ПРЕЛЮДІЯ ДО РОСІЙСЬКОЇ КРИЗИ
Головне, поза сумнівом, відбудеться восени — і навіть найпрозорливіші з російських політиків і підприємців розуміють, що не здатні передбачити абсолютно все. Тож сьогодні скоріше підкладають подушки на те місце, на яке падатимуть, — і розуміють тим часом, що падіння може відбутися на зовсім інше місце, де цих подушок уже не буде. Таким чином, оптимальне завдання російської політичної та підприємницької еліти — якомога більше м’якого на слизьких і твердих місцях.
КРИЗА
При цьому економічної та фінансової кризи все одно не запобігти. Вона буде, навіть якщо Міжнародний валютний фонд віддасть Росії всі гроші, яких вона потребує, — саме ті 10—15 мільярдів доларів, про які сказав Анатолій Чубайс після свого призначення спеціальним представником президента Росії на переговорах із міжнародними фінансовими організаціями. Ця криза зумовлена не просто негативним розвитком подій на світових фінансових ринках та падінням цін на нафту, а всією логікою розвитку російської економіки, яка й під час гайдарівських реформ, і після цього залишалася корпоративною і занадто пов’язаною якщо не з державою, то принаймні з «партією влади», із Кремлем. Після індонезійського фіаско тільки лінивий не порівняв російську та індонезійську економіки, відшукуючи кожного разу дедалі більше вражаючих паралелей. Серед тих, хто порівнював, були й керівники міжнародних фінансових організацій. Мішель Камдессю, директор-розпорядник МВФ, під час одного зі своїх візитів до Москви спеціально підкреслював, що він прибув до російської столиці, щоб нагадати Борисові Єльцину та його співробітникам про сумний досвід Джакарти. От і виходить, що російська економіка функціонує як неймовірно вразливий організм, занадто залежний від будь-яких зовнішніх та внутрішніх коливань ситуації, що тут підприємництво не може врятувати державу або держава — підприємництво, бо вони існують у нерозривній єдності, як сіамські близнята, — годі й сподіватися, що коли захворіє один, другий не підхопить інфекції...
Однак у цьому випадку ми можемо чекати на тимчасове об’єднання, перемир’я ворогуючих угруповань перед небезпекою, що так лякає. І це перемир’я дійсно відбулося.
КРЕМЛЬ — ОЛІГАРХИ
Головною ознакою цього перемир’я стало призначення Чубайса спеціальним представником президента на переговорах із міжнародними фінансовими організаціями в ранзі віце-прем’єра. Однак мова йде не тільки й не стільки про Чубайса, — хоча його повернення у владні структури саме по собі є темою для аналізу, — скільки про те, що «олігархи», які донедавна несамовито боролися за виключення Чубайса з уряду, були ініціаторами цього призначення, і чи не найголовнішим прихильником цього кадрового рішення виявився виконавчий секретар СНД Борис Березовський. Історія з відставкою Березовського з посади заступника секретаря Ради безпеки Російської Федерації давно вже стала легендою кулуарів влади: Чубайс і Борис Нємцов не приховували, що саме вони ініціювали цю відставку. Тож можна зрозуміти, що Березовський, як і інші неприхильні до Чубайса підприємці та фінансисти, зрозуміли, що в разі краху адміністрації Єльцина восени може відбутися також крах їхніх власних можливостей. Кремль, у свою чергу, також пішов назустріч поважним олігархам: із ними зустрічалися президент Єльцин та прем’єр Сергій Кирієнко, було ухвалено рішення про створення Ради економічної взаємодії, яка дозволить обмеженій кількості підприємців фактично контролювати та координувати урядові зусилля. Про зустріч із Єльциним говорили як про першу, котра відбулася в атмосфері відносного рівноправ’я та пошуку президентом реальних партнерів серед представників великого бізнесу. Але, якщо подумати, в Єльцина немає іншого вибору.
ЄЛЬЦИН-2000
Саме після зустрічі з олігархами Єльцин зробив важливу політичну заяву: під час відвідин Костроми він сказав, що не балотуватиметься на президентських виборах 2000 року. Звісно, з подібними заявами Єльцин виступав і раніше, однак тут уже був досить виразний збіг обставин, адже саме після контактів президента і прем’єра з підприємницькою елітою Березовський в інтерв’ю радіостанції Володимира Гусінського «Эхо Москвы» закликав Єльцина якнайскоріше відмовитися від участі у виборах 2000 року, що дасть «партії влади» можливість консолідувати зусилля і знайти єдиного кандидата. Можна констатувати, що Березовський у цьому випадку висловлював не стільки свою, скільки колективну точку зору стосовно того, що більшість російської політичної та підприємницької еліти серйозно занепокоєна Єльциним, вважає, що він неадекватно реагує на ситуацію і починає підкоряти державні інтереси інтересам збереження власної влади за будь-яких умов. Утім, це не новина! Можна уявити, що олігархи були серйозно роздратовані як тим, яким чином відбулася відставка Віктора Черномирдіна та його уряду, так і тим, що новим керівником уряду було призначено Кирієнка. Можливо, Єльцин цього й не усвідомлював, коли проштовхував Кирієнка, — йому був потрібний «технічний», невиразний прем’єр, який, на відміну від Черномирдіна, і мріяти не міг би про президентське крісло. Однак, коли обставини в російській економіці почали вимагати рішучих дій, стало зрозумілим, що молодий прем’єр-новачок не може розраховувати на співчуття в олігархів та на довіру в Заходу; що його діяльність перетворюється на суто репрезентаційну; що знову потрібний Чубайс... Не дивно, що в цій ситуації Єльцин опиняється у справжній політичній ізоляції і шукає підтримки в олігархів, не дивно, що він — для заспокоєння еліти — знову робить заяву про своє небажання балотуватися 2000 року.
Інша річ — що навіть такого Єльцина побоюються і будуть побоюватись, тож очікувати швидкого консенсусу щодо питання про спадкоємця Єльцина не варто. Не дивно, що навіть через кілька днів після костромської заяви Єльцина Черномирдін, який одразу після своєї відставки говорив про готовність узяти участь у президентських виборах, обминув на своїй прес-конференції питання про можливість такої участі. Проте Черномирдін висловив упевненість, що в разі, якби при владі залишався його уряд, подібної ситуації не було б. Із цим важко погодитись, проте очевидно, що якби при владі залишався уряд Черномирдіна, то в Росії був би лише один уряд...
ДВІ ВЛАДИ
Сьогодні ж фактично сформувалося дві влади. Коли Кирієнко, пояснюючи журналістам функції Чубайса, сказав, що він координуватиме заходи всіх гілок влади у справі подолання кризи, це були не просто слова. Звісно, два уряди фактично існували в Росії й тоді, коли першим заступником Черномирдіна був Олег Сосковець, і тоді, коли першими віце-прем’єрами було призначено Чубайса та Нємцова... Однак тоді двовладдя існувало в рамках однієї структури і віддзеркалювало скоріше боротьбу різних таборів в одному уряді, тепер же ситуація складається зовсім інакше. Є уряд, і є рада олігархів, яка покладає надії на Чубайса і яка роздратована самим фактом існування Кирієнка. І якщо сьогодні формальному і неформальному урядам ще вдається не заважати один одному, то вже восени вони розпочнуть між собою боротьбу за реальну владу і, звичайно, за механізм розподілу грошей, які здобув Чубайс.
ПРОТИПАРЛАМЕНТ
Останнє може стати однією з вагомих причин ускладнення стосунків між парламентом та урядовцями: очевидно, що виконавча влада воліла б розділити із законодавчою відповідальність за зменшення соціальних гарантій, і очевидно, що Державна дума за рік до виборів цього не бажає. Комуністи в Думі взагалі у складній ситуації. З одного боку, вже ясно, що співжиття із владою не принесе Компартії великої кількості голосів, що їй потрібно, — і формально це вже відбулося — повертатися до гасел непримиренної опозиції. Інакше Геннадій Зюганов ризикує втратити не тільки виборців, але й владу в партії, що зовсім для нього не потрібно. Із другого боку, нинішній компартійній еліті, тісно інтегрованій із владою, велика криза аж ніяк не потрібна: вона може в результаті привести до влади «третю силу», якогось войовничого популіста, котрий ще невідомо як буде ставитись до Компартії. І найголовніше, чи буде потрібна Компартія суспільству, де сама влада буде декларувати популярні люмпенські гасла? Отож парламент має казати «проти» й голосувати «за», однак реалістичність цієї схеми залежить від загального розвитку ситуації — не тільки економічної, але й політичної. Навряд чи бажано було б, щоб до кризи в економіці додалася чергова війна на Кавказі.
ДАГЕСТАН, У ЯКОМУ СТРІЛЯЮТЬ
Останніми місяцями спостерігачі з острахом очікують розвитку ситуації на Північному Кавказі, а саме в Дагестані, де республіканське керівництво стрімко втрачає контроль над ситуацією, поступаючись впливом авторитетним кримінально-бізнесовим угрупованням. Зважаючи на те, що Дагестан — багатонаціональна республіка, поруч із якою Боснія видається країною з невеликою кількістю різних національностей, можна собі уявити, яка стрілянина почнеться, коли ці угруповання ділитимуть між собою сфери впливу в Дагестані, — звичайно ж, під національними гаслами. Тим більше, що в республіці існують цілком реальні національні проблеми, які не розв’язуються десятиріччями. У Дагестані стріляють уже сьогодні — не минає і двох днів, щоб там не вибухнула чергова бомба, не вбили якогось чиновника, не взяли когось у заручники. Кремль тим часом (як колись у Чечні) вважає за краще підтримувати архаїчний та слабкий режим Магомеда-алі Магомедова, котрого переобрали минулого тижня головою дагестанської Державної ради. На тлі нестабільності в Чечні, де навряд чи є єдність у керівництві і де зростає напруження у стосунках між осетинами та інгушами, стає зрозумілим, чому нарощується військова присутність у регіоні, а кавказька війна здається невідворотною.
Навряд чи Кремль може змінити ситуацію — в економіці, в політиці, на Кавказі. Єдине, на що йому залишається сподіватися, — що всі небезпечні події не збігатимуться в часі. Тоді принаймні залишиться ще певний простір для маневрування...
Москва
