Болю мій, любове...

У безтурботності, суєті і тривогах кожного нового дня важко знайти секунду, щоб нагадати собі: в наші серця стукає попіл Чорнобиля.

"ДИВУЮСЯ Я ЛЮДЯМ"

Спекотним літом 86-го в зоні всі крутилися, як на розжареній сковорідці. Я опинилася серед шляховиків, котрі укладали гарячий асфальт. Повсякчас люди у знемозі скидали респіратори. І якось не вірилося в майбутні грізні болячки, пов'язані з опроміненням гортані, легень... Навпаки, згадувався дід з усмішкою, котрого так і не змогли евакуювати із зони. Ходив він потихеньку своїм городом і примовляв: "І де, яка ридація? Щоранку дивлюся - немає ніякої ридації".

По цемент для майбутнього саркофага доводиться їхати аж у Білорусію, у Вільчу. Там, на залізничній платформі, стоїть цистерна. У ній молоденький солдатик подає лопатою нагору цемент. Гаряча пилюка лізе у всі щілини. Ось іще одна лопата, друга... Стоп! Може, солдатик вирішив відпочити? Полізли, а він непритомний... Витягли, замінили - все в темпі presto. Головне - саркофаг. Відвезли на бетономішалці чергову порцію будівельного матеріалу для загиблого блоку ЧАЕС і тут же назад, у Вільчу.

Дорогою в мертвій зоні ми бачимо неживі, сумні сцени. Ось міліція охороняє просте селянське добро, яке дозволено забрати із собою господарям у чисту зону. З латаного будиночка виносять "ревматичні" стільці, клишоногого стола, якісь ящики.

- Дивуюся я людям, - каже водій. - Сам я з Омська, не думав, що тут такі убогі є села. І навіщо, питається, тягнути в нове життя це барахло?

Нове... Яке доводилося починати примусово... Небагато минуло часу, і старі стали потихеньку повертатися - так з'явився доморощений статус "самосела". У Чорнобиль першими повернулися немолоді подружжя. Ось розповідь господині:

- У нас тут три своїх будинки було: один матері, другий у дітей і ось цей, третій. У Києві нам із матір'ю, якій уже було за вісімдесят, дали однокімнатну квартиру з верандою (мається на увазі лоджія. - Авт.), на високому поверсі. Перед будинком завод, поряд залізниця. Шум, гуркіт, сморід. Згасла наша старенька, знудьгувалася і змучилася. Тоді й вирішили: все, повертаємося. Від такого київського життя скоріше помреш...

Крім містечка Чорнобиля, в зоні залишилося 132 села. Одні з них "добила" страшна пожежа 93-го, інші... розбираються невідомо ким просто вручну.

- Їду вранці через Стечанку - стоїть будинок на два ганки, - розповідав Михайло Шульга, завідувач відділу адміністрації зони відчуження. - Їду ввечері - півбудинка, цеглу вивезено.

Зона велика, лісиста, хіба тут добачиш? До сіл-привидів звикнути важко, як і до того, що десь раптом блимне вогонь у хатині. Так, живуть люди, ведуть господарство, але таке враження, що поселилися вони на кладовищі. Деякі самосели працюють. Можна зустріти бабусю в патріархальній хустці і в костюмі військового зразка а la Фідель Кастро - це або кур'єр, або прибиральниця (в одязі, призначеному для зони, переважає чомусь улюблений нами мілітарний відтінок).

Хоч і непривабливе, а жевріє життя...

УСЯКЕ-РІЗНЕ

У Києві, перед черговим відрядженням, зустрічаюся з ліквідаторами на квартирі одного із друзів. Люди скаржаться на страшний занепад сил, незагойні рани. Кашляють... Та, однак, згадують щось смішне, специфічне.

- Пам'ятаєш, ми мотоцикл безгосподарний "викрали" - і до їдальні пішли? - згадує Олександр (нині великий бізнесмен із дуже слабким здоров'ям). - Казав тобі, Серього, залишайся на вулиці, стережи. Так ні, помчав обідати. Тільки першу ложку борщу до рота піднесли - дир-дир... Кинулися до вікон - прощавай, "наш" мотоцикле.

Відкоркували пляшку коньяку. Хлопці випили потроху, але дуже сп'яніли. Почали лягати спати. Я потихеньку вислизнула, час був дуже пізній. У темному дворі з радістю зупинила "швидку". Їхали підозріло довго, водій виправдовувався. Але коли з'явилася телевізійна вежа на Сирці, зрозуміла, що втрапила в халепу - відвіз в інший бік. "Швидка" зупинилася в гущавині дерев, чолов'яга поліз мені руки заламувати. Відбивалася, як могла, і несподівано для себе прогарчала: "Якщо, гад, мені нову сукню зімнеш!" У того, певно, були далекоглядніші плани, і він розгубився. "Сволота ти, - повільно й виразно промовила я. - Люди здоров'я кладуть у Чорнобилі, щоб, виходить, такі, як ти, розважалися". - "Я тебе вб'ю", - невпевнено сказав салага-гвалтівник. - "Ага? Тільки скоріше. Мені ще додому добиратися. Машину викрав? Діти є?" - ініціатива остаточно перейшла до мене. "Викрав. Дві дочки". Тут уже я розлютилася остаточно: "А ну, як мої два сини та твої дочки... Чорт, тепер знову треба ловити машину, а в ній знову якийсь козел". Урешті-решт, дісталася додому під ранок, але благополучно. Коли проспала кілька годин, нарешті перелякалася: а що, якби...

Цього разу в зону їхала у складі представницької бригади. За годину до демонстрування індійського фільму в чорнобильському клубі перед ліквідаторами повинні були виступити вчений-фізик, знаменита лікар-радіолог і обов'язково лектор-історик - повідомити про міжнародне становище. До моїх обов'язків входило висвітлити це дійство у пресі. У залі - яблуку ніде впасти. Винесли чотири стільці на сцену, і мене посадовили на один із них, незважаючи на моє збентеження й опір. Почав фізик. Із професійним захватом він витійствував про будову атомних реакторів, і всі якось одразу зрозуміли причини аварії. Радіолог залякувала шкодою алкоголю й розвіювала легенди про його користь для здоров'я, якщо сталося опромінення.

У залі переважали середньоазіатські обличчя. Втомлені, байдужі. Лекції йшли під безупинний акомпанемент кашлю...

Історик, молодий, гарний парубок, із дуже гучним голосом, щось розтлумачував стосовно чергового звернення ЦК КПРС до свого дорогого народу. У цю найважливішу мить стілець піді мною розламався, і я впала на сцену. З відчаю я засміялася першою. Зал умить розвеселився. Олег-лектор допоміг мені підвестися й намагався полагодити стільця, пропонуючи мені, очевидно розгубившись, опісля знову на нього сісти. Я нахилилася і почала підказувати: "Ви мені свого стільця запропонуйте, цілого". Олег знову не почув. Тоді глядачі з характерним азіатським акцентом почали кричати із залу: "Слюшай, свой отдать надо, да?"

Індійські кінопристрасті зал готувався зустрічати вже з гарним настроєм.

Є САРКОФАГ! НЕМАЄ САРКОФАГА...

Певна річ, значні сили було кинуто на поховання блоку, який вибухнув. Восени 86-го газета № 1, "Правда", протрубила на всю країну: "Є саркофаг!" Та й чи можливо, щоб його не було, - наближалися ідолопоклонницькі жовтневі свята. Прочитала - й очам не повірила. Учора була в зоні, цими ж очима бачила, що... немає ще повністю даху. Не було й через два тижні, коли я приїхала до блока разом із начальником управління будівництва ЧАЕС Акуловим. Він-то мені й розповів, що з білокам'яної завітала ціла група журналістів (недаремно під статтею в газеті стояло чи не десять підписів), із машини не вийшли (немає дурних), однак жваво обмінювалися враженнями. "Он бачиш - на даху постаті? Це ті самі японські роботи", - авторитетно заявив один з-поміж метрів пера. Інший через секунду, розгублено: "А той робот, котрий зліва... курить".

Сила-силенна таких "роботів" пройшла через зону... З одним із них, Іваном Ковацюком, я зустрілася в Київській клінічній лікарні № 14. До палати весь час заглядала лікарка і махала мені рукою, мовляв, ідіть. Іван був дуже хворий. Сам за освітою диригент, в армії служив підривником. От і зголосився прямо до реактора. Та не один термін пробув. "Чому? - запитала я. - Адже існують певні норми". - "Розумієте, я вже дуже добре знав радіаційну обстановку на дільниці, а новачки тільки даремно б опромінювалися..." Ковацюка відправили із зони, коли вже почалася нескінченна блювота. За цей час дружина з ним розлучилася, із сином бачитися не дозволила, а до свого відомчого житла колишнього чоловіка не пустила. Залишився Іван не один - з орденом.

...Сотнями ховають усі ці роки ліквідаторів. Їх, справжніх, ніколи не сплутаєш із псевдогероями. Так, вони хворі, але до хворобливості ще і скромні, і з почуттям гідності. Багато хто із цих нещасних людей досі не може довести медичним чиновникам, що болячки пов'язані з перебуванням у зоні. І всі вони бачать і чудово знають, як процвітають та сміються над ними псевдоліквідатори, котрим народне горе - ложка до обіду.

...Іще влітку 86-го, коли в зоні почалося відверте мародерство, коли ліквідаторам, які знемагали від спеки, не вистачало навіть пляшки мінералки (ВО "Оболонь" постачало напоїв удосталь), а в радіоактивному лісі міняйли-торгівці з усього: продуктів, змінного одягу... - робили гроші, - немалий за чином оперативник з МВС, котрий бачив багато чого в житті, розгублено розвів руками: "Як же так?"

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

Невдовзі після аварії маститі люди зі сфери літератури, журналістики вже "пекли" дуже актуальні, високохудожні твори. Називалися конкретні імена, висувалися жахливі звинувачення... "Імена" ледь відгукувалися: на той час багато хто з них уже вмирав від променевої хвороби. Запросили й мене взяти участь у виданні бліц-збірника мало не в Японії, присвяченого чорнобильським сюжетам. І як був розчарований редактор видавництва, котрому я подала надзвичайно, на його погляд, скромний витвір. "Ми чекали високої публіцистики!" - вигукнув він ніби засмучено (неначе не знайдеться мені заміни для видання за кордоном). І я мовчки пішла - виправдовуватися вважаю за потрібне лише тоді, коли є взаєморозуміння.

Воно було з боку шефа, заступника редактора "Рабочей газеты", де я працювала, - журналіста кров'ю і духом. А от із боку головного редактора... З'ясувалося, що мої поїздки в зону, завжди документально підтверджені публікаціями, викликали в нього роздратоване подивування. Заступник редактора висловився так:

- "Він" весь час запитує, навіщо ти туди їздиш.

Недовго думаючи, відповіла:

- Ну, скажіть, аби вас не мучив, що в мене там коханець. Влаштує?

Певно, влаштувало. А я була й недалека від правди. Болю мій, Чорнобилю, любове моя. Я стільки побачила там золотих розсипів інтелекту, професіоналізму, самовідданості, служіння Вітчизні, обов'язку. Ех, у мирний би весь цей час та в такій концентрації, та в рідній Україні!