Місячна травнева ніч, яку поглинула пітьма
Початок травня 1880 року. Петербург був дещо схвильований: з раннього ранку до пізнього вечора на Невському проспекті шикувалися сотні екіпажів і натовпи пішоходів, щоб поглянути на одну-єдину картину, що виставлялась на Великій Морській. Архип Куїнджі, грек із Маріуполя, котрий нещодавно вийшов із Товариства передвижників, демонстрував «Місячну ніч на Дніпрі», задрапувавши в залі всі вікна й освітивши полотно сфокусованим променем електричного світла. Глядачі входили у напівтемну залу, де знаходився тільки цей пейзаж, стояли тут у молитовній тиші і йшли зі сльозами. Багато хто намагався заглянути за полотно, щоб переконатись — чи немає там замаскованої лампи, таким сильним було враження від ефектного місячного світла, що заливало пологий берег Дніпра. Про картину писали в газетах не тільки критики й художники, але навіть великий хімік Дмитро Менделєєв і модний поет Яків Полонський присвятили їй величезні статті. Як висловився Павло Чистяков, «Куїнджі — це гроші» (парафраз на переклад турецького прізвища художника — «ювелір»), ще й тому, що його пейзажі поціновувалися в дев'ять-десять разів більше за роботи найзнаменитіших портретистів. Дуже швидко «Місячну ніч на Дніпрі» за нечувану ціну придбав великий князь Костянтин Костянтинович і, відправляючись у навколосвітнє плавання, не розлучився з нею навіть на фрегаті. Морське повітря зробило свою чорну справу: картина безповоротно почорніла. А Куїнджі вже ніколи більше не зміг добитися подібного ефекту.
Михайло Булгаков у 30-ті роки побачив «Місячну ніч на Дніпрі» в Третьяківці й «розкопав» її містичну історію, щоб використати в своєму романі «Майстер і Маргарита». Дія останнього також відбувається в перших числах травня, а Маргарита, ставши відьмою, летить на традиційний шабаш, що проходить на одній із Лисих гір, яких, як відомо, у Києві аж три. Письменник описує те, що все-таки залишилось від чарівної містики того пейзажу: «... та, котра летіла, милувалася тим, що й місяць мчить над нею, як божевільний, і водночас якимось дивним чином стоїть на місці так, що виразно видно над ним якогось загадкового, темного — чи то дракона, чи то коника-горбоконика, гострою мордою зверненого до покинутого міста». Дивно, але з часу написання роману картина перестала темніти.
