«Убиваєте мій народ – убийте і мене»

На Вінниччині в період 1941–1944 років було вбито близько 180 тисяч євреїв. Їх масово збирали, ставили в ряд і… за зразком «остаточного вирішення єврейського питання» розстрілювали. А на шляхах евакуації, у таборах і гетто люди помирали від голоду, побоїв, інфекцій. В архівних фондах зберігаються документи про те, що таборі-гетто у Бершаді від голоду й тифу померло 13120 осіб, в Ободівці – 11000, у Печері – 9450, у Шаргороді – 8000, Могилеві-Подільському – 6000, тисяча депортованих євреїв загинули у Вільшанці Крижопільського району. І якщо хтось думає, що євреї не чинили опору нацистській системі, то він глибоко помиляється, переконує кандидат історичних наук, заступник директора Державного архіву Вінницької області з науково-методичної роботи Фаїна Винокурова. Навіть у безвихідних ситуаціях вони знаходили можливість протистояти геноциду. Найчастіше «щастило» у цьому дітям. Воля до життя змушувала їх ризикувати, долати відчуття приреченості й знаходити порятунок у, здавалося б, безнадійних ситуаціях. Були відважні люди і серед дорослих та, навіть, літніх людей. Вони виступали проти нацистів, керуючись власними переконаннями, бажанням помститися ворогові за своїх. Одним з таких сміливців можна назвати колишнього казенного рабина Вінниці Еля Кордонського. Його залучили до обліку євреїв у місті. Коли він зрозумів, що змусив власний народ «зареєструватися» на смерть, то сказав: «Убиваєте мій народ ? вбийте і мене».

ЗІБРАТИ ВСЮ ЄВРЕЙСЬКУ ІНТЕЛІГЕНЦІЮ ЗА 24 ГОДИН

У Вінницю німецькі війська увійшли у липні 1941 року. Як не парадоксально, але серед тих, хто виконував накази окупантів, були і поважні євреї. Це можна пояснити тим, що ці люди, які сприймали Німеччину за працями її вчених і письменників, які знали про традиційну для німців повагу до порядку, щиро сподівалися на зміни на краще порівняно з умовами, в яких громадянам СРСР довелося існувати в 30-х роках минулого століття. Крім того, завдяки пакту Молотова – Ріббентропа сталінська цензура майже не пропускала повідомлень про антиєврейську політику гітлерівської Німеччини. Тому чимало євреїв Вінниці, як і інших населених пунктів колишнього СРСР, виявилися психологічно беззахисними перед нацистами. Вони навіть не припускали, що за кілька днів їх почнуть страчувати.

Однак з перших днів окупації став очевидним розмах антисемітизму німецьких фашистів. Окупаційна влада одразу створила юденрат (тобто єврейську раду), яка була призначена полегшити нацистам вирішення «єврейського питання». Очолив її так званий Ерліх. Та він не зміг забезпечити явку інтелігенції для знищення. Тому нацисти вдавалися всіляких хитрощів, щоб виконати «план».

Першими під приціл фашистів потрапили єврейські інтелігенти: лікарі, бухгалтери, вчителі. Для них важливо було знищити в першу чергу тих, хто може впливати на громадську думку, формувати ідеологію. За наказами окупаційної влади їх брали у заручники і страчували. У доповідній записці Миколи Мазаника, головного лікаря Вінницької обласної клінічної лікарні ім. М. Пирогова, йдеться про арешт лікаря Пістермана, якого німці забрали 26 липня 1941 року: «…Прибыли [в больницу] немцы и забрали врача Пистермана. По наведенным справкам, доктор взят как заложник массовых арестов в городе. Был сделан подписной лист о его освобождении, но ответа не было (как стало потом известно, в тюрьме доктор Пистерман перерезал себе сонную артерию)…»

«Після цього нацисти вдалися до нових методів, – продовжує розповідати Фаїна Аврамівна, – вони вирішили залучити до обліку єврейського населення шановану людину в місті – Еля Кордонського. У донесенні № 47 про оперативну ситуацію в СРСР, яке виявлено у Бундесархіві, йдеться: «У Вінниці обшук міста з виявлення євреїв був невдалим. Тому командир айнзатцкоманди 4В вдався до нових методів. Він викликав найвідомішого рабина міста і наказав тому зібрати за 24 годин всю єврейську інтелігенцію. Він сказав рабину, що вони потрібні начебто для роботи. Коли перша група була набрана і виявилася неповною, присутнім [інтелігентам] наказали брати інших і з'явитися на наступний день. Такий метод повторювали тричі. Таким чином майже вся єврейська інтелігенція, 146 осіб, була ліквідована». Цим відомим євреєм був казенний рабин Ель Кордонський, який служив у синагозі до її закриття радянською владою в 1930 році. Діяльність синагоги була під забороною, але євреї йшли зі своїми проблемами в будинок Кордонських, який розташовувався у центрі міста».

СЛІПА ВІРА І ГІРКЕ РОЗЧАРУВАННЯ

За спогадами онука Еля Кордонського Леоніда Куценка, він був невисокого зросту, худорлявий, завжди ходив у чорному сюртуку. У 1941 році рабину було близько 80 років.

«Я добре пам’ятаю, як у наш будинок на вулиці Володарського приходили євреї зі своїми бідами, проблемами, дід вершив рабинський суд, виносив вердикти. Ель Кордонський знав Талмуд, Старий Завіт, Тору, світську науку, особливо природознавство. Я годинами міг сидіти в його кімнаті, заставленій шафами з книгами і фоліантами, і слухати розповіді про загадкові явища природи, далекі країни і мандрівників. Потім дід влаштовував мені іспит: «Ну, Лейбле, хто відкрив Америку?»

Зі слів матері я знаю, що рабин Кордонський в 1906 році виїжджав до Києва для участі в процесі у справі Бейліса. Він володів польською, французькою, німецькою мовами, в оригіналі читав Шиллера і Бісмарка. Я пам'ятаю ці книги в його кімнаті.

Коли почалася війна, наша сім’я вирішила евакуюватися, тільки дідусь відмовився. Він і бабуся часто хворіли і не ризикнули вирушити в далеку невідому дорогу. Коли навантажена пожитками підвода від’їжджала від будинку, плакали бабуся і мама, а дід Еля все махав рукою, невпинно повторюючи: «Їдьте здорові». Ніхто з нас не знав, що бачимося востаннє ...», – йдеться у спогадах.

«Еля запросили в гестапо і наказали йому зібрати людей для обліку: мовляв, мають для них гарну роботу. Освічений, обізнаний із досягненнями німецької культури, рабин свято вірив у цивiлiзованiсть нiмецької нації. Він запросив євреїв на подвір’я нинішньої школи № 17. Їх запитували про освіту, родичів і таке інше. Потім наказували виходити через задній двір (на колишню вулицю Володарського). Там на них уже чекали машини, – продовжує Фаїна Винокурова. – Тоді рабин зрозумів iстиннi намiри нацистiв. Опинившись у безальтернативний ситуації, Кордонський, використовуючи найменший шанс пробудити у ворогах сумління, звернувся до них німецькою мовою, закликаючи до гуманності. Гестапівці були шоковані тим, що він так добре знає мову. Йому подякували за роботу. На що Кордонський відповів: «Убиваєте мій народ – убийте і мене»… Його трагедію можна порівняти хіба що з трагедією Фауста. Прочитавши в оригіналах Гете, Шиллера, Канта, Бісмарка, 80-річний рабин щиро вірив у цивілізованість німців – іншого він і не припускав, – але нацисти виявилися безжальними».

РОЗСТРІЛИ ВЛІТКУ 41-ГО

За кілька днів гестапівці приїхали за дружиною рабина Міндлею. За свідченнями сусідів, вона не здогадувалася, що більше не повернеться. Просила сусідів, щоб не забули зачинити курник, перевіряла, чи прикрила двері сараю. Кажуть, поверталася до хати кілька разів, аж поки гестапівець не штовхнув стареньку з порога.

«Дата страти Кордонських невідома, – каже історик. – Але є документ про антиєврейські акції у Вінниці. 9 липня 1941 року в кар’єрі цегельного заводу (пров. Цегельний, 13) розстріляли 25 заручників. У серпні того ж року, за наказом начальника фельдкомендатури розстріляні, 625 осіб. Тому сміливо можна припустити, що подружжя Кордонських стратили наприкінці літа 1941-го».

Після цього у Вінниці розпочався справжній геноцид євреїв. Їх знищували десятками, сотнями, тисячами. Фаїна Винокурова каже, що хто пережив зиму 1941–1942 року, тому, можна сказати, пощастило отримати шанс вижити, бо з літа 1942-го румуни почали «дбати» про виживання євреїв, або, точніше кажучи, не забороняли його. Вони створили комітет єврейської праці, який сприяв забезпеченню євреїв, які працювали, харчуванням. В’язням гетто видавали по 2 кілограми пинти на кожного члена сім’ї. Збереглися документи і про інші факти підтримки євреїв: скажімо, їм видавали патенти на кустарне виробництво у Могилів-Подільському та Копайгородському гетто. Але навіть при такій «турботі» вижити вдалося не всім. Нині сотні «Бабиних Ярів» всівають подільську землю…