Серед народних депутатів СРСР від середньоазіатських республік він був одним з найпомітніших. Не дивно, що він став першим Президентом Киргизстану. Михайло Горбачов навіть пропонував йому стати віце-президентом СРСР. Він відмовився, розуміючи які складні проблеми стоять перед його республікою...

На запитання кореспондента «Дня» відповідає його Превосходительство Президент Киргизької Республіки пан Аскар Акаєвич АКАЄВ.

— На початку перебудови здавалося, що Радянський Союз може трансформуватися у відкрите демократичне суспільство. Як Ви гадаєте, чому цього не сталося?

— До розпаду СРСР був унікальною імперією, що не мала аналогів у історії. Наша загальна біда в тому, що з 1985 року ми взялися за перебудову, не змінюючи самої сутності імперії. Початі 1985 року реформи, спочатку керовані згори, з 1989 року перейшли в фазу некерованості. Сплеск національної самосвідомості породив прагнення націй і народностей створювати свої незалежні держави, уникнути тоталітарної влади центру. Радянська система в усіх відношеннях до кінця 80-х років вже вичерпала свої ресурси. Вона програла світові демократії і вільної економіки.

— Тоді часто можна було почути: «Горбачов перебудову забазікав». Як Ви до цього ставитеся?

— Одна з бід Горбачова полягає в тому, що він повернув наші погляди в минуле. І з якогось моменту вся наша енергія стала йти на розвінчування цього минулого. У майбутнє ми не дивилися, втратили його бачення. Я гадаю, що саме це провалило перебудову. У цьому плані мені дуже подобається заповідь буддизму: очі людині дані для того, щоб вона йшла вперед. А ми вперлися в минуле і були за це покарані.

Але я не сприймаю все те негативне, що зараз пишеться і говориться на адресу Горбачова. Вважаю, глибоко непорядним кидати камені навздогін політикові, що йде. Так, були в нього упущення, як і в багатьох інших лідерів. Але з усіма плюсами й мінусами Михайло Сергійович залишається історичною особою. І я ставлюся до нього з тією ж повагою, що й раніше. Я продемонстрував це, коли минулого року він, на моє запрошення, взяв участь в Іссиккульському форумі. Вважаю, що так не повинно бути — коли людина пішла від влади, то всі від неї відвернулися. Це — не норма демократичного суспільства, яке ми будуємо.

Взагалі, мені огидна радянська традиція паплюжити попередників. Тому ні про кого з колишніх керівників нашої республіки я слова поганого не сказав і, поки я Президент, не скажу. Вони жили в іншому часі.

— В програмній промові при вступі на посаду президента Ви сказали: «Демократія вельми й вельми практичний інститут людського суспільства». А Ваша думка за роки президентства не змінилася?

— Ні, не змінилася. Вважаю, що необхідно вести постійну боротьбу за утвердження свободи совісті, свободи слова й віросповідання.

— Поруч з Киргизстаном — Росія й Китай, які стали наддержавами, приєднуючи протягом історії до себе сусідів. Чи відчуває ваша країна ще й зараз цю інерцію приєднання і з якого боку в більшій мірі?

— Росія — це наш давній і основний стратегічний партнер, який був і буде таким завжди. З великим сусідом, Китаєм, у нас історично склалися дружні відносини, які ми зараз піднесли на новий рівень.

— Як Ви оцінюєте перспективи співпраці між нашими країнами? Яку роль у її розвиткові зіграв візит Президента Леоніда Кучми до Киргизької Республіки?

— Офіційний візит Президента України Леоніда Кучми відбувся в жовтні минулого року. Ми з ним обговорили важливі аспекти двосторонніх відносин і нові угоди, які полегшать реалізацію Угоди про вільну торгівлю, підписаної нами в ході мого офіційного візиту в Україну 1996 року. Договірно-правова база дасть можливість створювати спільні підприємства в Киргизстані. Киргизстан має в своєму розпорядженні багаті поклади базальту та збирається об’єднати зусилля з Україною, яка володіє найкращою в світі технологією з виготовлення виробів із базальту.

Взагалі мені дуже подобається українська мова, її співучість і ніжність. Із задоволенням ще студентом читав Тараса Шевченка й коли ми з дружиною клали спати свою старшу дочку Бермет, то, бувало, наспівували колискові по-українськи.

— Пане Президенте, Ви один з небагатьох керівників республік, хто під час серпневого путчу 1991 року не відмовчувався, вичікуючи чия візьме. Який момент запам’ятався Вам як найкритичніший?

— Найкритичніший момент був, коли деякі генерали почали телефонувати й погрожувати. Але, гадаю, що я зміг дати їм гідну відповідь...

—... Зокрема, 19 серпня усунули з посади шефа республіканського КДБ генерала Асанкулова...

— Звичайно я ризикував, тому що це був не просто генерал-лейтенант — він багато років працював у центральному апараті держбезпеки й був особистим другом голови КДБ Крючкова. І саме Крючков домігся, щоб Асанкулов став головою КДБ Киргизстану. Тому я чудово розумів, що раз там у складі ДКНС — Крючков, то я не можу тримати під рукою його кращого друга й соратника.

— А чому Ви відмовилися від особистої зброї, коли 20 серпня її роздавали працівникам апарату Президента?

— У мусульман вважається, що кожний чоловік повинен уміти зарізати барана. Так ось, це саме те, чого я не можу. Знаєте, я в своєму житті навіть курки не зарізав. Окрім того, взяв би я зброю, і що далі? Адже я не лише стріляти, я навіть прицілитися не зміг би. Плюс до цього, трагічні уроки історії нас навчили, що силою можна керувати тимчасово, а розумом — завжди.

— Ларошфуко сказав: «Політик спроможний зазирнути вперед рівно настільки, наскільки він може озирнутися назад». Як далеко назад у історію своєї країни особисто Ви можете подивитися?

— Ви задали запитання, на яке в двох словах не відповіси. Знаєте, мені, як політикові, що думає про майбутнє своєї країни, досить часто доводиться дивитися назад, у історію свого народу. І я це роблю з великим задоволенням. Адже перші історичні відомості про киргизів зустрічаються в ранньому китайському джерелі «Ши цзи» — («Історичні записки»), складеному ще в I сторіччі до нашої ери.

— Як на Президентові Акаєві позначилася його колишня наукова діяльність?

— Вона мені сьогодні багато в чому допомагає. У мене вистачає терпіння й витримки зважити всі «за» та «проти», прорахувати всі ходи і знайти серед альтернативних найбільш прийнятні варіанти.

— Минулого року Киргизька Республіка перша в СНД розробила й прийняла Національну стратегію зі сталого людського розвитку. Що вона собою являє?

— Найбільш важливим ресурсом кожної нації є талант, знання, творчість і воля її людей. Нарівні з фінансовим чи фізичним капіталом, людський і соціальний капітал, тобто рівень освіти й культури, навички й уміння людей, їх здатність до взаємодії та співпраці є основою для реалізації будь-яких довготермінових планів і стратегій розвитку. Киргизстан повинен зробити найбільший наголос на розвиток саме цього головного ресурсу. Адже в нашої країни немає нафти, немає газу та інших багатих джерел, які б давали швидке багатство.

Такий розвиток вже в першій чверті ХХI сторіччя повинен привести нас до побудови демократичного суспільства з розвиненою економікою та культурою, в якому саме людина була б вищою цінністю. Для досягнення цього в Національній стратегії чітко визначено завдання для всіх. Держава — створює умови для творчої та ефективної праці громадян і вільної діяльності їх об’єднань, вміло керує країною. Суспільство — забезпечує збереження моральності, фундаментальних людських цінностей та контролює як державу, так і особу. Особистість — своєю творчістю та творчою працею примножує своє особисте й суспільне багатство.

— Василь Іванович Свиридов, в бригаду якого на заводі «Киргизавтомаш» Ви поступили працювати 1961 року, згадуючи ваше сумлінне ставлення до праці, сказав: «Якби всі працювали так, як Аскар, ми б давно побудували комунізм». Як Ви ставилися до ідеї побудови комунізму тоді і як ставитеся зараз?

— Якби я відповів, що був у той період проти комунізму, це було б неправдою. Тоді я, як і мій наставник, твердо вірив у ідею побудови комунізму, сподіваючись на краще життя. Згодом, як і всі політики нового покоління, я зрозумів всю неспроможність цих ідей. Хоча це була добра мрія.

— За якою моделлю розвивається ринкова економіка у вашій країні?

— Як я вже зазначав, Киргизстан, на жаль, не має таких конвертованих джерел природних ресурсів, як нафта і газ. Тому в нас не було вибору й ми пішли шляхом ліберальної ринкової економіки. Ми відразу лібералізували зовнішню й внутрішню торгівлю, ми перші ввели національну валюту, лібералізували фінансовий ринок. Тоді багато хто вважав, що через півроку Киргизстан буде банкрутом. Але нам удалося зберегти курс нашої валюти досить стабільним. Ми починали: $1=4 сомам, тепер $1=18 і це за умови повної конвертованості. Нещодавно ми відзначали п’ятиріччя введення сома, на честь цього пройшла міжнародна конференція, на якій директор-розпорядник Міжнародного валютного фонду пан Мішель Камдессю сказав, що це найвдаліша валюта за час створення незалежних пострадянський держав. Так що ми розвиваємося за моделлю найліберальнішої ринкової економіки.

— Ви ініціювали, щоб ООН назвала 2000 рік Роком гір. Що мається на увазі?

— Ми країна гірська — 95% нашої території — це гори висотою понад півтора кілометри. І коли я лечу над ними на вертольоті, то в мене серце болить за наші гори. Вони в ранах — це каньйони довжиною в сотні метрів. Це результат того, що немає лісових покривів. Гори руйнують обвали, ми змушені відселяти десятки тисяч родин — вже побудували ціле місто. А населення республіки зростає. Куди ми подінемося? 90% населення проживає в чотирьох долинах, які становлять лише 5% території країни.

Крім того, льодовики цих гір — єдине джерело прісної води в усій Середній Азії. Але льодовики забруднюються, раз забруднюються, то швидше вбирають сонце, й ми втрачаємо запаси води. Тому ці проблеми стосуються не лише країн, розташованих в горах. Я виступив з пропозицією почати боротися проти руйнування гір, що викликане людською діяльністю. Цю ініціативу підтримали всі гірські країни світу: Швейцарія, Австрія, Перу, Чилі, Непал, Індія, Китай... Всього 54 держави. І ООН прийняла ухвалу наступного року провести в Бішкеку міжнародну конференцію з проблем гір, на якій буде вирішено який саме рік — оголосити Роком гір.

— Сьогодні у Вас були канадські журналісти — напевно, з приводу аварії біля Іссик-Кулю? Наскільки серйозні її наслідки і яку участь у їх ліквідації братиме канадська компанія, винна в цьому?

— Зараз урядова комісія підраховує матеріальні, екологічні, економічні збитки. І ми вимагаємо, щоб компанія «Кумтор оперейтинг компані» все це компенсувала. Вона взяла на себе всю відповідальність за цю аварію й зобов’язалася все відшкодувати. Аварія трапилася вдалині від озера й ціанистий натрій потрапив у гірську річку. В основному заражені поля трьох селищ, які використали цю воду для поливання. МНС провело повну дезактивацію і рекультивацію полів. Оскільки були заражені поля, ми вивезли з цих селищ усіх жінок, усіх дітей, щоб вони не торкалися грунту, рослинності, через які на них могла подіяти сполука ціаніду натрію. Сьогодні обстановка повністю перебуває під контролем. Знадобитися зовсім небагато часу, щоб провести повну рекультивацію грунту. Що стосується Іссик-Кулю — озеро абсолютно не зачеплене цим лихом, бо воно могло отримати ціаніди лише через воду, а вода йшла на полив, на поля. В озері, як показали дані ВОЗ, ціаніду натрію абсолютно ніскільки не додалося.

— Керівник держави іноді вимушений приймати жорсткі рішення. Чим особисто Ви керуєтеся, щоб потім не було неприємно дивитися на себе в дзеркало?

— Особливо в перші роки — адже я не був професійним політиком, я професійний учений — це питання дуже мене мучило. Коли ці проблеми постали переді мною вперше, я пригадав чудового українського вченого, хірурга Амосова. Одного разу він написав: коли я починаю різати людину, мені тяжко від того, що я завдаю їй болю, та коли подумаю, що в кінцевому результаті я її зцілюю — тоді в мене вже зникає це відчуття і я сміливо продовжую її оперувати. Пригадавши ці слова, мені завжди легше було приймати рішення. Здебільшого Президент Акаєв, на жаль, вимушений діяти не за природою Аскара Акаєва. Для професійних політиків тут не існує проблем, для мене це була проблема. Як людина я вчинив би інакше, як політик, як керівник держави я зобов’язаний здійснити саме такий крок. Раз народ обрав мене — я повинен переступити через людину Акаєва, я повинен діяти в інтересах народу. Незважаючи на мій природний м’який характер довелося приймати багато жорстких рішень, було дуже важко заподіяти комусь біль, прикрощі, але я брав себе в руки і йшов.

— А чи завжди друзі й рідні розуміють, що Президент Акаєв не завжди може дозволити собі чинити так, як вчинив би Аскар Акаєв?

— Зрозуміло, не завжди. І в більшості випадків не можна пояснити навіть близьким друзям, чому я прийняв таке рішення. Не можна пояснити, тому що просто не можна розкривати мотиви дій, котрі відіб’ються на майбутньому. Тому інколи в газетах з’являються здогади, чому саме так він вчинив. Та біда в тім, що часом навіть найближчим друзям причин не можна пояснювати...

— Як ваше обрання на пост Президента позначилося на ставленні до Вас навколишніх?

— Ви знаєте, жодним чином його не змінило, і це дуже приємно. Звісно, важко про себе судити, але мої друзі кажуть, що в людських стосунках я зовсім не змінився. Друзів набувають у молодості, особливо у студентські роки. Тих, про кого великий поет Сааді сказав: «друзі душі, друзі бесід». Всі вони залишилися в Росії. Звичайно, я набув друзів і тут, але це вже ніби друзі за інтересами. Щойно приїжджав до мене мій учитель із Ленінграда, професор Геннадій Миколайович Дульнєв — один із видатних теплофізиків. До речі, він багато співпрацював з українським ученим, академіком Патоном, з яким я також дуже добре знайомий і ставлюся до нього з глибокою повагою.

— Усім відомим політикам я ставлю одне й те ж запитання. Мені здається, політика — справа брудна, тому що ідеальних цілей доводиться добиватися реальними підручними засобами. Що Ви думаєте із цього приводу?

— Чимало політиків твердять, що політика — справа брудна. Я із цим категорично не згодний — вважаю, треба прагнути робити політику чистими руками. Основою будь-якої політики повинна бути етика. Я за те, щоб політика була моральною, я вважаю, що політика без етики — аморальна політика. І та політика, яка спирається на ниці почуття людей, рано чи пізно обов’язково зазнає краху. Це крах політика, однак часом це обертається крахом для цілого народу, цілої нації. До чого Мао Дзедун привів Китай? Він привів країну до убогості не тому, що спирався на марксизм-ленінізм, а тому що провадив політику, яка заохочувала ниці почуття людей, суперництво, ревнощі. Що лежало в основі культурної революції? Знищення ворогів саме підручними засобами: підняти молодь і знищити її руками ціле покоління політиків. А подивіться, що зробив мудрий Ден Сяопін! Адже він із цим же народом, із цими ж ресурсами, але спираючись на достоїнства китайського народу, його кращі традиції підняв країну. І подивіться як Китай нині прогресує й процвітає. Це для мене приклад, який доводить, що все-таки політику треба робити чистими руками.

— Якщо дозволите, декілька особистих запитань. Який найсумніший і найрадісніший спогад з вашого дитинства?

— Найсумнішим був для мене 1948 рік, коли наш батько вийшов з-під ув’язненя НКВД й осліп. І всі турботи про сім’ю лягли на плечі нашої годувальниці — мами. Вона пережила його на 30 років і померла торік — трьох років не дожила до сторіччя. А найрадісніший... У нас 51-го року — я був першокласником — побудували електростанцію буквально в двохстах метрах від нашого будинку. Я був дуже допитливий, бігав на будівництво кожного дня. До речі, генератор був харківський. Коли засяяло перше електричне світло — це був найрадісніший день! Мені здавалося, що я ніби причетний до цього. Потім я будував різні моделі, автомобілі з електромоторчиками, авіамоделі... Ці дитячі враження призвели до того, що я серйозно зацікавився технікою.

— Хто із шкільних учителів запам’ятався найбільше?

— Борис Олександрович Сурков — викладав у початкових класах математику. Він був для всіх нас другим батьком. Євгенія Іванівна Качан, викладач літератури. Вона прищепила любов до читання, до літератури. Тохтоназар Султаналієв — учитель фізики. Він був учителем-новатором і викладав нам фізику вже як сучасну науку. І це значною мірою зумовило те, що я став фізиком.

Чудові вчителі були в мене й у вищій школі. Сергій Олександрович Майоров — видатна людина, головний мій учитель. Я завжди, коли буваю в Ленінграді, відвідую Інну Миколаївну — його дружину. Вважаю своїм обов’язком побувати на його могилі.

— А як Ви потрапили до Ленінграда?

— Після школи я вступав до Московського інституту цивільної авіації. Хоч я всі екзамени склав успішно, мені сказали, що я не пройшов. Пізніше я дізнався, що серед зарахованих були хлопці, які набрали менше балів, ніж я. Один із них був сином великого чиновника. Подумав, ну що ж — повертатися в село? У селі робити немає чого. І я пішов працювати на завод.

І от, якось — це був 1961 рік — під час обідньої перерви я прочитав у журналі «Юний технік» статтю Віктора Михайловича Глушкова про кібернетику. І настільки він захоплююче написав про цю науку, що я вирішив вступати до Ленінградського інституту точної механіки й оптики на факультет обчислювальної математики й лічильно-обчислювальної техніки. На це рішення вплинуло ще й те, що батько дуже хотів, щоб хтось знайшов могилу старшого сина — мій старший брат загинув під Ленінградом у сорок другому році.

— Чи є люди, з якими Ви товаришували, коли ще не були Президентом, і Ви впевнені, що вони залишаться з вами, коли Ви залишите цей пост?

— Безперечно. І цій обставині я дуже радий. Таких справжніх друзів не багато, з ними я також потоваришував у Ленінграді. І ленінградські друзі мене постійно відвідують, і я їх також.

— Як Ви зустрічаєте свята?

— Чудово. Вони тим добрі, що можна сісти, спокійно прочитати книжку або написати статтю, замислитись над чимось. Тому свята для мене — інтелектуальний бенкет.

— Киргизстан населяють представники багатьох національностей. На відміну від деяких сусідніх країн у вас немає міжетнічних конфліктів. Завдяки чому?

— 90-го року в нас була Ошська трагедія. Після неї ми закликали народ до спокою, мовляв, дивіться до чого це призводить. Заспокоїлися. Саме на хвилі цієї трагедії відкинули всіх колишніх керівників і почали шукати відповідну кандидатуру. Ось так я виявився обраним у президенти. Я вважав головним завданням зміцнення міжетнічної злагоди. Нам це вдалося зробити, ми знайшли механізм. Ми створили Асамблею народів Киргизстану, національно-культурні центри, товариства. Я сказав: давайте знімемо всі мовні, культурні бар’єри. Слов’янам — будь ласка — слов’янський університет я відкрив. Ви знаєте, він став не тільки освітнім центром, а й центром слов’янської культури. Хочете говорити узбецькою? Будь ласка, немає проблем. І танцювати по-узбецькому? Ради Бога! Мені вдалося заспокоїти людей завдяки лозунгу «Киргизстан — наш спільний дім». І ми зробимо все, щоб у ньому всім жилося затишно. І киргизам, і росіянам, і узбекам, і українцям, і німцям, і євреям. І ця політика призвела до того, що ми зміцнили міжетнічну злагоду. Верховний комісар ОБСЄ у справах національних меншин пан Ван дер Стул до нас приїжджав за досвідом сьомий раз цього року. Останні три роки поспіль проводить міжнародні конференції, моніторинги, допомагає нам і, природно, наш досвід вивчає. Він сказав: «Ви країна, яка може бути зразковою навіть для Європи. А на Балканах ми не можемо вирішити багатьох етнічних проблем — усі війни на міжетнічній основі». Ми домоглися міцної міжетнічної злагоди.

Також ми добилися єдності нації. От у Таджикистані війна з чого почалася? Всі кажуть, що там фундаменталізм, релігія. Нічого подібного, нікому не вірте. Я поряд, все знаю. Все це було наслідком боротьби за владу регіональних лідерів і кланів. А на Сході це дуже небезпечно. Тому добір кадрів я почав здійснювати за принципом справедливого розподілу пирога влади між представниками регіонів. Я побачив, що пиріг цей надзвичайно солодкий, якщо комусь не даси шматочка, він відразу бере рушницю або кинджал і йде боротися за владу. А коли справедливо розділиш, буде злагода. Реформи скрізь однакові проводять, але чому в Киргизстані вони пішли успішніше? У нас ще 95-го року розпочалося економічне зростання, 96-го було 7%, минулого року — 10%, цього року, ми сподіваємося, — не менше від 7-8%. І це при стійкому курсі національної валюти. Найголовніше — це злагода, спокій народу. А там, де вирує, шумить, там реформи не йдуть.

— Поруч із вашою країною тліють вогнища насильства в Афганістані й Таджикистані. Ви здійснили ряд миротворчих ініціатив, зокрема щодо Афганістану. У чому їхня суть?

— У травні 1997 року в Бішкеку відбулися зустрічі між лідерами ворогуючих сторін у Таджикистані. Знадобилися величезні зусилля і такт із нашого боку для організації й проведення переговорів із керівником об’єднаної таджицької опозиції Саїдом Абдулло Нурі і президентом Республіки Таджикистан Е. Рахмоновим для усунення перешкод, які виникли під час попередніх переговорів. У результаті був підписаний Бішкекський меморандум і протокол із політичних питань, котрі відкрили дорогу для формування комісії з національного примирення між ворогуючими сторонами.

Щодо таджицької кризи ми всім миром повинні усвідомити, що згубні наслідки громадянської війни в Таджикистані висмоктали з економіки республіки останні соки, спустошили кишені й достархани громадян, перетворили Таджикистан у розділену й розтерзану територію. Трудовий творчий потенціал таджицького народу сьогодні в покаліченому стані. Скажіть, куди ж далі?

Треба відзначити й нашу ініціативу перед ООН зі скликання мирної конференції щодо Афганістану в Бішкеку. Важливість і необхідність скликання мирної конференції стосовно Афганістану в нашій столиці були підтримані президентами Н. Назарбаєвим й І. Карімовим у рамках зусиль Центральноазійського союзу в забезпеченні стабільності та безпеки в регіоні.

— Що являє собою концепція єдиного центральноазійського економічного простору? Внаслідок її реалізації центральноазійські республіки не ризикують самоізолюватися від решти світу?

— 1994 року Казахстан, Узбекистан і Киргизстан підписали Угоду, спрямовану на об’єднання трьох країн у загальний економічний простір і створили Міжурядову раду як постійний механізм обговорення й розгляду питань спільних економічних і політичних інтересів. Ця організація має постійний виконавчий комітет на чолі з головою, що переобирається через три роки.

У червні п’ять країн Середньої Азії, включаючи Туркменістан і Таджикистан, провели конференцію з регіональної співпраці. На цій конференції було прийнято спільну декларацію, у ній йдеться про те, що країни погодилися розглянути три принципових питання: економічне, соціального розвитку і регіональної співпраці; демографічне питання (включаючи біженців і міграцію); екологічні питання й питання стихійних лих. Усе це говорить про те, що Центральноазійський союз є динамічною і відкритою структурою для всіх країн СНД.

— І останнє запитання. Якою хотіли б Ви бачити свою країну в ХХI столітті?

— Дуже хотілося б, щоб усі ми увійшли в третє тисячоліття з новими, чистими помислами, з метою не допустити повторення гірких помилок століття, що минає. Сподіваюся, що незалежний Киргизстан обов’язково посідатиме гідне місце в прийдешньому тисячолітті.