Впорядкований хаос

Карлхайнцу Штокгаузену, чию елітарну афористичну музику в Україні знають хіба що фахівці, цього року виповнилося 70 років. Учень геніального Олів’є Мессіана, котрий продовжив додекафонічні пошуки «нововіденської школи», передусім Арнольда Шенберга й Антона Веберна, його за життя оголошено класиком. Композиторським відкриттям Штокгаузена стала «реставрація романтизму» в інтонаціях аж ніяк не романтичного, чужого для будь-яких сантиментів і манірності ХХ століття. Пророк «раціоналістичного ідеалізму», у своїх опусах він спробував знайти шляхи емоційного впливу музики через інтелект — це божество та злий геній епохи. Алгебраїчно вивірені ритмічні структури його музики з незворушністю ландскнехта чеканять свій похід у напрямі до абсолютно нового розуміння гармонії.

Атональність музики Штокгаузена, невиразність меж, які відокремлюють мажор від мінору, віддзеркалюють роздвоєність людської свідомості, втілюючись у примхливу гру сухих і чітких форм, що перетікають в ефемерні примарні натяки, паузи, умовчання. Він — із тих революціонерів сучасного звукового середовища, для котрих вакуум — не пустота, а першооснова сущого, джерело певного протозвуку. Новаторство композитора — й у надзвичайній увазі до візуального сприйняття його музики. Він нібито сполучає свій мікросвіт із космосом, примушуючи музикантів рухатися на сценi, грати за дверима, маніпулювати тишею. Ритуал цього «камлання» породжує ту відокремленість створюваного ним простору-часу. Шаманська гра цілком знайомих «салонних» інструментів, химерний контрапункт точок і ліній стають схожі на озвучену кардіограму.

Не даремно один із програмних своїх творів Штокгаузен назвав «Kreuzspiel» («Перехресна гра»), визначивши так перекличку незалежних звукових тем, фарб, тональностей. Безумовно, «хаотична» авангардність композитора не зазіхає на витонченість класичного мелосу. Ця музика радше змальовує абсурдність, суперечливість і розірваність сучасного буття. Проте, як і кожна видатна музика, вона приносить і просвітління. Не випадково вона давно стала потребою світової культури. Віриться — стане й нашої, перемістившись із категорії малозрозумілих ласощів для вибраних у звичний атрибут повсякденності. Принаймні поява імені Штокгаузена на концертних афішах Києва — ознака саме цього процесу.

№230 01.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»