже відразу ж почався ще один процес, по обвинуваченню в розбещуванні малолітніх і в непристойній поведінці на публіці. Два роки тяжби закінчилися перемогою відповідача, але моралісти добилися свого: його кар’єрі викладача, що давала хоч якийсь шматок хліба, було покладено край. Проте Пазоліні задніх не пас. У католицькій Італії був запеклим атеїстом, вступив у Компартію, відкрито афішував свою нетрадиційну сексуальну орієнтацію. У результаті йому вдалося пересваритися з усіма: для Компартії він був поганою вівцею, для Найсвятішого престолу і для заможних — взагалі ворогом номер один. Ця війна проти всіх дорого обходилася; одного разу він зізнався своєму другові: «Моє майбутнє навіть не безпросвітне, його просто не існує… Мене ненавидять так, як ненавидять людей, які в усьому відрізняються від інших».

Найнебезпечнішим викликом, який він міг кинути світові, були його кінострічки. Поєднуючи гостроту авангарду з потужною епічною формою, вони буквально висаджували свідомість. Уже перші картини — «Мама Рома» і «Аккатоне» перекидали прийнятий тоді канон пролетарської правдивості, бо зображали життя неудачливих сутенерів, повій, які пустилися берега, без будь-якого пафосу і розчулення, в усій відвертості їхніх вад та їхньої глибокої нещасливості. Пазоліні міг би й далі отримувати дивіденди на темі міського дна, але він пішов далі. До середини 60-х одна за іншою вишли його «Євангеліє від Матфея», «Птахи великі й маленькі» «Цар Едіп» і «Медея» — картини, що дуже нетрадиційно показали виворіт як християнських, так і античних міфів. А 1969 року світова кінематографія була шокована «Свинарником». Ця картина в певному сенсі — жест розпачу самого Пазоліні перед обличчям зла, глибоко укоріненого в людській природі. Адже головний герой «Свинарника», шалений канібал, навіть опинившись у руках правосуддя, сяє торжеством, повторюючи, як символ віри, своє щире кредо: «Я вбив свого батька. Я їв людське м’ясо. І я тремчу від радості». Режисер навмисно уникає будь-яких рефлексій, залишаючи всі відповіді на страшні запитання цього фільму на пошук самого глядача.

Проте уявлення про Пазоліні тільки як про похмурого генія було б хибним. На початку 70-х років він створив чудові, повнокровні фільми, зняті за мотивами знаменитих середньовічних переказів: «Декамерон», «Кентерберійські історії» (екранізація оповідей Чосера) та «Квітка тисячі і однієї ночі». Навряд чи комусь ще вдавалося скласти настільки натхненну оду любові й молодості, як це зробив Пазоліні своєю «Трилогією життя». Але останній його фільм — «Сало, або 120 днів Содому» — це і заповіт, і вирок одночасно. Екранізацію славнозвісного роману маркіза де Сада складно назвати бездоганною з погляду високого мистецтва. Проте кожен, хто бачив «Сало», забути його не зможе до кінця свого життя. Содомітський апокаліпсис перенесений у фашистську Італію. Герої спускаються (сходять?) у свій «антихрам пекла» трьома його, дедалі страшнішими колами, в кожному з яких дедалі більше висоти, і болі, й насолоди. У колі крові, колі лайна, колі вогню гинуть тіла і душі. З майже нестерпних мас жахливих перекручень немає виходу... Дух приреченості витає над цим фільмом. Фінал був близький.

Одного ранку в листопаді 1975 року тіло П’єра Паоло Пазоліні було знайдене на безлюдному пляжі в околицях Болоньї. Його, судячи з усього, жорстоко побили, а потім кілька разів переїхали автомашиною. Незабаром було затримано ймовірного вбивцю — 17-річного волоцюжку Піно Пелозі на прізвисько «Лягушатник». За вбивство Пазоліні він відсидів близько 10 років. Нині йому вже майже 40, і він знову сидить, цього разу — за пограбування банку. Своєї провини не заперечує і в скоєному не кається: «…мені було жахливо... він хотів мене згвалтувати... Про яке каяття може бути мова? Я захищав своє життя і не хотів його смерті». Але й зараз у те, що 17-річний хлопчисько міг забити до смерті дорослого міцного чоловіка, який займався карате, мало хто вірить. Багато заклятих ворогів нажив собі Пазоліні. Дуже багато хто був не від того, щоб поквитатися з ним подібним чином. Називають і мафію, і італійських неофашистів, і продажних чиновників. Існує навіть версія, що Пазоліні підлаштував свою загибель, зрежисував останній, найкрутіший у своєму житті спектакль. «Лягушатник», проте, наявність спільників категорично заперечує. Таємниця цієї смерті залишається без розгадки. Свою останню сцену Пазоліні зіграв дуже вдало.

Нам же залишився — час без Пазоліні. Час його фільмів.