Гарматними ядрами — по горобцях
Верхівка нашого державного айсберга, все те, що в усіх на виду, мабуть, часто наводить неупереджених спостерігачів на думку про втрату українським суспільством не тільки нормальних устоїв, а й інстинкту самозбереження. Тобто про певну аберацію українського менталітету. Та й як можна думати інакше? Країна переживає період, можливі наслідки якого боязно навіть передбачати, а вищі владні структури країни систематично займаються «проблемами», за які соромно й непричетним. Деякі з цих проблем, скажімо, визначення місця інавгурації Президента, можна б було занести до Книги рекордів Гіннесса. Політика тут балансувала на межі шаманства, була чимось, на зразок культових танців. Як у світі, створеному невмирущим Джонатаном Свіфтом, де громадяни були роздерті на ворожі стани «політичною» проблемою: «Як правильно розбивати варене яйце — з тупого чи гострого кінця?».
Хронічну неадекватність ситуаціям можна спостерігати не тільки на вищих рівнях ієрархічної структури, — її постійно зустрічаєш в діяльності місцевих органів влади, в ЗМІ. Я називаю цей прояв «синдромом бордюру». Бо, як за радянської влади, так і зараз, на вулицях міст нерідко можна спостерігати бригади робітників, які працьовито «міняють» дорожні бордюри — «викорчовують» на узбіччі одні гранітні брили і ставлять інші. І це в часи, коли транспорт майже паралізовано, а проїзні частини доріг мають такий вигляд, наче щойно обстріляні важкою артилерією.
Маленький приклад. Під'їзди, ліфти, сходи та коридори багатьох десятків домів на Оболоні знаходяться сьогодні у такому стані, що людині жити там принизливо, недостойно. Це нікого не турбує вже майже 20 років — «до й після нової ери», бо районна влада має свою систему пріоритетів. Зараз, зокрема, на оболонському озері Вербне провадиться (в дощ, сніг, мороз) «реконструкція пляжу». Навезено гори піску, будуються балюстради, доріжки тощо. Парадокс ще й у тому, що береги Вербного вщент зруйновані й давно не захищають його від тих тонн бруду та піску, які змивають в озеро, як в каналізаційний стік, дощі. Якщо гідротехнічні споруди не будуть полагоджені найближчим часом, то пляж — реконструйований — невдовзі залишиться без води для купання. (Правда, пляжники можуть і не помітити цю обставину.)
Цей оболонський пляж чомусь згадався у зв'язку з виходом на екран останньої програми «Табу» Миколи Вересня, присвяченої так званим транссексуалам. Справа тут не в темі, як такої, а в її безнадійній хуторянській маргінальності. З якою метою телебачення демонструвало нам купку малоцікавих малосимпатичних особистостей? Несимпатичних не тому, що вони мають якісь там екзотичні «уподобання» чи особливий менталітет, а через свою обмеженість, неінтелігентність, невміння пристойно поводитися. Екранні «герої» такого гатунку ніяк не можуть налаштувати глядачів, скажімо, на певну толерантність до тих чи інших меншин, толерантність, якої так бракує кожному з нас. Якщо, звичайно, автор передачі ставив перед собою саме таку мету.
Чому ми обираємо ті чи інші незначущі теми? Адже скільки цікавих і одночасно важливих для всіх феноменів досі знаходиться не те, що в «тіні», а в повній темряві. Скільки явищ, на які в ЗМІ існують дійсні табу. Взяти хоча б сфінкс українських фінансових геніїв, людей, що за кілька бурхливих років стали Крезами. Задля чого, переконана, потрібні були не тільки нахабство, як це звичайно вважається, але й талант, розум, сміливість. Або, скажімо, наші «крайні» націоналісти — люди, до послуг яких на Майдані Незалежності завжди є в продажу книга Адольфа Гітлера «Моя боротьба». Хто вони, ким виховані, до чого готуються? Не згадуючи вже про такі «банальні» сюжети, як фактична життєва мораль впливових політиків або — аж страшно вимовити — вищого духовенства. Безперечно, такі майстри, як п. Вересень, давно уклали для себе вельми довгий список явищ-табу, людей-табу — недоторканих, тіньових і одночасно значущих для більшості глядачів. То чому нас годують з екрану «клубничкой», як казав гоголівський Ноздрьов?
Уявимо собі картину. Горить дім, полум'я нищить сімейні скарби, ось-ось завалиться стеля, кричать перелякані діти. А їхня мати стоїть перед люстром, рама якого вже загорілася, і займається макіяжем — не вискакувати ж на люди нечепурою!
