Нації потрібне місце для спілкування

Саме те, що немає конкуренції в політичній і духовній сферах нашого життя, призвело до різкого зростання монополізму держави, домінування її над усім у суспільстві. Чи запровадимо в суспільний обіг категорійне поняття — конкуренція? Яка інституція має здійснювати ці функції? Одним із найважливіших здобутків людства (даруйте, одним із чудес світу) є «винайдення» інституту четвертої влади — засобів масової інформації. Вони стали арбітрами між законодавчою, судовою і виконавчою владами. Здається, Генрi Міллеру належать слова, що «гарна газета — це місце, де нація спілкується сама із собою». Навіть дуже-дуже незалежна газета не завжди може претендувати на таку гарну оцінку, бо здобути ці бали іноді перешкоджає надмір «антикваріату» або «ізми». Кілька видань чи телепрограм — це лише оазиси в пустелі посттоталітарного суспільства, яку, здається, не поспішають перетворювати на квітучий сад. Чудову справу робить Наталя Лігачова, періодично оглядаючи місця спілкування нації. Географію бажано розширити. Особливо щодо провінційних ЗМІ — хоч раз струснути переспілу «ягідку».

Головним суб’єктом четвертої влади є Слово. Про нього можна згадати відомі слова з Біблії. Дуже гарно про нього сказав великий державник і філософ на троні — Вацлав Гавел: «Усі важливі події реального світу — прекрасні і жахливі — завжди починаються з увертюри у сфері слів».

Усі реформи починаються з реформи мислення. Дуже часто виявляється, що елементарно не вистачає його носіїв. Під час розмови про другу річницю «Критики» Микола Рябчук назвав найбільшою проблемою часопису — автуру. Кілька десятків інтелектуалів явно замало для 49-мільйонної нації. Невеличкий екскурс в історію. Дмитра Донцова називають ідеологом націоналізму. Свою лепту він туди вніс, але його заслуга перед нацією в іншому. Донцова боготворила молодь, лідери партій, громадські діячі, військові. Йому прощали максималізм, уїдливість і напористість. Донцов був віртуозом Слова, яке творило націю, робило її суб’єктом історії і конкурувало в тодішніх жорстоких реаліях. Тут не обійтися без іще однієї цитати. У листі до Дмитра Донцова Симон Петлюра писав: «Коли через вісім-десять років не прилучуся к «праотцям своїм», а стану банкіром чи директором якогось акціонерного товариства, закличу Вас редактором спеціально для Вас створеного журналу, де матимете вільну руку висловлювати які хочете єресі й бештати які хочете рідні святині, чи то будуть персони-нотаблі, чи явища культу національного, чи свині, що оточували, приміром, Франка тоді, коли він був таким самотнім, чи зрештою «дорогі товариші» в листах, а на ділі, у відносинах, стерви».

Немає потреби коментувати процитоване, бо воно достатньо відображає ще тоді європейський рівень бачення ролі і значення інституту ЗМІ. Шкода тільки, що стосовно багато дечого Головний отаман надто пізно прозрівав.

Якщо у провінційні міста роками не ступає нога незалежного журналіста, то про що мова, панове? Нації потрібне місце для спілкування, потрібна велика увертюра слів. Якщо ми виконаємо ці азбучні істини, то незчуємось, як до невпізнанності зміниться наше життя. Де ви, редактори?! Чи станете сумлінням нації?

Мирон МЕЛЬНИК, завідувач відділу газети «Голос Опілля», Рогатин, Івано-Франківська обл.