Збулось!

«День» вже писав у № 53 про лауреатів театральної премії. Нині про «Київську пектораль» розмірковує відомий критик, театрознавець, член оргкомітету премії Валентина Ігорівна ЗАБОЛОТНА.

Переможці «Київської пекторалі-2006» (в одинадцяти номінаціях) одержали солідну грошову винагороду, в десять разів більшу, ніж раніше. На жаль, оргкомітету довелось зняти дві номінації — «За дебюти» (акторів і режисерів), бо не набралося і трьох осіб в кожній з них. Наразі наші співчуття нечисленним цьогорічним початківцям, що мимоволі потрапили в несприятливу ситуацію, та наші тривоги щодо стагнації процесу оновлення, омолодження творчого процесу в київських театрах. Це одна — сумна — iз фарб загальної картини столичного театрального життя, намальованої «Пектораллю». А які інші у цій веселці?

Невимовна радість — минулого року в Києві народився новий театр! І саме той, якого столиці не вистачало — Модерн-балет. Національна опера і Музичний театр для дітей та юнацтва сповідують стиль класичної балетної мови. Кілька років тому модерна вистава балетмейстера Раду Поклітару — «Картинки з виставки» М.Мусоргського та «Весна священна» І.Стравінського — не були, м’яко кажучи, сприйняті керівництвом і корифеями Національної опери. Зате його талант поцінував президент компанії «Інтеко» Володимир Філіппов і створив приватний балетний театр, недешеву «іграшку», яка на крок наблизила Україну до Європи, де модерного балету і славетних балетмейстерів такого штибу чимало.

Та вистава «Кармен-TV» не тільки нагороджена за кращу роботу балетмейстера, а й виграла конкурс серед двох вистав Театру на Лівому березі Дніпра («Черга» і «Голубчики мої») як краща вистава року. Балетна — серед драматичних. І саме тому, що вражає не тільки оригінальною пластичною мовою, а й драматичною грою танцівників. Недарма виконавиця партії Кармен, глибока та емоційна О.Кондакова світилася серед кращих виконавиць головної жіночої ролі. А тут вже постає проблема сучасного балетного театру в Україні в цілому. Технічно віртуозні танцівники здебільшого лише позначають людські стосунки і почуття тривіальними умовними жестами і позами, справжнього емоційного і психологічного стану їхнiх героїв на сцені годі й шукати. Вони, як кажуть, «холодні» у своєму виконанні. Можливо, першопричиною цього є сучасна балетна школа, де пріоритетом навчання з перших же кроків є м’язовий, а не духовний розвиток дитини. Тобто, учням не вистачає раннього дотику до того, що в мистецьких освітніх закладах називається «майстерність актора». І тому, затиснута натренованим тілом, душа артиста лише зрідка проривається до глядача. От і не вистачає нам сьогодні уланових і плісецьких, єршових і потапових, які навіть в обмеженості віком уміли танцювати так, що брали за серце.

До речі, та сама проблема існує і в підготовці артистів опери. Вони найчастіше виливають серце своїх персонажів лише фіоритурами прекрасних голосів, адресованих не партнерам, а виключно диригенту, наче кохають чи ненавидять вони виключно людину, що керує оркестром. Навіть у симпатичній оперній виставі Музичного театру для дітей та юнацтва «Історія Кая і Герди» це помітно, хоч тут є спроба подолати стереотипи і штампи старої опери. Тут навіть хор танцює! Є намагання цього театру і в балеті подолати давні класичні штампи. «Білосніжка і семеро гномів» у постановці Г.Майорова/В.Литвинова рясніє АКТОРСЬКИМ виконанням балетних партій, особливо це стосується яскраво виражених характерів персонажів. На жаль, ліричні герої тут просто симпатичні. Та ця вистава заслужила нагороду як кращу, адресовану дітям.

Відомо: нема маленьких ролей — є маленькі актори. Так само нема маленьких театрів — є маленьке мистецтво. Але маленький простір вистави все ж має свою специфіку, яка, в основному, стосується взаємин акторів (часто одного) і глядача. Тут їхні серця, їхні енергетичні аури гранично зближені. І тому потужність духовного взаємообміну зростає. Недарма всі три камерні вистави викликали неабиякий інтерес публіки та експертів. Переміг «Голодний гріх», поставлений у Центрі імені Леся Курбаса. Трагізм прози В.Стефаника, посилений стримано-вибуховою грою О.Форманчука (номінація «За кращу чоловічу роль») і візуально висловлений художником В.Карашевським (премія за кращу сценографію) влучає у самісіньке серце глядача. Сяюче сонцем безмежне поле соняшників, яке світиться з екрана, зустрічаючи вас, поступово поглинається чорною запоною, і тоді ви звертаєте увагу на величезну купу насіння, з якої й з’являється герой вистави. А чи кожний з нас не є окремим насіннячком у купі народонаселення країни, Землі, Всесвіту? Хтось проросте соняшником, а хтось буде висушений долею і загине. І тільки опір людини трагічній долі може дати надію на те, що проросте зернина, зацвіте соняшник...

Вже не першу «Пектораль» одержує режисер Дмитро Богомазов. На цей раз він фігурував у номінаціях двічі — його камерна вистава «Трохи вина-2» і режисерська робота у виставі Театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра «Черга». Це й справді треба було викрутити надзвичайно смішне видовище з абсолютно несценічної п’єси О.Морданя «Черга». Набір дешевих анекдотів і окремих реплік культурні актори цього театру під проводом Д.Богомазова перетворили на живі яскраві характери. Л.Самаєва в ролі медсестри («Пектораль» за краще виконання жіночої ролі) надзвичайно точно та іронічно пародіювала «діву» сучасного кіно Ренату Литвинову. Л.Сомов (номінація «За чоловічу роль другого плану») змалював свого Актора як постарілого Нєзнамова, амбітного Мамонта Дальського і провінційного Качалова разом узятих. Та й інші персонажі яскравіли дотепними «приколами», складаючи унісонний ансамбль вистави.

Взагалі артисти Театру на Лівому березі здобули більшість «акторських» нагород «Пекторалі». Л.Самаєва — за медсестру, О.Ганноченко — за уїдливого Порфирія Петровича з «достоєвського» блоку вистави «Голубчики мої...». В.Лінецький (не перша його «Пектораль») — за роль Єгора Войницького у виставі «Двадцять шість кімнат» за «Лєшим» А.Чехова. З «Лєшего» згодом виріс «Дядя Ваня», де Войницький став головним персонажем. Та в обох варіантах тексту зберігся його монолог про даремно прожите життя, наразі міг би з нього вийти Шопенгауер, Достоєвський... Лінецький, схожий в цій ролі на «вічного студента», грає людину спорожнілу, яка ніколи не стала б нічим примітним. І саме це трагічно.

В «артистичний» букет переможців з Лівого берега додалася Алла Сергійко (за жіночу роль другого плану) зі своєю вчителькою російської вимови Бароновою-Козино у виставі Театру на Подолі «Передчуття Мiни Мазайло» за М.Кулішем. Її героїня — сколок імперії, скромної гідності дворянка, залякана пролетарською владою, носій культури, цьому пролетаріату непотрібної. Вона гірко смішна, позбавлена сатиричного таврування. І ми цілком розуміємо її подальшу долю...

Перемога в номінації «За кращу музичну концепцію вистави» — знову за Лівим берегом. Олександр Курій у виставі «Голубчики мої» викохав з акторів театру такі вишукані хори — чоловічий, жіночий, змішаний, що вони стали основною прикрасою цієї достатньо плутаної вистави. Репертуар — від старих романсів до радянського музичного лубка, від класики до травневого привіту «Ландишів» — примушують і сміятися, і згадувати молодість. Актори співають не просто гарно, а й з іронічним або гірким ставленням до пісні, захоплюючи глядачів у вир своїх емоцій, у вир музичної культури різних епох...

Марафон «Київської пекторалі-2007» новими прем’єрами цього року вже пробіг чверть свого шляху. Знову експерти слiдкують за їхнiми мистецькими явищами, як і п’ятнадцять років до цього. Зустрінемось в березні наступного року і порадіємо новим здобуткам столичних театрів.