Пущення на Магурці

У ПОШУКАХ СКАРБІВ

Окрім того, був і ще й другий бік справи (про який мало хто згадував, але використовував його незмінно): пошуки автентики були досить незлим бізнесом. Адже знаходилося чимало людей, котрі також хотіли чимскоріше стати власниками чогось подібного, однак із різних причин не могли вирушити на пошуки самі. На різниці цін "там" і "тут" зароблялися добрі гроші.

Отож коли наприкінці лютого мій знайомий запропонував вибратися на два дні в гори, я погодився без вагань.

Того року, вперше після Чорнобиля, я бачив на власні очі нормальну зиму - з порядними кучугурами та морозом. Ці обставини, до речі, відіграли не останню роль у нашій історії. Бо після кількох годин борсання у снігу по коліна, маючи "на конті" нуль здобутків та мокрі ноги, ми забрели на край Верховини - у присілок Магурка. Було близько полудня, хотілося відпочити і щось з'їсти.

З такими настроями ми підійшли до хатини. Постукали, зайшли, розпочали свою волинку: чи немає того й того, другого й десятого... Наприкінці господар радісно повідомив нас, що в його сусіда, Михайла, такого добра має бути вище за дах. Принаймні є в нього старовинна люлька, по дєдеві (батькові) залишилася. Попрощалися, пішли далі. Дорогою домовилися в наступній хаті купити самогонки, бо далі так іти несила.

ГЕЙ, БРАТТЯ ОПРИШКИ, НАЛИЙТЕ ГОРІЛКИ...

Біля вказаного обійстя нас зустрів кремезний і веселий на вигляд чоловік років так із сорок, з маленьким хвостиком. Виявилося - господар. Оповідки сусідів про те, що він має багато старовинного одягу він, м'яко кажучи, назвав неправдою. Люльки також не було: поклав татові у труну. Зате навздогад третього пункту програми все виявилося гаразд: почувши пропозицію продати плящину палянки, пан Михайло гордо відмовився: "Не продам, хлопці, аби потім люди не казали, що горілкою торгую. - І тут же додав: - Але як хочете випити, то прошу до хати". Уявіть собі двох студентів - голодних, замерзлих, із мокрими ногами і злих на весь світ за невдалу поїздку. Як можна було відмовитися? Та ніяк.

Ми й не відмовилися. Чемно простували за паном Михайлом, запевняючи його, що зайдемо лише на годинку, мовляв, чекає дорога, справи та й додому якось треба поспішати. Тоді ми ще не усвідомлювали всієї широти поняття "гуцульська гостинність".

Хата нагадувала рукавичку з казки. У двох мініатюрних кімнатках вміщувалася купа народу: син пана Михайла, який, власне, й жив разом із дружиною, двома дітьми та древньою бабусею. Якщо додати ще й нас трьох, то "комплект" виходив просто супер.

Нас посадили за стіл, і на ньому, мов за помахом чарівної палички, з'явилася пляшка самогону. Окрім неї, молода газдиня поставила перед кожним по величезній мисці картоплі і м'яса, причому останнього було значно більше. Ми з товаришем переглянулися, скрушно похитали один одному, однак відступати було пізно. Що ж, коли пиятики не можна уникнути, її треба очолити.

Усе що відбувалося потому, як обидва господарі дали оговтатися, сиріч перекусити, нагадувало марафон у темпі стометрівки: обидва гуцули пили горілку, як воду, а ми не збиралися від них відставати. Десь після другої (пляшки) пан Михайло оповів про свою вставну щелепу: в молодості бавився тим, що за виграшки брав зубами міх у п'ятдесят кілограмів, закидав на плечі й оббігав довкола хати. От і добігався. Правда, наймолодший син весь у батька пішов: маленький, але сильний - вільною боротьбою займається, на змагання їздить. Старший теж у тата, тільки з другого боку. Випити любить і використовує своє "хобі" якнайчастіше. Під час розмови випливла основна тема нашої подорожі, і тут молодий газда взяв мене за руку і повів до комори. "Тарасе, - сказав він, витягаючи зі скрині кептар і кожух, - мені потрібен костюм. Як ти мені дістанеш у Львові добре вбрання, я тобі той кожух дам." Тут надійшла його дружина, і бізнесові переговори довелося припинити. Незабаром старший газда скомандував рушати до нього на обійстя, бо ночувати ми мали там.

Похитуючись, ми вибралися з-за столу, на прощання подарували бабці дві пачки "Верховини" і пішли. Богу дякувати, до місця ночівлі було не далі як двадцять метрів, тож якось дісталися...

Пригоди почалися потім.

БРОВНИК

У новій хаті без алкоголю теж не обійшлося: газдиня мусила погодувати мандрівників і власного чоловіка, а небавом нагодився ще й легінь дочки пана Михайла, тож справа знову повернулася в узвичаєне русло. Переповідати його перебіг немає сенсу, бо новий акт дійства мало чим відрізнявся від попереднього, хіба що пляшки замінили дзбаночки. Із соромом мушу зізнатися, що першим покинув поле бою. Після якогось там дзбанка (точно пам'ятаю, що до десяти не дійшло) виникла нагальна потреба покинути компанію та усамітнитися. Піднявши тлінне тіло, я побачив, що світ роздвоївся, принаймні стільців переді мною стало точно два. Намагаючись відновити рівновагу, спробував схопитися за один із них, однак помилився і взявся за "віртуальний". Що було далі, не пам'ятаю...

Прокинувся од вранішнього холоду. Він явно відчувався у нетопленій кімнаті. За вікном світило сонце. Напарник спав без задніх ніг. Ще з годину довелося покрутитися в ліжку. Нарешті прокинувся колега, і ми пішли вмиватися. А тоді, як казав один із булгаковських героїв, я дізнався про себе багато цікавого.

Передовсім з'ясувалося, що після моєї безславної ретардації на сусідньому груні (верх гори) сталася пожежа і всі присутні бігали її гасити. Однак фурор викликало інше: коли господиня витягла з-під поли... мою торбинку, в якій були документи, студентський і поважна сума грошей. З німого заціпеніння, подвоєного посталкогольним синдромом, вивела газдиня. Як виявилося, торбинку вона запримітила ще напередодні і чомусь вирішила, як сама сказала, "що там бровник", тобто браунінг.

"Так ось, чому вона весь час сумнівалася, що я місцевий, тобто "свій", нарешті дійшло до мене. "Бровник" я згубив під час нічного походу в туалет, а господиня знайшла його там зранку, обдивилася і заспокоїлася. Після взаємних пояснень у господі встановилися мир і злагода. Проте лишатися довго ми не мали змоги: слід було надолужувати втрачене.

Облазивши до полудня всі сусідні груні і знайшовши якийсь дріб'язок, ми рушили в напрямку до автостанції. По-перше, там можна було пообідати чимось гарячим. А по-друге, звідти пополудні вирушав автобус до нашого останнього шансу - села Довгопілля. Напередодні, коли ми лише висадилися з автобуса, до нас підійшов пристойно вдягнений чоловік і розповів, що може продати старовинний одяг. Назвав село і прізвище, наобіцяв усього і багато. Звісно, таку нагоду гріх було пропускати.

ДОВГОПІЛЛЯ

До цього села з Верховини їхати зо дві години, тож коли ми туди дісталися, на дворі сутеніло. Безлюдні неосвітлені вулиці потихеньку нашіптували якісь сумніви щодо рації нашого вчинку.

Нарешті в центрі села нашу самотню дефіляду перервало двоє дівчат. Запитання про заповітного господаря, викликало в них, м'яко кажучи, дивну реакцію. "Хіба у вас такого немає?" - майже в унісон спитали ми. "Та є. Але то, хлопці, з вас хтось пожартував, бо той чоловік - місцевий навіжений. Він живе сам, недавно мало маму не зарубав. Жінка 'го зреклася".

Такого відчуття облому і прострації, як тоді, я, мабуть, не відчував більше ніколи. Нас поставили, як пацанів, насміялися у найпростіший і найгеніальніший спосіб. Однак незабаром інші матерії заступили гіркоту життя: де ночувати, наприклад.

Добре, що дівчата виявилися жалісливі, пустили нас переночувати до інтернату, де були виховательками. Правда, тільки до шостої ранку, бо потім приходить директор, і він міг запідозрити щось лихе.

Нормальне ліжко - для дорослого - було тільки одне. Тож мені довелося спати в дитячому. Але і це було "за щастя". Бо, крім ліжок, у кімнаті стояла пічка, де можна було посушити взуття і шкарпетки. Наступного ранку ми мали рушити до Чернівців, щоб дістатися додому, тож сухі і теплі ноги для нас були не розкішшю, а життєвою необхідністю.

Однак фатум і цього вечора не був милостивий до нас. Десь о першій годині ночі я зрозумів, що конче мушу вийти до вітру: шлунок крутило, наче після "іспанського повороту", і чим далі, тим сильніше. Зручності ж в інтернаті містилися під самим берегом Черемоша, тож довелося збігати з другого поверху. Поза "швидкою настею" все було на рівні світових стандартів: зоряна ніч, гори, шум Черемоша, одне слово, романтика...

Щойно вмостившись після повернення з двору у своєму ліжечку, я почув, як скрипнуло ліжко напарника, як він похапцем вовтузився зі штанами і вже щодуху злетів униз. Так ми змінювалися на посту ще по три рази кожен, аж поки знесилений організм не змилостивився над нами. У процесі нічних медитацій ми незалежно один від одного, як Бойль і Маріотт, дійшли до причини фізіологічної катастрофи. Завинила знову ж таки палянка: з похмілля мало не в кожній хаті ми випивали по горнятку сирої води. А воду гуцули беруть не із криниць, як ми звикли, а з гірських потоків, тож там усяких бактерій неміряно. Горці до того вже звикли, а для нас наслідки масованого "наводнення" організму виявилися значно менш приємними.

О пів на шосту ранку дівчата розбудили нас і напоїли гарячим молоком. Ми швиденько зібралися, подякували і перейшли Черемош.

За ним уже була Чернівецька область. Автобуса довго не було: важка дорога далася взнаки. Аби зігрітися, ми ходили стройовим кроком і наспівували переробку пісні часів УПА "Гей, таця за тацею напої подавай, пияче український в бою не відступай!"

А далі все пішло, як ніж у свіже масло, - без пригод і казусів. Уже наступного ранку я ніжився у ванній і не без трепету згадував гуцульське Пущення. Більше на Магурку я не їздив.