Усередині Свободи

Серед моїх нью-йорських пріоритетів безумовно мусила знайтися й вона, ця позеленіла від часу бронзова дама, подарунок Французької республіки, ця, за висловом деяких новоукраїнських заробітчан, «баба з морозивом» — статуя Свободи. І от видався день, ніби навмисне для неї – було особливо сонячно під особливо синім небом. До речі, про небо. Воно над Нью–Йорком, як зауважив мій супутник, завжди несамовито просторе і якесь таке панорамне – вочевидь, дається взнаки близькість океану. Я припускаю також інші причини, можливо, надзвичайну місію Нью–Йорка – кажуть, ніби Провидіння з певною есхатологічною метою збирає на цьому клаптикові американської суші всіх найбільших грішників світу. Нью–йорське небо в такому разі мало б нагадувати їм, наприклад, про неминуче.

Отже, того небесного дня ми сіли на спеціальний пором і рушили в бік острова Ліберті. За кормою лишався увесь хмарочосовий комплекс Волл–стріту, тисячі разів бачений з екранів і поштових карток, уся ця «Америка як вона є», фінансово–силовий центр Всесвіту, місце, де провертаються найкарколомніші операції з людським майбутнім, звідки долар керує реформами, кризами, африканськими пожежами, закарпатськими повенями та іншими стихійними лихами і не менш стихійними процвітаннями. Хотілося цитувати Максима Горького, але згадку про «жовтого диявола» я відклав на вечір, коли увесь цей комплекс спалахне своїм нестерпно знадливим світінням. Крім того, лізли до голови всілякі заголовки з українських радянських памфлетистів, такі собі перлини перчанської дотепності: «Вавилон на Гудзоні», «Гусак на Бродвеї» тощо.

Попереду височіла Свобода, до якої ми невблаганно наближалися в оточенні таких же недільних мандрівників із доброго десятка країн світу. Не вистачало голосу Лайзи Мінеллі з її ever-gren’ом «Нью-Йорк, Нью-Йорк» — під звуки саме цієї пісні можна було б навіки зачаруватись і пропасти тут із головою.

Подумалося, що нині, коли майже всі новітні втікачі подорожують сюди літаками, ця статуя недаремно потьмяніла. Адже її було вигадано для тих, хто прибував кораблем. Ми з товаришем уявляли собі кількатижневе хитання палуб, переповнені салони четвертого класу, нудоту й блювотиння, дитячі хвороби, пропасницю, викидання мерців за борт, Велике Американське Майбутнє, велику невідомість. І от — нарешті, вона, Свобода! — кожен корабель, начинений ірландцями, італійцями, греками, хорватами й українцями, а також, звичайно, євреями, найчастіше угорськими або польськими, обов’язково повз неї заходив до нью-йоркського порту. І так справджувалося одне з масонських пророцтв Пушкіна — про Свободу, яка «нас встретит радостно у входа».

Утім, спершу ще мусив бути кількатижневий карантин на котромусь із островів, пізніше адміністрація обмежувалася лише обов’язковою санітарною обробкою у спеціально відведених бараках (змазування статевих органів і підпахвин якоюсь смердючою пастою тощо). Усе це треба було пережити...

«Одного разу я задумався, ким була та перша європейська жінка, котра народила першу дитину тут, на цій землі, — казав мій товариш. — І я вирішив, що це була руда й кістлява, дрібна й суха, але шалено життєстійка і вперта ірландка. Я впевнений — так і було».

Статуя натомість є втіленням інакшої жіночності. Деякі сноби винаймають спеціальні гелікоптери, щоб політати навколо неї, повисіти на рівні її незворушного суперобличчя і з відстані кількох метрів подивитися у її очі завбільшки з літаючу тарілку.

А нам залишалося стати в довжелезну чергу («що дають? Свободу!») і по кількох годинах таки добутися туди, всередину цього тіла, цього постаменту. Дорогою нас, як, зрештою, і всіх, обшукали на предмет вибухівки, я про це мляво жартував у стилі Генриха Боровика. Потім іще було сходження — рівно сто дев’яносто дві сходинки вгору, як повідомляв інформатор, оскільки ліфт чомусь не працював. До самого підніжжя монументу, вгору й тільки вгору, разом із тисячами такої ж недільної публіки, великих і малих дітей усього світу. Всі йшли суворо один за одним дуже вузькими сходами — можливо, сподіваючись, що хоч тут і зараз удасться зрозуміти, що криється за цим солодким і надто часто вживаним словом.

№231 02.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»