Зерно, мораль и голод

Когда  накрывали на стол, дядя Даня сидел с газетой, проглядывая   статьи того времени о трудовых подвигах, битвах за урожаи и выполнение планов. Потом, пододвигая к себе тарелку борща, качал головой и произносил фразу, смысл которой я поняла позже. «Був урожай? Був. Був голод? Був». На самом деле, его недоумение выражало знание, спрятанное в подсознании целого поколения, знавшего о голоде по личному опыту, но не имевшего права говорить о нем открыто. Вспоминала дяду Даню по дороге из Киева в Глухов,  где на здании бывшей научно-исследовательской станции прядильных культур установили мемориальную доску в честь моего дяди Дани,  профессора Д.Ф.Лихваря, корифея национальной аграрной науки. Данило Федорович был уникальным, разносторонним человеком, что подтверждают его многочисленные титулы, статьи в энциклопедиях и мемориальные знаки на местах его работы. А Глухов — особенное место. Здесь он провел более 10 лет и пережил Голодомор. Дорога, проходящая по красивым местам, расцвеченных осенней палитрой, давала представление о масштабах горя 1930-х годов. И при современных скоростях нужны часы для переезда. А тогда здесь проезжали по специальным пропускам. Попасть в Глухов  или покинуть  его, можно было только с командировочным предписанием в кармане. В мемуарах, Д.Лихваря, опубликованных  во времена строжайших запретов  на эти тайны, он все же сумел рассказать о голоде в максимально позволительной форме. Небольшой фрагмент из его книги дает представление  не только о происшедшем, но и принятых тогда трактовках Голодомора в литературе для узкого круга читателей.  Примечательно и то,  что автором является  ученый,  занимавшийся  продовольственным обеспечением страны, и в его лаборатории зерно, по сути  считалось расходным материалом.

«1932 рік увійшов в історію як рік так званого кулацького саботажу. Відповідні органи заготували з врожаю 1932 року на Україні и Північному Кавказі таку кількість зерна, що на з’іжу селянам лишилося або мало, або нічого. Ще восени 1932 року на всій території розпочався голод, який посилився взимку і досяг найтяжчих наслідків по весні 1933 року. Смерть від дистрофії в цих районах стала звичайним явищем. Незважаючи на те, що я одержував досить високу заробітну плату, моя сім’я почала відчувати голод на початку 1933 року.

Щоб уберегтися від голоду, навесні 1933 року до нас прибула із Золотоноші сестра дружини Віра Єрофіївна, яка до цього працювала на шкільній роботі. Через деякий час із цієї ж причини приїхала і моя мама з Полтави. Допомоги вимагали брат Костя і сестри Оленка та Оля, які працювали в Полтаві. Довелось носити на ринок носильні речі і все, що мало якусь ринкову вартість, щоб прогодуватися. Після того, як було винесено все, в якійсь мірі зайве, почали носити й найпотрібніше. Врешті-решт за якісь передостанні мої штани було куплено відро квашеної капусти, яку було з’їдено безпосередньо з відра за один присідок. Тут виникло питання: а що робити далі?

Другого дня після того, як була з’їдена ця капуста, я опух з голоду. Ранком, незважаючи на хворобливий стан, я пішов на роботу, та продуктивна праця не давалася, і десь через годину-півтори я мусив повернутися додому. Того ж дня за розпорядженням директора інституту Г.Г. Сарайлова я одержав з дослідного господарства інституту мішок картоплі й чималу пляшку конопляної олії. З цією несподіваною допомогою ми й пережили кризу. До того ж за кілька днів я одержав виклик з Москви з ЦКК РКІ, щоб приїхав для перевірки роботи Всесоюзного науково-дослідного інституту льонарства в Торжку. В Москві, готуючись до роботи в інституті льонарства і користуючись пристойним буфетом ЦКК РКІ, я за сім—десять днів позбувся зовнішніх ознак дистрофії і вже більше не хворів на цю недугу».

Нравственный изъян государства, где в одном месте умирают от голода, а в другом не знают горя и отказа в еде, подмечен точно. Это значит, что  Голодомор никогда не исчезал из генетической памяти украинцев, и они всегда понимали:   не могут быть братскими отношения сытых  и голодных по их вине людей. 

Я  бывала в Москве, когда голод уже не угрожал жизни, но основные продукты питания все еще были недоступны многим советским людям. Кроме москвичей. Они в этом смысле, удовлетворялись  советским строем. Может, поэтому в российской столице  восстанавливают его, чтобы и дальше отъедаться в  московских буфетах с беззаботной верой в справедливость вождей — авторов голода и войн.