ПОЄДНАННЯ НЕПОЄДНУВАНОГО

У листі до редакції п. Петер Хілкес розповідає, що після 1991 року німецькі дослідники «тільки поступово, не зразу почали приділяти» увагу українським проблемам, вивченню педагогічного рівня освіти в країні на фоні загальноєвропейської освітянської картини. Пояснюється це насамперед тим, що дуже мало вчених Німеччини знають українську. («Можуть читати українські тексти», як формулює це п. Хілкес.) Поступово, однак, інтерес до української освітянської проблематики зростає і, відповідно, збільшується кількість публікацій, присвячених питанню.

Із метою подальшого й систематичного вивчення ситуації, німецькі дослідники, починаючи з 1997 року, працюють над створенням системi «Робочий форум України», яка б об’єднувала як наукові заклади, так і окремих вчених Німеччини, що займаються україністикою. А сьогодні, за підтримки Німецько-українського форуму та фінансової допомоги концерну Даймлер-Крейслер, розроблено проект мережі в Інтернеті «forumNET.Ukraine», яка невдовзі (початок 2002 року) буде доступна всім зацікавленим особам. Сайт «forumNET.Ukraine» має сприяти подальшому вивченню українських проблем, підтримувати координацію зусиль, забезпечувати обмін інформацією.

2001 року п. Хілкес започаткував в Інституті Східної Європи розробку наукової теми «Реформа освіти, рівень освіти та ринок праці в Україні» у контексті української державної освітянської доктрини. З цим дослідженням, відзначає п. Хілкес, пов’язані певні специфічні труднощі. Особливо факт невідповідності даних, які подаються в офіційних документах (звіти, статистика, оцінки успішності учнів та студентів), реальному стану речей. Тому будь-які висновки та узагальнення приходиться робити з великою обережністю.

Дослідник питань «Реформа освіти, рівень освіти та ринок праці в Україні» глибоко переконаний, що процеси українізації освіти є і мають бути одним із найвпливовіших факторів становлення державності України та самосвідомості українського народу. П. Хілкес помітно переймається повільною ходою перебудови нашої освіти. У роботі «Національне становлення і українізація» він вказує на те, що в цій системі досі зберігається чимало зв’язків із традиціями радянської освіти. Таких, наприклад, як переважно російська мова викладання у вищих навчальних закладах.

Із 1991 року Україна офіційно здійснює політику українізації, одним із головних інструментів якої є українська мова викладання і навчання у освітянських закладах всіх рівнів. П. Хілкес вважає, що у цій політиці держава не є послідовною. Прикладом може бути хоча б відмова фінансувати заплановане грошове заохочення (на 15%) викладачів української мови та викладачів інших предметів українською мовою. (Відомо, що до цього методу успішно вдавалася радянська влада стосовно російської мови в школах і вузах. —К.Г. )

Нижче наводимо кілька міркувань німецького українолога п. Петера Хілкеса щодо сучасного стану освіти в Україні, де уживаються поряд такі протилежні, скажімо, несумісні тенденції, як спроби орієнтації на західні стандарти та, з іншого боку, збереження багатьох радянських методів навчання. Як негативні загальні чинники дослідник відзначає «пострадянську» нестачу необхідної повсякденної праці в царині реформування освіти, а також ще одну радянську спадщину — хабарництво.

Україна, ставши незалежною, намагається позбутися спадщини радянської освітянської системи, але чимало старих освітянських структур, а також методів і змісту навчання виявилися вельми живучими. Особливо в провінції, в селах, де придбання нових підручників, посібників, методик, художньої літератури практично неможливе через відсутність належного фінансування. У вжитку залишаються радянські підручники. До цього додається традиційна радянська орієнтація вчителів, батьків та учнів тільки і виключно на підручники. З цим, значною мірою, пов’язане те, що так званий ідеологічний вакуум у країні заповнюється новим змістом вельми повільно.

На думку п. Хілкеса, ключовими словами будь-якої сучасної системи освіти є деідеологізація, демократизація, регіонолізація та приватизація. Досі необхідного поступу тут не достатньо. Більше того, можна фіксувати «нові» явища протилежного напрямку, такі, скажімо, як новий «постколективізм», який, чіпляючись за старі часи, ховається під масками гуманістичних, національних чи реформаторських ознак. Можна згадати ще драматичну нестачу інформації. Після розпаду Союзу з його тотальним браком правдивої інформації, в Україні почав швидко розвиватися сучасний різновид радянської інформаційної «непрозорості». В результаті чого формується велике, часто абсолютно нелогічне, розмаїття освітянського пейзажу — суттєві принципові розходження між провінцією та столицею, між містом та селом, в часто й між школами, що стоять майже поруч.

Починаючи з 1991 року, численні освітянські директивні документи забезпечували, з одного боку, передумови для переорієнтації освіти й виховання на нові завдання. На жаль, значна частина документів була занадто деталізованою, очевидно скерованою на збереження принципу жорсткої централізації в управлінні освітою. Окремі документи часто знаходяться у протиріччі один з одним, що перешкоджає належно аналізувати їхній вплив на життя шкіл та вузів. Між тим, чинні закони, укази, розпорядження регулюють далеко не всі аспекти освіти. Так досі не зроблено дійових кроків до узгодження українських атестатів та дипломів із західними, хоча це є аж занадто важливим і необхідним.

Західній орієнтації освіти в Україні, впевнений п. Хілкес, перешкоджає також те, що

— для впровадження дійсно радикальних реформ системі освіти України бракує належного фінансування;

— сьогодні, як і раніше, численні посади в школах, вузах, а також в органах управління освітою всіх рівнів посідають ті ж особи, які працювали там за часів радянської влади;

— управлінський персонал, а також вчителi і науковці не завжди зацікавлені у тому, щоб освіта дійсно набрала нового змісту та нових форм;

— йде збільшення розриву між рівнями освіти у столиці й провінції, у селі та місті, між рівнями освіти в окремих регіонах, областях. Що вимагає диференційованих реформаційних чинників впливу, які не завжди передбачаються;

— поширена майже на всіх освітянських рівнях система хабарів гальмує ефективність реформаторських заходів, а також утруднює аналіз цієї ефективності;

За останні 10 років система атестації випускників шкіл та вузів суттєво змінилася на гірше. Причиною є розгалужена система фінансування певного числа студентів комерційними структурами та хабарництво практично в усіх типах навчальних закладів. Згадані фактори вельми ускладнюють аналіз рівня освіченості у країні, а також відповідності документів про освіту отриманим знанням. Особливо, коли йдеться про випускників вузів, де студенти «контрактні» і «неконтрактні» часто атестуються за різними шкалами. Досі майже не помітно дійових заходів, спрямованих на виправлення ситуації.

Проблема розробки об’єктивних методів оцінки (наприклад, тестування) існує також для Вищої атестаційної комісії (ВАК) та для Державної акредитаційної комісії (Акредитація навчальних закладів). П. Хілкес вважає, що робота ВАКу значно покращилася під головуванням Віктора Скопенка. Він посилив вимоги до претендентів на наукові ступені, а в деяких випадках санкціонував скасування вже наданих ступенів із відповідним повідомленням у пресі. Щодо ДАК, то спроби налагодити тут роботу завмерли в середині 90- х років разом із намірами радикальних реформ в системі управління освітою. Втім, помітні наміри таки розбюрократити систему і спростити процеси акредитації навчальних закладів. 1998 року Конференція ректорів вищих шкіл Східної Європи вперше підписала Угоду про взаємне визнання вищої освіти, набутої у вузах східноєвропейських країн. Досі, однак, немає очевидних ознак того, що ця Угода привела до поліпшення навчальної ситуації в університетах та інститутах України. Занадто великим є розрив між реальністю і папером — між документом і знаннями; дуже відрізняються також результати роботи різних вузів країни.

П. Хілкес пише, що за радянської влади у країні існував стійкий зв’язок між системою освіти і ринком праці. Сьогодні, через десять років, від цього зв’язку майже нічого не залишилося. Більше того, не дивлячись на гостру проблему безробіття, зокрема, молоді, тема професійно орієнтованої освіти є вельми «непрестижною», маргінальною, нею недостатньо цікавляться уряд та Міністерство освіти. Ти часом, випускники шкіл, ПТУ кинуті напризволяще у пошуках роботи. Не згадуючи вже про якість освіти, яку отримують в ПТУ. Пана Хілкеса вельми вразив, наприклад, той факт (нечуваний у Західній Європі), що в українських ПТУ навчають 7000 (!) різних спеціальностей.

П. Хілкес високо цінує діяльність філантропа Джорджа Сороса в Україні та його фонд «Відродження», який грає активну роль у процесах реформування освіти. «Відродження» має розгалужену активну мережу закладів на терені всієї України, підтримує численні проекти модернізації у вузах і школах, особливо в провінції. Головною метою проектів «Відродження» є передусім активізація процесів демократизації освіти і виховання. За сприяння Фонду, були проведені, між іншим, перші в історії України дебати, де обговорювалися закони про вищу освіту. Фонд «Відродження» не вагається апелювати до влади, до Президента країни, звертаючи їхню увагу на нестачу політичної волі у справі реформування системи освіти. У спектрі програм Фонду не останнє місце посідають проекти, присвячені розробці критеріїв оцінки якості освіти.

Погляд збоку — то завжди вельми корисно, хоча не все у висновках німецького дослідника збігається із нашими внутрішніми оцінками та підходами. Попри те, що майже всі свої узагальнення п. Петер Хілкес зробив на підставі вивчення українських джерел. Очевидно також, що система освіти великої (Поки — за розмірами.) держави — то важкий і дуже інерційний «віз». Важко очікувати, що його можна швидко, одним махом визволити із глибокої накатаної старої колії і спрямувати на іншу. Вже цілих десять років намагаємося!