«Війну вже програно!» або Як чиновники «відмінили» Олександра Довженка

Сергій Тримбач, голова Національної спілки кінематографістів України звернувся  з листом до  Президента України Петра Порошенка.

«Одним розчерком пера в державному бюджеті України ліквідовано витрати як на гранти молодим кінематографістам, так і Державну премію імені Олександра Довженка. Слідом за радикальним скороченням витрат на фільмовиробництво, цей крок ставить під сумнів усю культурну політику нинішнього керівництва держави. Невже таких перемін ми прагнули, невже такого фіаско здорового глузду, такої зневаги до кінематографа, екранної культури в цілому?

Нам кажуть: війна. Так, війна. В якій, одначе, стріляють не тільки снарядами й кулями, а й словом, фільмовими, аудіовізуальними образами. Цю війну ми програвали Росії багато років, що багато в чому й зумовило нинішню кризу в Україні. Будемо програвати й далі? Дії нашого доблесного чиновного воїнства не полишають сумнівів:  під мало не безперервні вигуки „Слава Україні!” Україну продовжують опускати – туди, вниз, до культурного плінтуса. До самозневаги,  самознищення культури.

І чого вартують вигуки й схлипи щодо відвоювання національного інформаційного простору, про необхідність  відродження повноцінної кіноіндустрії – бодай на середньоєвропейському рівні?

Виходить, на ділі чиновництву не потрібні роботи молодих кінематографістів. Не потрібен і Олександр Довженко, чиє 120-річчя ми будемо відзначати за місяць,  у вересні. Ми  зрозуміли б, якби йшлося про скорочення грошової частини премії імені геніального кіномитця. Відміна ж премії є ляпасом і образою – багатьох поколінь українських кінематографістів. Коли можна отак „відмінити” одного з найвідоміших українців, значить завтра слід очікувати  відміни самого українського кіно. 

Довженко не раз критикував уряд радянської України за „скотиняче ставлення до культури”. Уряди пострадянської України  продовжили цю „славну” традицію. Один із підсумків -  вітчизняний аудіовізуальний простір було підпорядковано логіці колоніального існування, мало не цілковитої залежності від чужоземного продукту. На жаль,  сьогодні у нас немає підстав вважати, що нинішня влада має намір міняти подібний стан речей.

Пане Президенте! Ситуація потребує Вашого втручання. Нестерпно, коли розвиток культури настільки залежний від малограмотних бухгалтерів, для яких імена Довженка і Параджанова, Демуцького і Ступки є пустим звуком. Нестерпно, коли в Україну і українців стріляють не тільки з окопів терористів, а й з високих чиновних кабінетів.»

КОМЕНТАР

«День» попросив С.Тримбача прокоментувати лист до Президента та призначення Пилипа Іллєнка головою Державної агенції України з питань  кіно, яке відбулося минулого тижня:

- Говорячи про „малограмотних бухгалтерів”, я маю на увазі передусім керівництво Міністерства фінансів. Малограмотних у сенсі розуміння культури. Коли в Олександра Довженка під час війни, у 1942-му році (він був на фронті – як журналіст), украли книжку (і хто – письменник!), він записав у щоденнику: „Все, війну ми програли”. Дасть Бог нинішню війну в Донбасі  ми виграємо, у воєнному вимірі. А далі що? Далі буде те саме – будемо дивитися чужоземні фільми, телепрограми, відеокліпи і стиха зітхати: де ж воно, наше? Так буде, бо навіть війна не виправила мізки наших чиновників: культура для них це обридлива і непотрібна стаття витрат. Ось, вони украли у кінематографістів премію імені Довженка, і це значить: війну вже програно!

Бо ж культурою в нас опікується зовсім не Мінкультури. Нинішній міністр культури Євген Нищук зробив чимало зусиль, аби фінансування кінематографа не зрізали до нульової позначки. За що я особисто йому вдячний. Тільки ж чому він взагалі мусить вести такі поєдинки? А тому, що  очолюване ним міністерство фактично грошей як таких не має. Так у нас заведено: культурі грошей не довіряють. Це призвело до катастрофи, до нинішньої біди. Бо ж саме відсутність культурної індустрії, розвинутої культурної інфраструктури призвели до того, що у чималої кількості громадян України були проблеми з ідетифікацією. Ну, Путін, сам того не бажаючи,  допоміг трохи вирішити цю проблему. Тільки ж далі що? Судячи по нинішнім діям керівництва держави – ніц, нічому не навчені, культура і далі буде десь на периферії державних інтересів. Може тому, що тут украсти важко?

Отже, війна закінчиться нашими піднятими руками. Бо ще раз повторю: воєнна перемога сама по собі ще нічого не значить. Ми в полоні чужоземних культур, ми ті самі туземці, які бавляться привезеними брязкальцями і не бажають бачити своє, не хочуть продукувати своє.

Щодо призначення Пилипа Іллєнка головою Держкіно України.  По-перше, я вітаю його з цим призначенням і бажаю успіху. По-друге, співчуваю – братися до керма галузі в ситуації повного безгрошів”я і безголов‘я на культурній ниві є річчю дуже ризикованою. Спілка кінематографістів виступала проти кандидатури Іллєнка, у нас був інший кандидат. Передусім тому, що нам видавалося неправильним, коли цілком конкретна політична партія, ВО „Свобода”, вела в керівне крісло „свого”. Хоча за нинішніх умов політична підтримка може бути й не зайвою... Не секрет же, що колишня очільниця Держкіно Катерина Копилова подібну підтримку мала. І – за Януковича, от же парадокс! – уперше в історії Незалежної України наше кіно почало здійматися на ноги. Аби тепер, за демократичної влади, його повернули туди, де воно й було – на задвірки? Складається враження, що нашим милим демократам кіно не потрібно. О, діла!

І, власне, де ж та „Свобода”? Фінансування кіно обрізається, а щось не чутно від такої бойової фракції жодного згуку, жодного протесту? Навіщо ж тоді їм так бажалося бачити у кріслі голови Держкіно свою людину? Аби її просто підставити? Чи ми чогось не знаємо? То хай скажуть...

Усе ж хочеться вірити в краще. Невже опісля таких позитивних імпульсів, які здобуло наше кіно, усе знову піде прахом? Це ж яким ідіотом треба бути... Один лишень приклад: фільм „Плем‘я” Мирослава Слабошпицького здобув не тільки вже десять призів міжнародних кінофестивалів (в тому числі в Каннах), а й був закуплений для прокату у 25 країнах світу, із США включно.

Втім, можна пригадати ще один фільм Слабошпицького: „Глухота”. А далі можна й продовжити – „Глупота”, „Срамота”... Серіал безнадії.