ВЕЛИКИЙ «КОРМЧИЙ» У 1939 РОЦI ПОЧУВАВСЯ ВПЕВНЕНО

23 серпня 1939 року в Кремлі в присутності Секретаря ВКП(б) Й.В. Сталіна Голова Раднаркому, Народний комісар закордонних справ СРСР В'ячеслав Молотов й Імперський міністр закордонних справ Німеччини Іоахим фон Ріббентроп підписали Договір про ненапад між Німеччиною та Радянським Союзом, названий згодом істориками пактом Молотова — Ріббентропа. Подія ця приголомшила сучасників своєю несподіваністю, неймовірністю й можливими воєнно-політичними наслідками. Руйнівний вплив Договору на подальший хід історії величезний, його спадщина розділяла народи й держави впродовж десятків років.

КРУТИЙ ПОВОРОТ СТАЛІНА

Передусім підписання Пакту про ненапад між СРСР і Німеччиною знаменував собою різкий, запаморочливий поворот у зовнішній політиці СРСР. Чимало років Німеччина й СРСР таврували один одного як головного й нетерпимого ворога. У громадянській війні в Іспанії 1936—1939 років СРСР і Німеччина протистояли один одному. У листопаді 1936 року Німеччина та Японія підписали Антикомінтернівський пакт (до якого в грудні 1937 року приєдналася Італія), явно спрямований проти СРСР. Ще 10 березня 1939 року Й. Сталін у звітній доповіді на XVIII з'їзді ВКП(б) говорив: «... Війна невблаганна. Її не можна приховати жодними покровами. Бо ніякими «осями», «трикутниками» й «антикомінтернівськими пактами» неможливо приховати той факт, що Японія захопила за цей час величезну територію Китаю, Італія — Абіссінію, Німеччина — Австрію й Судетську область, Німеччина й Італія разом — Іспанію, — все це всупереч інтересам неагресивних держав».

Однак уже в цій промові німецькі вожді розгледіли за антифашистською риторикою також сигнали про готовність до зближення з Німеччиною. І Сталін згодом підтвердив на радянсько- німецьких переговорах, що свідомо робив певні натяки, щоб досягти взаєморозуміння з Німеччиною. Ріббентроп почув ці натяки в словах про те, що СРСР не збирається «тягати каштани з вогню» для імперіалістичних держав. Німеччиною, сп'янілою від легкого аншлюсу Австрії й захоплення Чехословаччини, вже було затверджено план операції «Вайс» — напад на Польщу й захоплення Литви. За умов складних політичних комбінацій, інтриг, «азартної» гри всіх провідних європейських держав Німеччина починає зондаж СРСР на предмет урегулювання міждержавних відносин. Як другий сигнал від Сталіна німецькі лідери сприйняли заміну 4 травня 1939 року на посаді наркома закордонних справ СРСР прозахідного Литвинова на ортодоксального Молотова, на той час Голови Раднаркому. Дипломатичний натиск Німеччини різко посилюється. При цьому простежувалася доволі проста гра. Берлін «обходив» Кремль або, навпаки, відкликав свої аванси у цілковитій відповідності до кожного повороту англо-франко-радянських переговорів. Принциповий рубіж — 14 серпня 1939 року. Ріббентроп направляє до Москви розгорнуте послання з докладним викладом інтересів Німеччини й СРСР і пропонує нанести короткостроковий візит до Москви, щоб викласти «погляди Фюрера пану Сталіну». Молотов у своїй відповіді від 15 серпня заявляє, що «Радянський уряд тепло вітає німецькі наміри поліпшити відносини з Радянським Союзом і відтепер... вірить у щирість цих намірів». Молотов уперше задається питанням, як німецький уряд ставиться до ідеї підписання Пакту про ненапад. Наступний рубіж — 19 серпня. Ріббентроп надсилає нову розгорнуту депешу Молотову, де скаржиться на загострення німецько-польських відносин й активно агітує за «перебудову» (так у Ріббентропа) — поліпшення німецько- радянських відносин. У телеграмі вперше з'являється проект Пакту — гранично короткий, на дві трирядкові статті.

Відомий воєнний історик Віктор Суворов (Рєзун), колишній радянський розвідник, а нині дисидент, засуджений свого часу в СРСР до розстрілу, стверджує, що 19 серпня 1939 року — найважливіша дата новітньої історії. Цього дня, за його даними, відбулося засідання Політбюро ЦК ВКП(б), на якому були прийнято рішення, які круто змінили весь хід світової історії. Було вирішено здійснити план «звільнення» Європи, який був сформульований Сталіним ще за багато років до того: «втягнути Європу у війну, залишаючись самому нейтральним, потім, коли супротивники виснажать один одного, кинути на терези всю могутність Червоної Армії» (Зібрання творів Й. Сталіна, т. 6, с. 1—58; т. 7, с. 14). Офіційна комуністична пропаганда десятиріччями категорично, часом істерично заперечувала сам факт засідання Політбюро 19 серпня 1939 року. Але 16 січня 1993 року головний кремлівський воєнний історик Д. Волкогонов у газеті «Известия» визнав, що засідання того дня було, й він сам тримав у руках його протоколи. Генерал зауважує, що в протоколах збереглися тільки другорядні питання. Зазначимо, що це є доволі характерним для стилю Сталіна — не фіксувати на папері важливі рішення, що було помічено багатьма його сучасниками. Безумовно, принципово важливо встановити точно й остаточно, які саме рішення були прийнятi на засіданні Політбюро 19 серпня 1939 року. Й чи має рацію Суворов зі своєю концепцією. Не менш важливо те, що саме після 19 серпня 1939 року з калейдоскопічною стрімкістю стали розвиватися надто важливі події.

19 серпня Сталін дав коротку телеграму Георгію Жукову в Монголію: «Добро». Й на світанку 20 серпня почався могутній наступ Червоної Армії на річці Халхін-Гол проти японських військ, що завершився 31 серпня цілковитим розгромом 6-ї Квантунської армії й сходженням полководницької зірки Жукова. Саме 19 серпня було підписано накази про формування 86 нових стрілецьких дивізій Червоної Армії (з номерами від 101 до 186) і призначення їхніх командирів — початок небаченого в історії розгортання збройних сил за мирного часу. Саме в цей період було прийнято рішення про скликання позачергової 4-ї сесії Верховної Ради СРСР 1-го скликання, на якій 1 вересня 1939 року було ухвалено, вперше в історії СРСР, закон про загальний військовий обов'язок. І радянсько-німецькі переговори отримали вирішальний могутній імпульс. Ще в дві години по полудню 19 серпня Молотов заявляв німецькому послу — графу фон Шуленбургу, — що «на цей момент неможливо навіть приблизно визначити час поїздки» (Ріббентропа до Москви). А вже о 16.30 того ж дня В. Молотов назвав дату 26 або 27 серпня, але обов'язково — після укладання економічної угоди, й вручив Шуленбургу радянський проект пакту про ненапад із 5 статей. 20 і 21 серпня Гітлер і Сталін обмінялися люб'язними особистими посланнями. Сталін дає згоду на приїзд Ріббентропа 23 серпня, причому уже без попередньої умови — підписання економічної угоди. І, незважаючи на занепокоєння німецького союзника — Японії, висловлене 22 серпня послом Осимою статс-секретареві МЗС Німеччини Вейцзеккеру, Ріббентроп 23 серпня прибув до Москви. Причому прибув, маючи цілковитий карт-бланш від Гітлера й усі формальні повноваження на укладення угоди з Кремлем. Навіть остаточний текст договору імперський міністр «накидав» разом із юридичним радником МЗС Гаусом уже в літаку, як кажуть, «навколішки». Ще стрімкіше проходили переговори. О 15.30 розпочалася тригодинна зустріч Ріббентропа й Шуленбурга зі Сталіним і Молотовим. Було обговорено й залагоджено практично всі деталі договору. Ріббентроп взяв невеликий тайм-аут для погодження з Гітлером двох поступок — визнання портів Лібава (Лієпая) й Віндава (Вентспілс), що входили до сфери впливу СРСР. Відповідь із Берліна прийшла негайно: «Так, згоден». О 10 годині вечора переговори було відновлено, й закінчилися вони підписанням Договору про ненапад. Газета «Правда» вже 24 серпня опублікувала повідомлення про переговори й текст Договору. А 31 серпня Договір було ратифіковано Верховною Радою СРСР. Під час короткої вечері з нагоди підписання пакту Ріббентроп із тривогою запитав у Сталіна про британську й французьку військові місії, які на цей час уже півтора місяця вели в Москві мляві переговори про англо-франко-радянський воєнний союз. «З ними ввічливо розпрощаються», — поблажливо усміхнувся вождь. Перший тост на вечері підняв Сталін: «Я знаю, як сильно німецька нація любить свого вождя, й тому мені хочеться випити за його здоров'я».

ПАКТ І СУЧАСНИКИ

Новина про підписання Пакту була приголомшуючою для всіх сучасників — політиків, військових, простих громадян в усіх країнах. Безпосередні учасники події не приховували свого задоволення. За свідченням Хрущова, Сталін розмірковував так: «Тут ведеться гра — гра, хто кого перехитрить, хто кого обдурить». І додав: «Я їх обдурив!»... «Він буквально півнем козирився. Він ходив, задерши ніс, і буквально говорив: «Надув Гітлера, надув Гітлера!», — писав Хрущов у своїх «Спогадах». У промові на позачерговій 4-й сесії Верховної Ради СРСР 1-го скликання 31 серпня 1939 року Голова Раднаркому Молотов змалював новий етап відносин із Німеччиною: кінець ворожнечі, дружба народів — під неодноразові бурхливі тривалі оплески й «бурхливі овацiї на честь тов. Сталіна». Так само щиро раділи й у Берліні. Альберт Шпеєр, особистий архітектор Гітлера й керівник воєнної промисловості 1942—1945 рр., згадує: «За вечерею Гітлеру подали якусь записку. Він пробіг її очима, почервонiв, дивився якийсь час прямо перед собою, вдарив по столу, аж задзвеніли чарки, й голосом, що зривався, вигукнув: «Гаразд! Гаразд!» Але менше ніж через секунду він оволодів собою. Після вечері він запросив до себе людей зi свого оточення: «Ми уклали з Росією Пакт про ненапад! Ось, читайте! Телеграма від Сталіна!» Телеграма повідомляла про укладення договору. Це був хвилюючий, цілком несподіваний поворот, який я тільки міг собі уявити, телеграма, на шматку паперу, що об'єднала імена Сталіна й Гітлера». Набагато складніше новина сприймалася народами. Костянтин Симонов згадував про почуття свого покоління: «Ця подія психологічно... трусонула мене так само, як і моїх однолітків... Щось перевернулося й у оточуючому нас світі, й у нас самих. Неначе ми стали кимось не тим, чим були: неначе нам треба було жити з іншим самовідчуттям після цього пакту». Посол Шуленбург писав із Москви до Берліна 6 вересня: «Несподівана зміна політики радянського уряду після декількох років пропаганди, спрямованої саме проти німецьких агресорів, все-таки не дуже добре розуміється населенням. Особливі сумніви викликають заяви офіційних агітаторів про те, що Німеччина більше не є агресором. Радянський уряд робить все можливе, щоб змінити ставлення населення до Німеччини. Пресу, як підмінили. Не тільки припинилися всі випади проти Німеччини, а й відтепер події зовнішньої політики грунтуються переважно на німецьких повідомленнях (у цей час шостий день триває агресія Німеччини проти Польщі, Друга світова війна! — О.Б. ), а антинімецька література вилучається з книжкового продажу і т.ін.» Загальновизнано, що підписання пакту й різка зміна політики СРСР щодо Німеччини значною мірою демобілізували й дезинформували антифашистські сили в усьому світі.

КОМУ Й НАВІЩО БУВ ПОТРІБЕН ПАКТ

Інтерес Німеччини в Пакті про ненапад був очевидний, гранично зрозуміла гарячкова квапливість з його підписанням. В умовах відносин, що вкрай загострилися з Польщею й, опосередковано з Англією та Францією, що дали офіційні гарантії Польщі, Гітлеру необхідно було убезпечити себе від втручання наймогутнішої в світі Червоної Армії у разі запланованої вже агресії Німеччини проти Польщі. Як згадує Шпеєр, після отримання телеграми про підписання Пакту Гітлеру і його гостям було продемонстровано «фільм, який показував парад Червоної Армії перед Сталіним із залученням численних військ. Гітлер висловив цілковите задоволення з приводу цієї, нейтралізованої тепер, військової сили». 25 серпня Гітлер писав Муссоліні: «Можу сказати Вам, Дуче, що завдяки цим угодам гарантується доброзичливе ставлення Росії на випадок будь- якого конфлікту...» Й далі: «...завдяки переговорам із Радянською Росією в міжнародних відносинах виникло цілком нове становище, яке має принести Осі найбільший із можливих виграшів». (Віссю називали союз Німеччини й Італії, «Берлін — Рим».— А.Б. ) Набагато складніше зрозуміти й пояснити логіку, мотиви, цілі кремлівських вождів. Офіційна пропаганда десятиріччями твердила тезу про виправданість та навіть вимушеність для СРСР укладання Пакту, оскільки цей договір дав паузу країні, відсунув війну на два роки, дозволив краще підготуватися до війни. Й це пояснення виглядає правдоподібно. Міжнародне становище тоді, 1939 року, дійсно було надто складним, заплутаним. Державні діячі поводилися як азартні гравці, переважало прагнення зіштовхнути у війні інших і цим убезпечити себе, ідеї колективної безпеки не користувалися жодною підтримкою.

У радянського керівництва справді був складний вибір — із ким бути, із західними демократіями чи з фашистською Німеччиною? У політиці Англії й Франції щодо СРСР дійсно було чимало суперечливого, непослідовного, непередбачуваного. Але історія не знає умовного способу. Вона вже відбулася. Навряд чи справедливий і легкий суд над історичними діячами й їхніми вчинками з висоти сучасного досвіду, знаючи, так би мовити, «відповідь в кінці задачника». Вони діяли в конкретній ситуації, й нікому не дано доволі точно відтворити ту атмосферу. З цих позицій підписання Пакту про ненапад із Німеччиною радянським керівництвом виглядає й правомірним, і виправданим. Більш того, за своїм змістом пакт нічим особливо не відрізнявся від безлічі подібних домовленостей, які по-різному тоді оформлялися багатьма державами, в тому числі й Німеччиною (з Польщею — 1934 р., із Англією й Францією — 1938 р., із Литвою, Латвією, Естонією — 1939 р. ), і СРСР. І навряд чи сьогодні варто було згадувати радянсько-німецький Пакт і виокремлювати його серед таких же звичайних міжнародних актів, якби не одна зловісна особливість цього пакту. Разом із Пактом про ненапад, сторонами — Ріббентропом за Уряд Німеччини і Повноважним представником Уряду СРСР Молотовим — було підписано Секретний додатковий протокол.

СЕКРЕТНИЙ ПРОТОКОЛ

Зміст, значення Секретного додаткового протоколу просто підривають традиційні уявлення про Пакт, принципово змінюють оцінки істинних цілей сторін і їхню відповідальність за всі подальші події світової війни. Це документ позамежної політичної аморальності і блюзнірства, безпринципної таємної змови двох тираній, цинічного нехтування і маніпулювання долями цілих народів і суверенних держав. Секретним протоколом СРСР і Німеччина «розділили» Східну Європу на «сфери впливу» і закріпили цей розподіл у Протоколі й на карті. Обидві сторони постають у цьому Протоколі однаково одіозно. Однак при цьому необхідно зазначити, що головним ініціатором такої угоди було саме комуністичне керівництво СРСР. Якщо для Німеччини важливішим за все був сам факт договору про ненапад, нейтралітет СРСР у подальших воєнних подіях, то представників СРСР iз перших дипломатичних контактів цікавив передусім зміст домовленостей. На цьому постійно наголошувалося в усіх відповідях на німецькі пропозиції. Саме в радянському варіанті проекту договору, який було вручено Шуленбургу 19 серпня, уперше з'являється Постскриптум: «Цей договір набуває чинності тільки у разі одночасного підписання спеціального протоколу із зовнішньополітичних питань, що становлять інтерес для Високих Сторін, які домовляються; Протокол є складовою частиною Пакту». Саме радянська делегація вела на переговорах у Кремлі наполегливу непоступливу боротьбу за кожну букву Протоколу, за кожну п'ядь «своєї» сфери впливу. І хоча Протокол давно не є секретом, в день його 60-річчя варто пригадати його повний текст. «З нагоди підписання Пакту про ненапад між Німеччиною і Союзом Радянських Соціалістичних Республік представники обох Сторін, що нижче підписалися обговорили в суворо конфіденційних бесідах питання про розмежування їхніх сфер впливу в Східній Європі. Ці бесіди призвели до угоди в такому: 1. У разі територіальних і політичних перетворень в областях, що належать прибалтійським державам (Фінляндії, Естонії, Латвії, Литві), північний кордон Литви має бути межею, що розділяє сфери впливу Німеччини та СРСР. У зв'язку з цим зацікавленість Литви в районі Вільно визнана обома Сторонами. 2. У разі територіальних і політичних перетворень в областях, що належать Польській державі, сфери впливу Німеччини і СРСР буде розмежовано приблизно по лінії річок Нарев, Вісла і Сан. Питання про те, чи бажане в інтересах обох Сторін збереження незалежності Польської держави, і про кордони такої держави буде остаточно вирішено лише ходом майбутніх політичних подій. У будь-якому випадку обидва Уряди вирішать це питання шляхом дружньої згоди. 3. Щодо Південно-Східної Європи, Радянська сторона вказала на свою зацікавленість у Бессарабії. Німецька сторона ясно заявила про цілковиту політичну незацікавленість у цих територіях. 4. Даний протокол розглядається обома Сторонами як суворо секретний. Москва, 23 серпня 1939 р.» Вражають своєю цинічною відвертістю, особливо в світлі подій, які відбулися за Пактом, вирази «територіальні і політичні перетворення», «сфери впливу», чи «бажане ...збереження незалежності...», «питання... про кордони такої держави», «зацікавленість в..., «незацікавленість у цих територіях». Абсолютно очевидно і безперечно, що пункт 2 Секретного протоколу розв'язував руки військової агресії проти Польщі, а отже і Протокол загалом був ключем до початку Другої світової війни. Саме Протокол відчинив двері для війни СРСР проти Фінляндії, для окупації країн Прибалтики та Бессарабії. Зрозуміло, що такий жахливий документ мав бути суворо секретним. Хоча б тому, що віроломно порушував договори і СРСР, і Німеччини з державами «сфер впливу». Зрозумілі глибина трагедії й почуття тих, хто став безсилою іграшкою безжалісних і жадібних хижаків. Тому й зрозуміло, що радянське керівництво і комуністична пропаганда категорично заперечували згодом існування Секретного протоколу. Коли на Нюрнберзькому процесі адвокат почав розпитувати Ріббентропа про московські переговори 23 серпня 1939 р. і про Протокол, головний обвинувач від СРСР генерал Руденко обурився: «Я не маю наміру обговорювати ці свідчення... Наше завдання не обговорення проблем, пов'язаних із політикою союзницьких держав...». На Заході текст Секретного протоколу відомий iз 1948 року, коли Держдепартаментом США було опубліковано документи МЗС Німеччини «Nazi — Soviet Relations, 1939— 1941». Однак до останнього часу всі такі публікації називалися не інакше як злостивими буржуазними фальсифікаціями. І радянська, і німецька сторони, замітаючи сліди, знищили оригінали Секретного протоколу, що до певного часу давало підстави заперечувати факт існування Протоколу і самої угоди.

ОСТАННІЙ ПОДВИГ ГОРБАЧОВА

Історична роль у встановленні всієї правди про Пакт і Секретний протокол належить, безумовно, рішенню II З'їзду народних депутатів СРСР від 24 грудня 1989 року. Від імені Комісії з політичної і правової оцінки радянсько-німецького договору про ненапад від 23 серпня 1939 року, утвореної на I З'їзді, фундаментальну доповідь зробив Яковлєв О.М., член Політбюро ЦК КПРС, секретар ЦК КПРС, депутат від КПРС. Комісія за півроку напруженої роботи розглянула сотні документів і документальних даних, у тому числі й ті, котрі вперше стали відомими під час вивчення даного питання. Після короткої, але гострої дискусії З'їзд ухвалив внесену Комісією Постанову «Про політичну і правову оцінку радянсько-німецького договору про ненапад від 1939 року». У ньому, зокрема, говориться: «3. З'їзд вважає, що зміст цього договору не розходився з нормами міжнародного права і договірною практикою держав, прийнятими для подібного роду урегулювання. Однак як при укладенні договору, так і в процесі його ратифікації приховувався той факт, що одночасно з договором було підписано «секретний додатковий протокол», яким визначалися «сфери інтересів» сторін, що домовлялися, від Балтійського до Чорного моря, від Фінляндії до Бессарабії. Оригінали протоколу не виявлено ні в радянських, ні в зарубіжних архівах. Проте графологічна фототехнічна й лексична експертизи копій, карт і інших документів, відповідність подальших подій змісту протоколу підтверджують факт його підписання та існування. 5. З'їзд констатує, що протокол від 23 серпня 1939 року й інші секретні протоколи, підписані з Німеччиною в 1939 — 1941 роках як за методом їх складання, так і за змістом були відходом від ленінських принципів радянської зовнішньої політики. Зроблене в них розмежування «сфер інтересів» СРСР і Німеччини й інші дії суперечили з юридичної точки зору суверенітету і незалежності ряду третіх країн. З'їзд зазначає, що на той період відносини СРСР iз Латвією, Литвою та Естонією регулювалися системою договорів. Згідно з мирними договорами 1920 року і договорами про ненапади, укладеними в 1926 — 1933 роках, їхні учасники зобов'язувалися взаємно поважати за будь-яких обставин суверенітет, територіальну цілісність і недоторканність один одного. Відповідні зобов'язання Радянський Союз мав перед Польщею та Фінляндією. 6. З'їзд констатує, що переговори з Німеччиною за секретними протоколами велися Сталіним і Молотовим таємно від радянського народу, ЦК ВКП(б) і всієї партії, Верховної Ради й Уряду СРСР, ці протоколи було вилучено з процедур ратифікації. Таким чином, рішення про їхнє підписання було по суті і за формою — актом особистої влади і ніяк не відображало волю радянського народу, який не несе відповідальності за цю змову. 7. З'їзд народних депутатів СРСР засуджує факт підписання «секретного додаткового протоколу» від 23 серпня 1939 року та інших секретних домовленостей iз Німеччиною. З'їзд визнає секретні протоколи юридично неспроможними і недійсними з моменту їх підписання. Протоколи не створювали нової правової бази для взаємовідносин Радянського Союзу з третіми країнами, а були використані Сталіним і його оточенням для пред'явлення ультиматумів і силового тиску на інші держави на порушення взятих перед ними правових зобов'язань». Доповідь Яковлєва і Постанова З'їзду — виключно важливі документи з історичної і політичної точки зору. Постанова, окрім того, є документом найвищої в колишньому СРСР юридичної сили, і вона вже не підлягає (внаслідок подальших історичних змін) ніякому перегляду і змінам. Тому висновки З'їзду в питанні оцінки Пакту і Секретного протоколу справді безцінні. Передусім — визнання факту існування Секретного протоколу. Цей пункт викликав найбільшу дискусію народних депутатів. Але, незважаючи на фізичну відсутність оригіналів Протоколу, за сукупністю інших доказів — наявності в СРСР і ФРН копій, наявності оригіналу карти «розподілу» Європи з підписами Сталіна і Ріббентропа, інших документів — З'їзд визнав доведеним факт його існування. Не менш важливими є етичні оцінки З'їзду, кваліфікація Протоколу як змови двох хижаків, які стали на шлях розподілу здобичі. Засуджено як саму угоду, так і порушення договірних зобов'язань, суверенітету і незалежності третіх країн, використання Протоколу для пред'явлення ультиматумів і силового тиску. За Постанову проголосувало 1435 депутатів (75%), проти — 251, утрималися — 266. Враховуючи величезну моральну й історичну відповідальність депутатів у прийнятті рішення, тягар руйнування залізобетонних стереотипів уявлень про «миролюбну політику» й історичне місіонерство радянської держави, можна стверджувати, що таке голосування стало можливим тільки через принципову позицію керівників КПРС — М.Горбачова і О.Яковлєва. Багато захисників «ідеалів» пропонували обмежитися одним першим пунктом, «взяти до уваги». Проте Постанову прийнято в повному обсязі, історична правда перемогла. «За» голосували не тільки демократи і представники прибалтійських республік. Постанову також підтримали, ймовірно, внаслідок партійної дисципліни, функціонери і рядові члени КПРС, що і вирішило результат голосування. Цікаво пригадати, що в українській депутації «за», зокрема, голосували наші перші депутати-демократи В.Грищук, Д.Павличко, С.Рябченко, Л.Сандуляк, П.Таланчук, В.Черняк, В.Яворівський та інші, керівники КПУ В.Івашко, С.Гуренко, Г.Крючков, а також Б.Олійник. В.Щербицький і Ю.Щербак були відсутні. Однак прихований бунт номенклатури яскраво видно з голосування тієї її частини, котра безпосередньо не залежала від М.Горбачова. «Проти» були В.Шевченко, В.Борисовський, В.Фокін, Є.Качаловський (В.Масол утримався), проте причин своєї незгоди вони не оприлюднили. Компанію їм склали тоді А.Макашов, С.Умалатова. І.Полозков. Цікаво також, що союзне керівництво було одностайнішим: «за» голосували М.Горбачов, О.Яковлєв, Є.Лігачов, М.Рижков, А.Лук'янов, Є.Примаков, Б.Єльцин, Є.Строєв і багато інших. Навіть із сьогодення і тільки за сухими рядками стенограм З'їзду виразно відчуваються всі політичні, правові й етично-психологічні складності розумiння історичної істини. Напевно, II З'їзд — останній, на якому стало можливим прийняття такої постанови. Для наступного з'їзду першочерговими стали питання загострення політичної боротьби, введення поста Президента СРСР, вихід Литви зі складу СРСР, дезiнтеграція СРСР, загострення економічної кризи, війна законів і т.д. Було вже не до комісій. Тим історично вагоміша постанова II З'їзду про події серпня 1939 р., тим вищий цивільний подвиг керівників КПРС, ініціаторів цього рішення. До таких висот їм більше не довелося підійматися. Шкода тільки, що зміни у масовій свідомості, осмислення уроків історії більшістю народу не відбувається так рішуче і радикально, як прийняття документів з'їздами.

ПАКТ ТА IСТОРIЯ

При всій очевидності оцінок Пакту, сьогодні необхідно, на жаль, нагадувати про них. Тому що багато впливових політиків сучасності не зробили ніяких висновків, нічому не навчилися. Під лозунгами «захисту правди історії» відновлюються реліктово-комуністичні тлумачення ролі сталінського керівництва у розв'язанні Другої світової війни. Скликаються симпозіуми «червоних істориків», щоб знову нав'язувати суспільству старі догми — «Друга світова війна породжена імперіалістичними протиріччями капіталістичних держав», «зовнішня політика СРСР напередодні війни була по своїй суті оптимальною відповіддю на міжнародний стан», «трагічний початок Великої Вітчизняної війни — наслідок не стільки помилок і прорахунків радянського керівництва, скільки об'єктивних причин». Ніби час повернувся назад, і ми повернулися у часи «Короткого курсу історії ВКП(б)»! Ніби й не було ні Секретного протоколу, ні Постанови II З'їзду народних депутатів СРСР. Найпідступнішою у цьому «захисті правди» є лицемірна підміна понять — виправдання ідеології та діяльності компартії великою Перемогою народів світу, передусім народів СРСР над фашизмом. Межа цинізму — ототожнення історичних злочинів комуністичних вождів перед людством і власним народом iз великим подвигом народу, який заплатив за ці злочини небачену ціну. Для будь-якого режиму будь- якої держави колосальні жертви і втрати, котрі понесли народи СРСР у Другій світовій війні — це страшне свідчення саме «прорахунків і помилок» керівництва. Незрiвнянно вища вина режиму, якщо народ десятками мільйонів життів розплачується за злочиннi ігрища вождів — за таємні змови, розподіли «сфер впливу», жонглювання долями народів і держав. Тягар злочину кремлівських вождів перед власним народом і народами інших країн тим серйозніший, що акт змови з гітлерівцями 23 серпня не був винятком, випадковою помилкою, затьмаренням розуму. Ні, це було істинною суттю режиму, його справжнім ставленням до долі народів, до питань війни і миру, це було нормою його політики. Таємні змови продовжувалися і після Пакту. 28 вересня 1939 р., при підписанні Договору з Німеччиною «Про дружбу і кордони» було підписано ще два секретних протоколи — знову змова і переділ здобичі (про цей договір — окрема розмова). У грудні 1940 р. радянським і німецьким керівництвом всерйоз розглядалося питання про приєднання СРСР до союзу Німеччини, Італії і Японії з підписанням, звичайно, секретних протоколів — тепер вже про розподіл сфер впливу в світі і про встановлення гегемонії СРСР над чорноморськими протоками. Приєднання не відбулося з прозаїчних причин — у кремлівського керівництва розгорівся надмірний апетит, захотілося п'яти секретних протоколів — ще і стосовно Фінляндії, Болгарії, Сахаліну. Тож і переговори з керівництвом країн антигітлерівської коаліції в Тегерані (1943 р.), Ялті (1945 р.), Потсдамі (1945р.) не були позбавлені від маніпулювань країнами і кордонами, від вирішення доль народів і держав без їхнього відома і згоди.

Вожді нацистської Німеччини відповіли за свої лиходійства перед людством на Міжнародному військовому трибуналі в Нюрнберзі, в тому числі — за розв'язання Другої світової війни. Однак у серпні 1939 р. політика і вчинки комуністичного керівництва СРСР були нічим не праведніші за дії Німеччини. 60-річчя підписання радянсько- німецького Пакту про ненапад і Секретного додаткового протоколу — хороший привід для того, щоб іще раз замислитися над їхніми тяжкими уроками.

(Продовження 31 серпня 1999р.)

Телефон ведучих сторiнки «IСТОРIЯ ТА «Я»: 414-90-00 — Сергiй МАХУН, «День», Iгор СЮНДЮКОВ. Адреса електронної пошти (e-mail): sport@core.day.Kiev.UA