Уроки співчуття

Напередодні цієї події наш кореспондент зустрічалася з директором театру Віктором Гиричем. І перше запитання, природно, про прем'єри сезону.

— 1 жовтня ми запрошуємо на прем'єру п'єси Антона Чехова «Чайка». А зранку театр чекає на маленьких глядачів, які зможуть зустрітися із своїм улюбленим героєм — Томом Сойєром. Ми звернулися до цього класичного твору, вважаючи, що його герой дуже близький і зрозумілий сучасним підліткам, які тяжіють до гострих переживань і романтики. На цьому літературному матеріалі ми створили сучасний мюзикл, враховуючи особливий потяг молоді до музики. У спектаклі є дуже цікаві сцени, де зливаються музичний супровід і літературний речитатив в єдине ціле. І при цьому абсолютно відсутня патетика, а присутня легка іронія, яка і створює колорит нового мюзиклу.

— Які основні завдання ставить перед собою театр?

— Ми намагаємося виховувати в дитині співчуття до всього живого. Якщо вам доводилося бувати у сучасній школі, то ви, певно, помітили, що змінилися стосунки між учнями, характер розваг поза уроками. Бійки між дітьми вражають своєю жорстокістю, вони, як і дорослі, намагаються розмовляти з позиції сили.

Велика проблема сьогодні й у тому, що батьки мало займаються дітьми, які покинуті напризволяще і багато з них більше часу проводить на вулиці. А вулиця диктує свої правила поведінки. Я не знаю, яке покоління ми отримаємо у майбутньому. Це і на совісті телебачення, тих людей, які формують масову культуру. Ви подивіться на фільми, які дивляться наші діти. Зранку — сентиментальну Мексику, а ввечері — жорстокі бійки. Ця культура зовсім не властива слов'янам. Я думаю, що це шкодить у першу чергу нашим дітям. Вся Європа вже піднялася проти соціальної американізації. Французи, німці намагаються уникати її. Нам теж треба формувати власну культуру, власний світогляд. У нашому театрі немає жодної вистави, яка несе агресію.

— Яку виставу ви можете назвати сьогодні актуальною для виховання наших дітей?

— Наприклад, «Чарівна Пеппі». Ми піднімаємо тему дитини, яка залишилась без батьків і повинна не тільки адаптуватися до нових умов життя, а й зуміти захистити себе. На прикладі Пеппі ми показуємо, що дитина не тільки може забезпечити себе, а й знайти гармонію у стосунках з людьми, які її оточують.

— Розкажіть про ваші благодійні акції.

— Ми працюємо з Фондом Андрія Первозванного, з іншими організаціями, намагаємось робити це і самостійно. До нас надходить багато листів від малозабезпечених сімей, які не мають можливості придбати квиток, і ми надаємо їм таку можливість.

— Як позначилася економічна криза на відвідуванні дітьми вашого театру?

— Зараз майже всі театри на державній дотації. Щодо нашого театру, то прерогативи ми, на жаль, не маємо. Ми не в змозі створити нормальну постановчу базу, не можемо гідно рекламувати репертуар. Не всі можуть собі дозволити, а особливо дитина, купити квиток за 50 гривень, хоча собівартість його для театру мала б бути саме такою. Держава повинна створити всі умови для збереження дитячого театру, адже йдеться про майбутнє нації.

— А як ці ж проблеми вирішують театри зарубіжжя?

— Їх підтримує муніципальна влада, а також громадські та комерційні організації, які вкладають гроші в театр. Наприклад, дитячий театр у Лондоні утримується на муніципальні гроші і досить великі, які дають їм можливість ставити чотири нових вистави на рік.

— Ви в змозі заповнювати весь зал глядачами?

— У нас є вистави, які проходять з повним аншлагом. Але основною проблемою для нас є будні. Раніше все було навпаки: в будні зал був повністю забитий, бо школи організовано вели учнів на перегляд вистав. Зараз цього немає, хоча ми даємо в школи репертуар, відповідну інформацію, працюємо з учителями, робимо знижки. Але ви уявіть, якщо, наприклад, на Троєщині вчителі організують дітей. Це не проста річ у наших умовах. По-перше, після уроків треба зібрати дітей, нагодувати, година в транспорті, а у тебе 25—30 чоловік, і за кожного треба відповідати... Суспільство, на жаль, не створює умов для таких вчинків. На Заході під час уроку дітей саджають у автобус і везуть чи в музей, чи в театр, чи картинну в галерею. А у нас свого часу була заборона Міністерства освіти відвідування театрів під час уроків. Це хороше рішення з одного боку. Але з іншого... Хто дітей водитиме до театрів, музеїв? За моїми спостереженнями — 5—10 відсотків батьків. Більшість наших дітей вперше потрапляють у театр у 13 років.

— Але до культпоходів ставляться по-різному. Вважається, що дитина не має можливості зосередитись на своїх емоціях.

— З моєї точки зору, такі колективні відвідування — це добре. Коли спектакль не в змозі завоювати їхню увагу, то винні ми. Це означає, що не закладені в спектаклі психологічні ритми, які допомагають реалізувати зв'язок глядача зі сценою. Батьки рідко водять дітей до театру. Це не тільки фінансова проблема. На жаль, ми зайняті домашніми справами і собою. Вважаємо, що досить дитині почитати книжку чи подивитись телевізор, ми навіть поговорити з дитиною не знаходимо часу. І тому діти опиняються поза культурною інформацією. В цьому розумінні краще працювати зі школами, які привчають дітей відвідувати музеї, театри. Театр навчає їх реагувати і співчувати, радіти, страждати, тобто допомагає емоційно виховувати підростаюче покоління.