У пошуках втраченої влади
Наше державне древо має три гілки, на кожній із яких беззахисний громадянин може повіситися. Влади немає. Ну, ну, каже бізнесмен, а кому ж я ношу свої кревні грошенята? Влади багато. Якщо влади ніби немає й водночас її ніби забагато, громадянин починає мріяти про «сильну руку». Уособленням таких мріянь є, зокрема, політик-генерал — фігура, виборчий імідж якої добре відомий світові. «I like Ike» — «Я люблю Айка» було написано на значках численних прихильників генерала Д. Ейзенхауера (не пам’ятаю, кого він переміг на президентських виборах у США). Тут криється важливий психологічний феномен. Виборець любить (або не любить) не зірки на погонах, а конкретного Айка. Громадянин мріє про персону, яка влада, і про владу, яка персона. Такі настрої властиві всім виборцям світу. У нас вони особливо сильні. Пригадаємо «батька-генералісимуса», якого, на жаль, не викреслити з історії. Проте, не всіх генералісимусів історія запам’ятовує, у підручниках немає зображень південноамериканських диктаторів із кокардами. Стоп! Слово сказане: «диктатор» — незмінна тіньова маска політика-генерала. Є ще одна, називається «солдафон». Кажуть, у С.М. Будьонного запитали про автора знаменитої «Кінармії»: «Вам подобається Бабель?» Кавалерист покрутив вуса: «Якщо хороша бабель, то подобається». Не смішно! Третя тіньова маска — «генерал, якого немає». Є лише мундир. Улюблений Айк на президентському посту прославився грою в гольф, а країною керували «ад’ютанти». Нам більше знайомий, наприклад, генерал Мартиросян, радник Президента. Щирий, активний, але у політиці чужорідний, що особливо ясно після його вінчання із трупом УНА-УНСО. А ось ще генерал Мулява: у нього красиві вуса.
«Нульові» політики не страшні в благополучній Америці, але у нас небезпечні. Державне древо підточує номенклатура. На вулицях хулігани, насильники й бабусі з безакцизними сигаретами. На кордонах контрабанда і наркотики. Гарант Конституції гарантує лише свої щовечірні портрети в УТН. Все це — головна причина, з якої імідж політика-генерала може мати прохідний бал на президентських виборах. Друга причина — психологічна. Такої фігури на
вул. Банковій ми ще не бачили, чому б не спробувати? Третя причина — самі погони. «Силовикам» (армія, СБУ, МВС, нацгвардія) дуже зрозуміло, що генерал армії старший, скажімо, за генерал-полковника. Психологія професійного офіцера будується на підкоренні старшим за званням не всупереч власній гідності, а у згоді з нею. З цієї точки зору Президенту і Верховному головнокомандуючому широкі лампаси не завадять. Не даремно Черчилль надів погони під час війни. Отже — генерали, вперед!
Тут читач має право мене зупинити й заявити з усією електоральною прямотою: «Побійтеся Бога! У вас гуманітарний диплом, і це вам-то подобаються генерали?» По-перше, йдеться не про мене, а про виборчі настрої, які я намагаюся оцінити. По-друге, особисто я дотримуюся точки зору Будьонного: якщо генерали хороші, то мені подобаються. Наприклад, генерал-гетьман Павло Скоропадський, з ініціативи якого засновано Український університет і Національну академію наук. Подобається мені генерал Шарль де Голль, який повернув Франції державну самоповагу, не забравши у французів особистої. Подобається — страшно сказати! — генерал Бонапарт, нововведення якого в конструкцію державної влади не застаріли й досі. Читач має право гмикнути: де вони у нас, ці Бонапарти? Як знати, давайте пошукаємо. Як на мою гуманітарну освіту, хорошим президентом може стати генерал, що відповідає лише трьом умовам: розумний і вольовий; не воює із пресою; цивілізовано бореться за владу й готовий цивілізовано піти, якщо повторно не оберуть. Одним словом, політик європейського типу, а не Чингізхан.
При всьому при цьому залишається проблема рольової маски кандидата у президенти, його зовнішньо-мовного амплуа. Генерал О. Лєбєдь на трибуні гарчить, не розтуляючи губ (акустична загадка!). Його суперник на майбутніх президентських виборах у Росії генерал А. Ніколаєв — «зовсім навпаки», схожий на вчителя математики. Хто росіянам ближчий? У чині красноярського губернатора О. Лєбєдь вийшов на публіку в смокінгу та «метелику». У поєднанні з його десантною фізіономією це вбрання кумедне, але запам’ятовується. Про
А. Ніколаєва поки пам’ятати нічого. Зараз між ними йде гра «хто з нас більш штатський». Ближче до виборів почнеться змагання «Хто з нас більш генерал». Час і місце виходу на публіку в кітелі та погонах — найважливіша позиція виборчої кампанії політика-генерала. Тут не можуть себе виправдати коливання й подвійність. Як кажуть шахісти, «п’єс туше — п’єс жуе»: торкнувся фігури — ходи. Лампаси на піжамі виборцям не цікаві. У психологічному плані це досить складно: не змішувати механічно рольові маски політика і генерала, а органічно об’єднати їхні маски можуть лише претенденти, дійсно гідні президентського крісла.
Соціологи запитують, а народ відповідає. «Чи згодні ви із тим, що декілька сильних керівників можуть зробити більше, ніж всі закони й дискусії?» 45 % наших співгромадян згодні, а таких, що не згодні лише 16 %. Залишається 39 % тих, хто не визначився. За їхні голоси повинен боротися той, хто вважає себе сильним керівником. Щодо диктаторів, то один із найстрашніших був усього лише відставним єфрейтором.
