«З трагічного сьогодення вийдемо очищеними»

Сьогодні я мала читати в Київському національному університеті ім. І.Карпенка-Карого лекцію з теорії драми на тему «Трагедія як жанр драматургії». Лекція не відбулася – студенти на Майдані. А вийшло, що трагедія це жанр нашого життя. Перевіримо теорію дійсністю. Трагедія це антагоністичний конфлікт. Домовленості, вирішеності протистояння трагедія не визнає.

Протистояння на Майдані має вичерпатись, тобто одна зі сторін мусить піти, можливо в небуття! Народ нікуди не піде, він народ, тут і назавжди, отже… В небуття вже скочується уряд і Партія регіонів (її полишають ті, хто припустився колись трагічної помилки), комуністів просто не видно...

Трагедії притаманний максималізм і трагічна вина героя. Максималізм усіх учасників конфлікту спостерігаємо на власні очі. А трагічна вина полягає в тому, що людина порушує усі норми, пориває усі зв’язки з оточуючим світом. Що і робить Віктор Янукович – не чує, не бачить, не сприймає очевидного. Тобто, він трагічний герой. А серед таких не тільки благородний Гамлет чи духовно стійка Антігона, але й вбивця Макбет, зарізяка Ричард Ш. В трагедії надто часто зустрічаємо смерть. Нажаль смертей чимало і на сьогоднішніх вулицях України. Та смерть в трагедії важить як уособлення принципу загального приречення. Герой через свій максималізм і трагічну вину приречений на самотність, поразку і смерть, хоч інколи лишається моральним переможцем.

Янукович максималіст в своєму чіплянні за владу, відторгнений народом і багатьма однодумцями-втікачами і вже став політичним трупом. Приречена і протистояча сторона, люди Майдану, народ України. Приречені на усвідомлення своїх трагічних помилок щодо попередніх виборів, щодо надмірного терпіння і сліпої довіри, щодо «моєї хати з краю». З трагічного сьогодення вийдемо очищеними, облагородженими, мудрішими, як годиться класичній трагедії.