Суперечка між фізіологією і літературою

Скажімо, для героя «Жінки-змії», надто втомленого марнотою пошуків щастя, яке є однією з людських облуд, відчуженого від земних принад і спраглого індивідуальної свободи, як «вогню у безлюдді», неприхований гість-сон аж ніяк не був бажаним, бо викликав лише велике збентеження, переляк; наче на територію його душевної незайманості здійснено жорстоку експансію (асоціативно пригадався Джонатан Ноель Патріка Зюскінда, який, проживши п'ятдесят із гаком років одинаком, ховаючись од світу в тисняві сяк- так обжитої кімнати для обслуги, одного разу страшенно злякався звичайнісінького голуба, що враз порушив розмірений ритм його існування). Коли герой Шевчука уклався у спальний мішок, на озері голосно закрякали качки, і в цей час крізь щілину, де сходилися замки-блискавки намету, пролізла гадюча голова, із шипінням упала йому в ноги. За мить гадюка почала диміти, і в парах диму постала жінка в джинсовому костюмі, котра вдень намагалася його звабити. Перемогу над нездалим чоловіком, котр ий усе кудись тікав, ховався від життя, ускладнював його, граючись у самітника, здобула таки жінка, єдиною зброєю якої, за задумом автора, була «зміїна» (тобто підступна) краса її тіла. Що цікаво, змальовуючи у творі образ жінки-змії, з її отруйним жалом, автор ніби забуває бодай натякнути на зміїну мудрість. А даремно. «Чоловічій шовінізм» проглядає і в інших творах — «Горбунці Зої», а також у повісті «Закон Зла (Загублена в часі)», опублікованій у журналі «Дніпро». Жіноцтво для автора — це узагальнене і знеособлене «жіноче плем'я», не більше і не менше. Проте духовні висоти «чоловічого племені» теж не надто вражаючі. Скажімо, в «Горбунці Зої» це плем'я (Олег, Юрко, Геннадій та оповідач) тільки те й робить, що займається «лінивою любов'ю», спалахуючи пристрастю лише в товаристві горбунки Зої.

Знаний український літературознавець, критик Григорій Сивокінь у статті «Романів роман про романи хлопчиків» з досить промовистим підзаголовком «Сексреалізм без берегів» («Слово і час», 1999, № 7) кинув таке небезпідставне застереження: «Сьогодні цю тему в літературі, зокрема у прозі, я розглядав би в площині не так змісту, як форми: що за проза без «трахтенбурга»...» І хоча Валерієві Шевчуку подекуди таки вдалося уникнути біологічного «протоколу» в поданні відверто сексуальних сцен, мені все одно більше імпонує романтизм і м'який ліризм повісті «Жінка в блакитному на сніговому тлі», де автор сягає нетрищ підсвідомого, зокрема, виявляючи нереалізовані внаслідок конфлікту з вимогами соціальних норм людські потяги, ніж безкрилий еротизм «Горбунки Зої» та «Жінки-змії». У першому випадку читачеві залишався широкий простір для «випасання» уяви, в другому ж — цей широченний простір звужено, узурповано, уяву запрограмовано реагувати суто на фізіологічні чинники.