МІЙ РІК — МІЙ «День»

Олег КОХАН, продюсер, директор компанії SOTAcinemagroup:

1. Ніколи не фокусуюся на подібних питаннях. Якщо казати про кіно, радує, що є вже якесь позитивні зрушення. Наприклад, I Міжнародний кінофестиваль у Києві — «Гогольфест», наше кіно вийшло на арену найкрупніших міжнародних форумів — Берлін, Венеція, Рим. Остаточне затвердження Євро-2012 в Україні. Зі знаком «мінус» — смерть неповторного Олега Івановича Янковського та короля поп-музики Майкла Джексона.

2. Відійшла ейфорія перших років незалежності та повертається стара добра традиція не сприймати екзерсиси можновладців та політиків. А в художників є теми для серйозної розмови зі своїм глядачем та читачем. Хоча, звичайно, трохи шкода втрачених ілюзій. Значить, кожному з нас потрібно розраховувати на власні сили, залишивши надію на «доброго і справедливого царя». Рік був дуже продуктивним. І в плані спільного виробництва фільмів (зараз у роботі три повнометражні фільми). І щодо участі та перемог на фестивалях: «Ніка» — фільму Романа Балаяна, три призи «Мелодії для шарманки», венеціанська нагорода фільму Ширін Нещат «Жінки без чоловіків».

3. Із року в рік улюблений образ людини року — збірний портрет моїх близьких, рідних, друзів та колег.

4. Мене завжди підкуповувала стабільна й пильна увага «Дня» до питань культури. Це завжди професійно, аналітично і дуже глибоко.

5. Здоров’я, радості та можливості пишатися собою та Україною.

Олександр МІЛОВЗОРОВ, заслужений художник України, монументаліст, кераміст, живописець, графік; відроджував ковальські мистецтва в Україні. Виставки — в Україні та багатьох країнах Європи, роботи зберігаються в колекціях багатьох музеїв світу та приватних колекціях:

1. Директор Чеського культурного центру Рудольф Седлачек та його дружина Тетяна Седлачек, які є знаковими людьми не лише для мене, але й для взаємодії культур України та Чехії. Аташе з культури Посольства Німеччини в Україні — Жан П’єр Фрьоль, який був закоханий в українську культуру і популяризував її у світі. На жаль, для мене знак «мінус» стійко носять наші політичні лідери та міністр культури.

2. Виходячи з вищесказаного, вважаю, що рейтинг нашої країни у світі істотно знизився. Діячі культури і спортсмени у своїх міру сил намагаються його витягнути, але держава перешкоджає, наприклад, можливостям українським художникам вивозити свої роботи за кордон для виставкової діяльності. За минулий рік, усупереч старанням рідної держави, у мене було п’ять виставок — у Німеччині (Дюссельдорф), Чехії (Прага та Градєц Кралов), Польщі (Ломжа та Краків), Росії (Петербург). Наступного року запланована виставка в Латвії (Юрмала).

3. Моя внучка Надійка, якій уже 4 рочки. Ми з нею встаємо раніше за всіх, п’ємо чай і починаємо працювати в майстерні.

4. «День» для мене важливий тим, що майже єдиний приділяє серйозну увагу культурі, а не попсі.

5. За нев’янучий оптимізм моїх співвітчизників!

Сергій ТРИМБАЧ, кінокритик, голова Національної спілки кінематографістів:

1. «Плюсів» не видно. Фінансова криза випрозорила кризу моралі. Особливо в Україні. Абсолютна більшість українців живе гірше, ніж у попередні роки. Одначе злодійкуватий «елітний» прошарок продовжує хизуватися накраденими багатствами. Усі ці авто, дорогі поцяцьковані жінки, вілли... На телебаченні вони є «героями нашого часу». У серіалах ви практично не побачите персонажів, які живуть хоча би у звичайній трикімнатній квартирі — зазвичай це хороми. Політики так само звично брешуть, а публіка вже не надто й протестує. Правда нині — найбільший дефіцит. Майбутні президентські вибори мусять остаточно ствердити систему, де народ — бидло, а зверху той, хто більше украв і виграв змагання на найбільшу брехню. Інститути громадянського суспільства розвиваються мляво, а без них — гаплик усьому.

2 Україна змінилася — на гірше. Про кінематограф годі й говорити — практично всі державні кіностудії стоять, фінансування майже повністю зупинено. Вочевидь взято курс на нищення державного сектору кінематографа. Буде приватний, де варитимуть «мило» для отуплення мізків. Щодо особистого... У квітні з«їзд кінематографістів обрав мене головою Національної спілки кінематографістів України. Це суттєво обмежило мої заняття наукою та власне творчістю. Головною метою моєї теперішньої роботи, разом із колегами, є зміна ситуації в кінематографі, екранній культурі в цілому. Зміни є, одначе поки незначні. Усе ж сподіваюся, що наступного року парламент прийме зміни у чинному законі «Про кінематографію», у першу чергу щодо створення фонду, який дозволить акумулювати кошти від зборів різних рівнів на розвиток кіно в Україні. На мою думку, треба рухатися в бік створення інституції на кшталт Британського чи Шведського кіноінститутів, які опікуються практично всім спектром функцій екранного мистецтва. Що побачив? Чимало якісних фільмів. Чимало справжніх людей. Уперше працював у складі журі міжнародного кінофестивалю класу «А» — у Москві. Уклав книгу сценаріїв Івана Драча з докладними коментарями, примітками. Сподіваюся, книга побачить світ наступного року у видавництві «Мистецтво». У відділі кінознавства Інституту мистецтвознавства, фольклористики й етнології НАН України продовжуємо працювати над «Довженківською енциклопедією». Олександр Довженко — головний герой мого наукового життя. На жаль, за браком часу не зміг написати книгу про нього для одного з московських видавництв.

3. Богдан Ступка, який не розчарував жодного разу. Днями дивився «Тев’є-Тевеля» — за 20 років вистава не постаріла, і Ступка лишається генієм. Із ним якось спокійніше за нашу культуру. З ним і з Ліною Костенко — її книг чекаю наступного року з нетерпінням.

4. Про себе вже відповів у п.2. У «Дні» читаю передусім матеріали, присвячені проблемам культури — рідкісний нині делікатес. З особливим інтересом — усе, що говорить і пише Оксана Пахльовська. До речі, вихід її книги «Ave, Europa!» є однією з головніших подій року.

5. Від Булата Окуджави: «Возьмемся за руки, друзья, чтоб не пропасть поодиночке».

Олексїй КУЖЕЛЬНИЙ, народний артист України, лауреат багатьох театральних премій, художній керівник театру «Сузір’я»:

1. Зі знаком «плюс» — ті, в кого не згасла жага до хліба духовного, хто не втратив віри в розумність буття, хто зберіг оптимізм і вдарив лихом об землю так, що й іншим щастям відлунилося. Біль, співчуття, скорбота за тими, хто піддався смутку та упадництву.

2. Не можу дати оцінки явищу, але вочевидь потужніє внутрішня та зовнішня, душевна та фізична автономізація людей. Незалежність персональна і державна зі стану декларативного переходить у плоть і кров українців. Народжується нова нація з усіх національностей, що проживають в Україні, й їм’я їй — славоукраінцї. То ж творімо славу нашої Держави. Чуття єдиної родини, землі, Всесвіту набуває вагомості та душевної снаги. Театр відкрився мені новою якістю — він став місцем координації життєплинів людини і людства.

3. «Людина року» — жонглер Олександр Кобліков, який на Міжнародному конкурсі артистів цирку в Парижі зафіксував світовий рекорд, утримавши в повітрі водночас десять предметів. Мабуть, наша країна чимось подібна до цирку, а деякі політперсони — до жонглерів, тому рекорди в цьому жанрі дарують надію.

4. Мій «День» — високоінтелектуальний, освічений та демократичний водночас. Гастролюючи Україною, переконався в цьому. Його читають навіть ті, хто більше нічого не читає. А в студентській аудиторії «День» — пусконалагоджувач дискусій. Прикро тільки, що журналісти інших видань вимушені заздрити потужності культурного блоку газети. Хай всі зможуть дозволити собі писати про нашу культуру потужно.

5. Нехай наступний рік буде, як пісня, авторами душевних слів якої та ліричної, запальної, патріотичної музики будете самі ви. Ми ж — співоча нація!

Роман БАЛАЯН, кінорежисер:

1. Суцільні мінуси.

2. Україна, слава Богу, не змінилася. Змінилися українці — стали біднішими. Особисто я закінчив сценарій про людину, яка ніяк не вписується в це нове морально-етичне поняття. Вона ні з ким і, що справжній жах, навіть не з собою. Треба ж!

3. Уже багато років — Ліна Костенко та Іван Дзюба.

4. Вважаю, «День» прагне завжди бути об’єктивним, не виносить власний вердикт, залишаючи це читачам. І ще тим, що там працює Ганна Шеремет.

5. Головне, незважаючи ні на що, — не зневірятися!

Михайло РЄЗНИКОВИЧ, генеральний директор, художній керівник Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки:

1. Особисто для мене в цьому році знаковими були події як зі знаком «плюс», так і зі знаком «мінус». «Мінус» пов’язаний із тим, що наша держава попри всі розмови продовжувала фінансувати культуру за залишковим принципом. Та, на щастя, була й подія зі знаком «плюс» — повернення спадщини Давида Боровського в Україну. Цей всесвітньо відомий сценограф повернувся у Київ завдяки тому, що в Театрі ім. Лесі Українки відкрилася постійно діюча експозиція «Простір Боровського», і завдяки саме його авторитету ми змогли провести І Міжнародний театральний фестиваль пам’яті Давида Боровського. На цей форум вперше за останні двадцять п’ять років (!) до Києва приїхав знаний в усьому світі Театр Європи під орудою Льва Додіна.

2. Мені здається, що головні зміни відбулися в людях, громадянах України, які зрозуміли реалії, що існують у нашій країні. Це дає мені надію, що, можливо, з’явиться відповідь, якщо не на запитання «Що робити?», то хоча б «Хто винен?»

3. Людиною року можу назвати Сергія Леонідовича Тігіпка. Нині рейтинг популярності цього політика й бізнесмена швидко зростає.

4. Ваша газета більш якісно, ніж інші видання, висвітлює події та проблеми української культури.

5. Мені дуже сподобалось інтерв’ю прими-балерини Большого театру Росії Марії Александрової , в якому вона сказала, що її родина живе втрьох: чоловік, дружина і час. Щиро бажаю, щоб кожна українська родина жила в новому році в крайньому разі втрьох!

Діана КЛОЧКО, шеф-редактор видавництва «Грані-Т»:

1. «Знаковою» подією можу назвати увесь цей рік, який почався з панічного почуття «падіння у прірву»: розірваних зв’язків, домовленостей, скасування усіх планів, а закінчується відчуттям, що усі катаклізми — природні й соціальні (штучно створені) можуть долатися (і долаються) терпінням і розумінням. Ми, суспільство, стали мудрішими за політиків і ті сили, яким не потрібен (не вигідний?) новий простір взаємодопомоги, взаєморозуміння, взаємодії. Я не погоджуюся з тим, що 2009-й залишиться у пам’яті багатьох роком «глобального мінусу», коли остаточно перемогли багаті. Бо бідні й не вельми багаті продовжують виробляти нові цінності, саме за ними, а не за тими, хто платить, — майбутнє. У тому й «плюси майбутнього десятиліття».

2. Українці стали прагматичнішими й суворішими — це я відчуваю і в текстах, які перетворюю на книжки, і на вулицях, в транспорті, у побуті. Створюється враження, що від психології показного успіху й змагання у розкошах більшість співвітчизників відмовляються: частково тому, що настають скрутніші часи, але — лише частково. Як на мене, люди почали розмірковувати над тим, навіщо вони роблять те чи інше, почали «розставляти пріоритети», а не бездумно (і нібито щасливо) витрачатися на розкоші публічного життя. Для мене це — ознака оздоровлення, протверезіння, ощадливості задля зміни «емоційного клімату». Щоправда, я бачу і дивну тенденцію (особливо серед гуманітаріїв) до збільшення кількості образ, якоїсь найчастіше невмотивованої налаштованості ображати і ображатись. Сподіваюся, наступного року це деструктивне ставлення одне до одного буде подолано. А що стосується мене особисто, то майже усі радощі й прикрощі, досягнення і поразки пов’язані у той чи інший спосіб із творенням і виданням книжок у «Грані-Т». Пережила кілька неповторних (у чомусь — і неймовірних) «книжкових» історій, які сподіваюся колись переказати, знову ж таки у книжці. Хоча є ще одна приватна несподіванка: спробувала себе іще в одному амплуа — почала перекладати. Майже наркотичний ефект!

3. Немає такої (такого). На жаль. Взагалі відчуваю «зниження градусу» суб’єктивності — людям складніше приймати рішення, робити радикальні жести, важливі вчинки. Тому навіть і «книжкових» подій стає дедалі менше.

4. Традиційно (і вже багато років підряд) я починаю свій день із перегляду (в електронному вигляді) «Дня». Розумію, що у якомусь сенсі це — консервативна звичка, але найближчим часом я оце відчуття причетності до певного інтелектуального простору змінювати не збираюсь. І радію, що в Україні є такий простір, що в ньому можуть змінюватися імена журналістів (десять років тому і я перестала підписувати, майже автоматично, під власним прізвищем — «газета «День»), але оцей загальний спокійний тон, оця довіра до інтелектуального і душевного рівня «свого читача» залишаються незмінними. Добрий привід для оптимізму.

Роман КОФМАН, диригент, народний артист України, головний диригент Київського камерного оркестру, професор Національної музичної академії ім. П.І. Чайковського. До серпня 2008 року за контрактом — головний диригент Боннського симфонічного оркестру ім. Бетховена та головний диригент Боннської опери. Кавалер Ордена «Хрест за заслуги перед Німеччиною» I класу:

1. Кожного разу, натрапляючи на якийсь рейтинг, згадую знамениту сцену з п’єси Булгакова «Біг» — перегони тарганів у Константинополі. Гадаю, складання рейтингів — марна справа. Але якщо вже спробувати, то на чолі негативного рейтингу поставлю людину (не знаю, хто це), яка подала ідею щось побудувати в Бабиному Яру, і не важливо що — готель, синагогу, храм або мечеть.

2. Україна продовжує нестримно втрачати грандіозний запас моральної підтримки, отриманої авансом 2004 року від Міжнародного співтовариства. Виною тому — справжня дрібниця. Потрібно припинити показувати в прямому ефірі ток-шоу за участю депутатів ВР. Як змінилися українці (я гадаю, редакція під словом «українці» мала на увазі громадян України), запитання дивне. Давно зрозуміло, що з плином історії змінюється лише матеріальний світ: засоби комунікації, рівень домашнього комфорту, сила озброєнь. Людина ж, не залежно від національності та громадянства, залишається такою, якою була тисячі років тому. Добре це чи погано — не зрозуміло. Дізнався я цього року дуже багато: кілька ранніх симфоній Моцарта, яких досі не знав, — це велика радість. А також видав нову книгу — а це вже радість для читачів.

3. Людина року — мій онук, який вступив до університету.

5. За рідних та коханих. І за тих, кому ні за кого випити.