Метафора тоталітаризму
Якоїсь «страшної правди» про минуле та сьогодення, що її чекає український читач, так і не явлено. Проблему «епічності», «оповідання історій» загнано в незручний кут новітніх дискусій із присмаком давнішньої соціології. Ностальгія за тоталітаризмом — бодай із умовною та парадоксальною ієрархією особи митця, слова тощо — невитравна у свідомості культури. «Постсоцреалізм» напрошується замість солодкавого «постмодернізму»; автор і далі цнотливо обсервує жаргон, сексуальність, кримінальність, лишаючись у позі моралізатора, боячись сказати правду про самого себе. Цілий корпус мемуаристики — чи не наймодніший жанр нині — з’ясовує «невинуватість» митця за часів, коли «невинних» загалом не могло бути. Літературних жертв тоталітаризму більшає, тобто більшає й брехні. Читач заворожено випантровує цю навалу сповідей і знову зніяковіло заохочується до серіалів та газетних хронік, звичайно ж, не зізнаючись, що, відчувши читацьку спрагу, гортає сповіді Св. Августина чи Абеляра. І якщо в політиці цей читач (громадянин) може вдовольнитися помстою (згадаймо останні вибори), загалом не замислюючись про наслідки, то з писемним словом у нього набагато складніші стосунки.
Було б даровано йому, читачеві, ошатні бібліотеки та серіали давньої і новішої класики, часто осміяної постмодерністами, він зарозкошував би надовго у перечитуванні Нечуїв, Свидницьких, Квіток-Основ’яненків, давши час і нагоду новітнім майстрам порозкошувати над незайвим із черги і не таким уже й застарілім: з ким ви і проти кого. А не беручи на себе сміливості пророкувати, зійдімося на не менш простому: «народна» література, бажаючи того чи ні, поставатиме саме з газетних хронік, не забуваючи про оповідно-сповідальну культуру, що її заповіла наша «патріархальщина».