Лавочка підсудних

Ейфоричний вплив спектаклю, як, слід зауважити, і пелевінської прози у цілому, базується на епатуванні снобізму, гротескному зниженні. Вас захоплюють наркотичні подорожі Кастанеди лабіринтами підсвідомості, як-то кажуть, виключно з пізнавальною метою? А ось Колян з Шуріком, молоді жовтороті кілери, ні про Дон Хуана, ні про Кастанеду і чути не чули, зате, як грибів поїдять, то і у них таке «в гостях у казки» починається: філософська бесіда про чистоту професійних ідеалів, а-ля урок у школі кілерів («А ти його як валити будеш, у машині?» — «У машині тільки лохи валять») поглиблюється по мірі дії наркотика — то розхожу цитатку з Ніцше укинуть, то в роздуми пустяться про духовні еманації — внутрішнього прокурора і внутрішнього адвоката, так якось до речі і Раскольникова пригадають.

А Раскольников же, як то мовиться, хто? Той же Шурік, тільки перевдягнутий. А Порфирій Петрович, чим не Володін: сам собі закон (адже він грибів аж по 100 штук їсть, не те що дехто). Він усім своїм видом підтверджує: мені закон не писаний, тому що це я сам його написав. Він, головний внутрішній прокурор, уже давно з іронічним цинізмом вирішив питання, яке мучить Раскольникова: «Хто я — створіння тремтяче чи право маю?» — «Так, нице створіння, тому і право маю». Сокирою, що нею Родіон Романович питання життя та смерті вершив, Порфирій Петрович капусточку пошаткує і салатик бідним приготує, та тільки сам він їсти його не стане — йому більше до смаку квашена з ринку. Вам одне, йому інше. Внутрішній прокурор, як відомо, нескінченно лицемірний.

Незважаючи на пафос любові «до малих сих», навіть по- пелевінськи знижено-іронічний, ляпас суспільному снобізму — картина досить кумедна, такий сеанс самокатування — лупцюєш себе по щоках на втіху внутрішнім прокурорам з адвокатами. І раптом — світло: і всі троє героїв, зайняті пошуком вічного кайфу, завмирають у промені. Сонця? Театрального прожектора? Фари проїжджаючої машини? Пронизлива мить вічного у сеансі одночасного кайфу. Проте... світло гасне, світильники спалені, Четвертий (Тетяна Василенко), той самий, зайвий, що хвилину тому читав трагічну поему про любов японських Ромео і Джульети, розгойдується у зашморгу. Підсумок «всім сподіванням».

P. S. Цей недитячий спектакль дивився хлопчик років п'яти-шести і час від часу дзвінко реготав. Його смішив капустяний листок, накинутий на голову, немов шапочка, надіте задом наперед пальто. Та, схоже, що й трагічна боротьба роздираючих пристрастей для нього виглядала не більш, аніж забавне кривляння дорослих дядьків, на втіху йому, не інфікованій рефлексією та відчаєм людині.