УМКА: «Кінця світу не існує»

Секрет незалежності від громокиплячої епохи простий. Умка продовжує залишатися собою — мудрою маленькою мадрівницею, яка розмовляє зі світом своїми піснями. Якщо ж додати до цього величезні літературні пізнання, з успіхом захищену кандидатську дисертацію «Проблема смішного в творчості оберіутів» (1989), то образ вільного менестреля, який, напевно, вже почав складатися в читача, зазнає ускладнення: як так — автостопні пісеньки — й кандидатська? Вищезгаданий брак інформації, зрозуміло, не полегшує справи. Втім, перебування Умки в столиці України було досить плідним: виступи на «1+1» в передачі «Не всі вдома» та в ефірі «Нового каналу»; багатолюдний «квартирник» у дружньому офісі й концерт у «Кіноклубі». Та неувага друкованих засобів масової інформації спричиняє легке здивування. Не так за державу, як за власні й читацькі мiзки образливо. А чого простіше — зустрілися й поговорили.

— Яке місце на мапі твоїх мандрівок посідає Київ?

— Я сьогодні підрахувала, що я в Києві всьоме. Бувала й улітку, й узимку, й восени, й навесні, обійшла все місто пішки. Дивовижне місце, справжня столиця, при цьому набагато тепліша й м'якіша, ніж Москва, й, тим більше, Пітер. І друзів у мене тут чимало. Так що намагаюся використати будь-яку можливість, щоб сюди приїхати. З Києва ще один з найближчих моїх старих друзів, такий тутешній поет Ігор Вінов, ми з ним разом вчилися, ну й він мене вчив багато чого.

— Як ти відчуваєш Київ і Україну в розумінні цікавих тусовок?

— Взагалі мені милий і близький південний менталітет. Щоправда, коли ми приїздимо до Харкова, Києва, Дніпра або Севастополя, навколо збирається в основному не українська, а місцева російська публіка, що цілком зрозуміло. Насправді, мені й досі складно зрозуміти, що ми «розділилися», що Україна — окрема держава, й усе таке. Не в значенні російсько-радянського підминання під себе «союзних республік», звісно. Мені надзвичайно милі деякі українські музики, насамперед це «Брати Гадюкіни», які, на жаль, перестали існувати, взагалі- то, геніальна була група в світовому масштабі, ну й «ВВ» також ого-го. Але з ними особисто стикатися не доводилося. Ще наш улюблений письменник у вас тут є — Лесь Подерев'янський.

— Для кого ти пишеш і співаєш пісень?

— Для всіх людей.

— Звідки вони беруться?

— Запитання абсолютно непристойне. Можна не відповідати? А-а, ти мав на увазі пісні. Ну, приблизно, звідти ж.

— Про що ці пісні, по-твоєму? Хтось говорить про свої речі — «це про кохання», «це про відсутність кохання», «це про те-то» — чи можеш ти так сказати про свої твори?

— Звичайно ж, ні. Я завжди дивуюся, коли люди кажуть, що пишуть «про кохання, про життя», або щось у цьому дусі. Так і хочеться додати: «про успіхи в навчанні й щастя в особистому житті». Мої пісні про те, що в мене в голові. Про устрій моєї голови. Про те, як всередині неї вони утворюються. Будь-який продукт людської свідомості — про це. А якщо вони при цьому зберігають подобу сенсу, то це ж гарно.

— Це — блюз, балади або просто вірші + музика + голос?

— У різних випадках по-різному. Я ж не професійний музикант, тому навіть не намагаюся винаходити щось нове. В голові є деякі стандарти, що один на одного з плином часу нашарувалися: авторська пісня (Окуджава, Матвєєва, Висоцький) і блюз — наймогутніші серед них. Туди ж: частівка, панк, психоделічний рок. Коли настає час щось написати, ці стандарти напоготові. Навіщо ломитися крізь ліс, якщо можна ходити стежинками, причому прийдеш абсолютно туди ж. Найсмішніше починається, коли вони плутаються й починають один над одним знущатися. Самі прикольні речі тоді виходять. Та ще плюс різні віршовані моделі з усіма належними прихованими цитатами.

— Як ти ставишся до нових електронних стилів?

— З огидою.

— Поклавши руку на серце: така штука, як популярність, має для тебе сенс?

— Ясна річ, має. Як вона може не мати сенсу. Це ж кайф. Тим більше, що моя популярність — дуже відносна. Я відома, в основному, серед тих людей, які мені милі й симпатичні, — завдяки відсутності всілякої розкрутки й ротації мене «випадкові люди» практично не знають. А якщо знають, значить, уже не випадкові. Тому все ніштяк.

— З приводу випадкових людей: чи пропонували тобі брати участь у політичних акціях на кшталт «Голосуй або програєш»?

— Ну, тут відсутність популярності грає мені на руку. Щоправда, бувають і винятки. Так, нещодавно нам запропонували пограти у великому збірному сейшні разом з цілком пристойними людьми, на цілком пристойній сцені, щоправда, з дуже поганим звуком, зате з купою безкоштовної їжі й сотнею запрошень для наших друзів. Після концерту підійшов один приятель, який виявився журналістом, і поставив два запитання: «як тобі сейшн?» і «як ти ставишся до Кирієнка?» Я відповіла — «сейшн нічого, хоча звук не дуже. А хто такий Кирієнко?». Він дуже сміявся й сказав, що так і напише, але хто такий Кирієнко, так і не пояснив. Ще один великий збірний концерт організувало «Яблуко», і я зрозуміла це тільки завдяки тому, що перед початком нам роздавали чудові великі жовті яблука. Це мені сподобалося.

— Відомий шлях: людина хіпує, тусується, потім, споважнівши, стає благополучним і навіть непоганим поетом, музикантом тощо. У тебе ж — навпаки, як ти вважаєш, чому?

— Я не зовсім розумію, що — навпаки й чому — навпаки. Хіба я зараз «хіпую»? Просто у мене досить давно вже немає свого дому, ну то й що? Прийде час — з'явиться. Все це — «тусовки» й усяке письменництво — тривали для мене цілком паралельно, що називається, все свідоме життя. А те, що я деякий час «не тусувалася» й займалася виключно філологією (з 1987 по 1994 рік), пов'язане з мінливістю особистого життя. Точніше, родинного. Я зрозуміло висловлююся? Свого часу я могла з великою легкістю жити «по флетам» з усіма деталями, що витікають, і при цьому писати дисертацію про оберіутів. Тепер я досить спокійно поєдную «рок»-діяльність (зрозуміло, чому в лапках?) з цілком розміреним способом життя — тільки, за збігом обставин, у різних місцях, що чергуються. Байка про зворушливу жінку-філолога, яка, як писала якась ризька газета, «десять років тому раптом кинула все — чоловіка, сина, улюблену роботу...» й почала складати всяку нісенітницю — на жаль, усього лише байка.

— Як ти вважаєш, чи є взагалі зараз хіпі в Росії, в Україні?

— Боюся, всяка розмова на цю тему в ЗМІ зводить її до рівня попси — свого часу це трапилося з каліфорнійською тусовкою. Локальним чином це потроху відбувається в нас, починаючи з 87 року.

— Запитання про наркотики — з того ж розряду?

— Ні, з судово-медичного. Я ставлюся до наркотиків різко негативно.

— Чи почуваєшся ти дійсно вільною? Що таке свобода, по-твоєму?

— Іноді я відчуваю себе цілком вільною. Тому що постаралася максимально позбутися всього, що мене зв'язувало б, дуже багато несвободи було нав'язано спочатку — мені й усьому, пробачте на слові, моєму поколінню. Політика тут абсолютно ні до чого. Коли ти кожного дня ходиш до школи в заштопаних колготках — ось це несвобода. Ну, й таке інше. Іноді мені наступають на хвоста, і я починаю внутрішньо дико верещати й вивертатися. А зовні стаю жахливо спокійною й тихою і розмовляю з людьми, як з божевільними, доки всіма правдами і неправдами їх не позбудуся. Тому я вважаю за краще працювати поодинці, ніколи ні з ким не зв'язуватися, крім найближчих людей, однодумців. Ні над ким не начальствувати й ні в кого не бути в підпорядкуванні. Мабуть, за природою я абсолютний і невблаганний диктатор, це мені музиканти мої неодноразово говорили. Тому іноді доводиться розлучатися навіть з найулюбленішими з них — бо починається битва гігантів на окремо взятому клаптику простору.

— Чи існує для тебе таке поняття, як «мета життя»?

— Раніше я про це часто розмірковувала. Років до 18. Потім стало абсолютно ніколи. Чесно.

— Література — це захоплення, робота, спосіб життя або вже минуле? Чи не збираєшся цьому присвятити себе цілком?

— Я вже цілком. Я вся в літерках з голови до ніг. Точніше, з літерок складаюся. У нас в родині, коли я була маленькою, було п'ять друкарських машинок. Я виросла, не маючи анітрохи сумніву, що буду письменником — напевно, з народження була в цьому впевнена. Я пам'ятаю, як років у вісім або десять приміряла — чи нормально це звучить: «Толстой, Достоєвський і Герасимова». («Гомер, Мільтон і Паніковський»). Ні, гадаю, щось не те... Так що, на жаль, саме спосіб життя, я від цього все одно нікуди не подінуся. Інша справа, що я можу цим не займатися роками, не згадувати про це. Ні, брешу, згадувати, але не займатися. Але це, навіть, не приросло до мене, я з цього складаюся, це невід'ємне, як зовнішність або національність. Це не вибір. Це те тло, на якому існує вся інша я. Тому запитання хороше, але зайве.

— Щось крім віршів пробувала писати й публікувати?

— Дуже смішне запитання. Я в останніх класах школи написала два романи з російського дев'ятнадцятого століття. Романи, вторинні наскрізь, навіть третинні й десятеричні. Суміш Василя Слєпцова з «Путешествием дилетантов», з гігантською фігою в кишені (це 76-77 роки, саме час). Оповідань усяких купу. Добре, що їх не надрукували. В Літінституті, обламавшись на ідеї власної оригінальності, навчалася на відділенні перекладу. Наперекладала купу литовської, німецької й, навіть, французької й англійської поезії. Підрядкових перекладів не визнаю, але навіть з них дещо перекладала, коли просили. Переклала величезну найскучнішу книгу про литовський роман і безліч статей литовських критиків. Втекла до аспірантури на «радянське» відділення, щоб писати дисертацію про оберіутів, відтоді, крім дисертації, написала й опублікувала декілька десятків статей «за темою». Мнееее... й ще протягом усього життя веду щоденники. Дві величезні пухкі теки, всі дрібним нерозбірливим почерком, так що, вважаю, вони нікому не стануть у нагоді. Ще я переклала «Бродяги Дхарми», роман Керуака. «Художню літературу» так звану не можу не тільки писати, але й читати. Найменший натяк на «фабулу», «характеристики», «стиль» і «розгортання сюжету» викликає у мене чисто професійний блювотний ефект.

— Чому саме оберіути?

— Ось почасти саме тому. Мінімум літератури. Максимум живого себе, чесне оповідання про стан власної голови — іноді вельми жалісний. Захоплююче читання, особливо Введенський. Взагалі улюблена людина. Як я знаю, і твоя також.

— Чи часто тобі кажуть: уже час тобі, Аню, подорослішати?

— Останнім часом, здається, нарешті обламалися.

— Що таке кінець світу?

— Не знаю. На щастя, кінця світу не існує. Принаймні, горезвісний «кінець тисячоліття», з яким зараз так носяться, не має до цього аж ніякого відношення. Адже час — абсолютно незрозуміла річ, про це у Введенського, та й не тільки у нього, дуже правильно говориться. А люди, замість того, щоб, за порадою Введенського, відчути найповніше нерозуміння й, тим самим, почати хоч трохи розуміти час (точну цитату зараз навести не можу), не просто вигадують якийсь відрахунок цієї цілком незрозумілої речі, але ще й відзначають якісь ювілеї, вигадують помилковий поділ. Це страшенно смішно й безглуздо. Самі вигадали годинники, календарі й десятеричне числення, а тепер забігали, коли побачили три нулі поспіль. Вважаю, 2000 рік нічим не відрізняється від 45-го, або 378-го, або 38957092-го. Дивлячись, звідки рахувати. Цілком дитяча витівка. Єдине, що може трапитися — це накопичення в світовій атмосфері аури загального жаху перед цим надуманим ювілеєм. Сподіваюся, це не вплине на природний перебіг речей. Така кількість реальних проблем, а ми тут нуликів злякалися...