Княгиня пані Орися

Не до Ірини Іванівни Стешенко, члена Спілки письменників і відомої перекладачки, а саме: до пані Орисі. Так у нас повелося й потім. Вона справді була пані — поставою, поглядом, поведінкою: без будь-якої погорди, але — пані, блакитна кров. Онука Михайла Старицького й небога Миколи Лисенка, дочка Івана Стешенка, міністра освіти України, застреленого більшовиками в Полтаві 1918 року, вона справді була чи не останньою з князівського роду Старицьких (який походить від самих Рюриковичів). Іван Драч свою поетичну книжку так їй і підписав — «Княгині від смерда». Вона була тим зворушена, але вигляду шляхетно не подала: «Це ви молодий князь — після такої поезії!» Драч їй подобався, але вірші вона любила більше традиційні. Проте — Вінграновського, а не Сосюру чи Малишка; Лесю Українку, а не, скажімо, Шевченка; любила урбаністичного Бажана й високо ставила Ліну Костенко. Особливо сподобались їй Бажанові переклади з Гельдерліна. Добре знала Олеся, Богдана-Ігоря Антонича, емігрантських поетів; із росіян найкраще відгукувалася про Пастернака.

Салон пані Орисі в квартирі 32 на Пушкінській, 20, навпроти театру Російської драми в Києві — центр міста! — був салоном шістдесятників. Тут щодня кипіло вариво поезії, тут плекалися найнесамовитіші плани, гострі суперечки чергувалися з гостинним чаєм і кавою (а що жила вона бідно, бо радянська влада тримала її на голодній пайці, то ми дбали про харчі гуртом), після яких продовжувалися або репетиції (в пані Орисі працювала наша театральна майстерня Клубу творчої молоді), або диспут навколо нової книжки, купленої в книгарні письменників «Сяйво». Іван Світличний, Василь Стус, Микола Вінграновський, Ірочка Жиленко, Череватенко, Алла Горська, Параджанов, Іван Марчук, Михася Коцюбинська й Неллі Корнієнко, Бадзьо й Чорновіл, Ольга та Євген Поповичі, Білокінь та Дзюба, Коротич і Павличко, Микола Лукаш і Григорій Кочур, Людочка Семикіна й Мерзлікін — хіба перелічиш усіх, хто приходив сюди, як додому? Це при тім, що працездатності й відповідальності вона була фантастичної, і якщо вже терміни підпирали, зачинялася вдома, як схимниця, на телефонні дзвінки не відповідала й працювала мало не до ранку. Це вона привчила мене до словників, їх у неї лежало й стояло десятки — на кожне слово неодмінно шукала синонім, кожен вираз перевіряла на слух. У її доробку були насамперед — Мольєр, Шекспір, Гольдоні, Островський, Шиллер, Ібсен, але перекладала вона й прозу — Мопасана, Стефана Цвейга, Марка Твена (згадайте просто-таки геніального «Геккельберрі Фінна»!), Стейнбека, Лоусона; поезію — від Гете до Аполінера. Сьогодні, по багатьох роках, можна сказати, що її переклади — вершинні в Україні, адже знала вона добре не лише європейські мови («Бо мене виховували бонни, а не ваші радянські вчителі!»), а й досконало — свою власну. У неї був свій особливий стиль листування. Навіть закриті рецензії для внутрішнього редакційного вжитку вона писала такою виразною мовою, що їх зачитували вголос, як мистецькі твори. Я й нині люблю перечитувати її листи — це майстерня слова: ніби повертаєшся в те життя, де п’ють із криниці, а не з іржавого водогону...

Квартира в пані Орисі була унікальна. Мимоволі завмирало серце, коли тобі говорили: у цьому кріслі любив сидіти дідуньо, а тут сиділа Леся Українка. Кожна річ мала свою біографію, за кожним витвором — зі скла чи з порцеляни, з дерева чи з малахіту — неодмінно стояла легенда. Але то не були мертві реліквії, ці речі продовжували своє життя, ніби передаючи таємниці з минулого тим, хто прийшов сюди в гості.

Подумки проводжу поглядом по стінах — Пимоненко, Нестеров, невідомий італієць (схожий на Рібейру), Маковський, Васильківський, Бурачек і Бурячок, Поленов, Іван Труш. Портрети Михайла Старицького і Фотія Красицького. У другій кімнатці, де стояв телефон, що ми його постійно накривали для конспірації подушкою, — Василь Кричевський і Леонід Пастернак...

У кутку біля дверей була прибита підкова. Вранці пані Орися ставала на неї й пошепки молилася. Потім випивала півсклянки води натщесерце зі срібного келишка, залишеного з вечора. Відчиняла вікно чи кватирку. Йшла до портрета Гірняка, який з’явився тут вже в 70-х і після реставрації (його було пробито ножем!) виглядав, як новий: про щось вони там обмінювалися поглядами.

Йосип Гірняк та Орися Стешенко — окрема новела; вона називала його своїм заокеанським Кавалером де Гріє. Гірняк єдиний з вірних курбасівців після сталінських репресій вижив і опинився в США, звідки писав їй сумні й веселі листи (пані Орися була вдячна Коротичеві за те, що він знайшов їй адресу Гірняка). Ми з дружиною — Неллею Корнієнко — ставили йому через пані Орисю десятки запитань про Курбаса, і він докладно про все відписував. Згодом на грунті його листів та інших матеріалів нью-йоркський поет Богдан Бойчук упорядкував надиктовані йому «Спомини» Гірняка — унікальне для українського театру видання. Їхні листи — зворушливі й мудрі, сповнені самоіронії й туги; як любила говорити пані Орися, ця «заочна любов» підтримувала їх у здоровому глузді й бадьорості. Може тому, кожен із них дожив мало не до сотні літ. Листи, хвала Богові, збереглися, я їх неодмінно колись видам окремою книжкою, — вони того варті.

Була пані Орисенька з дитинства руда, аж вогниста. Я перекладав «Рудоволосу красуню» Аполінера й сказав їй: «Це про вас!» Вона у відповідь: «Про мене. Тільки я, на відміну від тих француженок, завжди йшла від чоловіків першою». Їх було в неї кілька — від березільця Леся Сердюка до теж березільця Олександра Романенка; вона пішла від них відразу ж, як тільки відчула психологічний дискомфорт. («Ти не можеш мені пояснити, як сучасна людина, — чому в усіх наших мужчин — мужицьке виховання?») Проте Сердюкового сина Леся-молодшого, кіноактора, любила як власну дитину й постійно допомагала йому, коли він переїхав до Києва. Було в неї чимало романів — і платонічних, як отой з Йосипом (вона називала його Юзком) Гірняком, і неплатонічних (як-от із Бронеком Бучмою), і вона до останніх днів лишалася передовсім жінкою. («Сьогодні до мене не можна. У мене педикюрша...» — казала 85-річна пані Орися). Це при тому, що заробітку її ледве вистачало на сир і чай. При цьому сир вона купувала тільки найдорожчий, твердий швейцарський («Наші всі — підробка!»), а чай заварювала найкращий, королівський. І щиро, по-дитячому раділа, коли знайомий капітан дальнього плавання привозив їй пахучі заморські чаї.

Вдачу свою зберегла на все життя. Марія Михайлівна Старицька називала її Убоїщем, батько та Бронек — Орькою, Садовський — Рижеткою, а гречний Михайло Грушевський, заходячи до них на вогник, неодмінно просив: «Покличте до столу жінку ХХ сторіччя. Без неї не сяду...» Людмила Михайлівна Старицька (Людя) написала їй віршика, який починався рядками: Он Орисічка Стешенко,
У спідниці сам чортенко...

І ще одного, де була строфа:
Орисю, схаменися,
Тобі дванадцять літ.
На Бога, не казися,
Дивуєш ти весь світ! Проте вона не схаменулась і продовжувала дивувати світ. Спершу тим, що на ті «дванадцять літ» перечитала всього Шекспіра і Мольєра й вивчила три європейські мови. Потім тим, що залишила Вищі жіночі курси (філологію) і подалася в артистки, де блискуче грала субреток і характерні ролі. Ще пізніше тим, що відмовилася вступити «під час ленінського призову» до партії, мотивуючи відмову тим, що Курбас он який талановитий, але безпартійний. Далі тим, що раз і назавжди рішуче залишила театр — після арешту Курбаса — і перекваліфікувалася на перекладача. Ну, й нарешті, тим, що завжди мала незалежну позицію і ніколи не зрікалася ні Курбаса, ні Куліша, ні Хвильового, ні свого розстріляного брата, відомого українського бібліографа Ярослава Стешенка, ні інших своїх репресованих рідних. Пані Орися однією з перших розповіла нам про більшовицькі розстріли в Жовтневому палаці й у передмісті Києва: вона вважала, що в лісі навпроти Биківні лежать вони всі — і Ярослав, і матір її, Оксана Михайлівна, і тітка Людя — Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська. Упертість її була зразковою. Зауваживши, що російською мовою прізвище Лисенка пишуть через «Ы» — «Лысенко», розіслала гнівні листи у десяток журналів та газет — із вимогою повернутися до написання «Лисенко»: «адже дідуньо походив від запорожців, він був Лисенко-Вовгура, хитрий, як лис, і хоробрий, як вовк, отож він не від лисого, а від лиса! Це вже після того, як вгору пішов сталінський Лисенко, Трохим Денисович, почали під нього підганяти й Миколу Віталійовича». І показувала ще дореволюційну листівку, де був портрет Наталі Лисенко, кінозірки, з написом через російське «и»: «Оце наш рід!»

Салон пані Орисі мав би стати національним музеєм — Лисенків, Старицьких, Стешенків, театру «Березіль», Курбаса й Гірняка... Випадок привів туди три роки тому — мене запросили до помешкання ізраїльського посла. Як же я був здивований, коли виявилося що це і є колишня квартира пані Орисі — Пушкінська, 20, квартира 31, п’ятий поверх...

Смерть її була так само символічною. Я керував тоді Молодіжним театром і домагався для нього нового приміщення. Йшлося про ліквідацію кінотеатру «Комсомолець України» на Прорізній (колись тут працював легендарний Молодий театр Леся Курбаса, з якого потім «пішли і єсть» майже всі пореволюційні українські театри) і про передачу його Молодіжному, який тулився тоді в приймах у Метробуді. На вечір Курбаса, влаштований у театрі, ми ще пані Орисеньку привезли — вона була в суворій темній сукні, вся суцільна класика — віяло, лорнет, чорні рукавички. А коли ми відвозили її додому, сказала, що от-от помре, але не може — «доки ми не доб’ємось свого». «Своє» — означало переїхати в нове приміщення й відкрити на ньому меморіальну дошку з погруддям Курбаса. Їй було зле, але вона трималась. Одного разу їй стало зовсім погано — після того, як я зацитував їй київського партійного ідеолога, який заявив, що це був «петлюрівський театр, ми його Танюку не віддамо, а вже меморіальну дошку — тільки через мій труп!» Коли їй стало краще, вона попросила: «Ти постарайся, я хочу дочекатися...»

Я постарався. Вона дочекалася. Ми відкрили дошку 29 грудня 1987 року. Я розповів їй про те, як це було. Вона була щаслива. «А тепер іди, я ще хочу пофарбувати сьогодні волосся...»

30 грудня її не стало. Вона лежала в труні з рудим вогнистим пофарбованим волоссям, жодного сивого кучерика. Ми поклали їй на груди образок, а під голову, як вона просила, — портрет Леся Курбаса.

Через рік у Нью-Йорку помер і її березільський Кавалер де Гріє — Йосип Йосипович Гірняк.