Чи спрацьовують магічні коди Путіна?
Уявіть собі: виявляється, Путін почав широкомасштабну війну проти України, убиваючи цивільний люд, у тому числі дітей, задля того, щоби… зробити українців вільними людьми. Це заявив очільник МЗС Росії Сергій Лавров на зустрічі зі своїми «колегами» з т.зв. «ДНР» і «ЛНР»: «Відповідно до наших союзницьких зобов’язань президент Путін прийняв рішення про проведення спеціальної військової операції з демілітаризації та денацифікації України, щоб, звільнившись від цього гніту, українці вільно могли б визначити своє майбутнє». Тобто, позбавившись армії, українці одразу ж зможуть «вільно визначати майбутнє»… У притомних людей одразу виникає запитання: а чому б Росії не показати приклад, не провести власну повну й остаточну демілітаризацію? Але то у притомних людей…
Але звернімо увагу на інше: на термін «денацифікація України». який останнім часом постійно звучить у виступах Путіна та його оточення. А ще – на його ж численні звинувачення Києва у «геноциді народу Донбасу». Такі собі «магічні коди», адресовані не стільки всередину Російської держави, скільки назовні, на обшири демократичного світу.
Що ж, Путін й інтелектуали з його обслуги достатньо вдало знайшли ті терміни, які, за задумом, мали служити гарним прикриттям російської агресії та нищення щонайменше сотень тисяч українців. Це – «нацизм» і «геноцид».
Слід сказати, що терміни ці в останні десятиліття вживаються на Заході – і не лише в політичній публіцистиці, а і в університетському дискурсі – дуже часто, якщо не переважно, - у переносних, а то й у відверто ненаукових значеннях. Якщо коротко, то нацизм ототожнюють із націоналізмом у будь-яких його іпостасях; хоча, скажімо, авторитетний Оксфордський політичний словник зазначає: націоналізм – це така собі політико-ідеологічна надбудова над почуттям патріотизму, вона розвивається у критичні моменти життя нації та може мати різні орієнтації – ліві, центристські та праві. Але наука «борцям із нацизмом» - не дороговказ. Відтак Ізраїль – єдина демократична держава Близького Сходу – в західній ліволіберальній публіцистиці нерідко зветься нацистською. Маємо класичні антинаукові ототожнення: «сіонізм» (який є націоналізмом) – «нацизм». Ну, а звинувачення Ізраїлю в «геноциді» арабів нещодавно було зроблено наче й поважною міжнародною правозахисною організацією (при тому, що злочини ісламістських терористів організація ця вирішила не розглядати). А у США т.зв. «прогресивні» професори вишів оголосили расову сегрегацію, яка мала місце в минулому, «геноцидом чорношкірого населення країни», безпідставно замістивши одне поняття іншим. Натомість комунізм як такий і навіть сталінізм далеко не у всіх країнах Заходу і не у всіх суспільних верствах стали предметом осуду.
Що ж стосується українців… Згадайте, як цькували в Іспанії та Португалії нашого футболіста Романа Зозулю, який грав за тамтешні клуби. Зозуля організовував допомогу ЗСУ та постраждалим від російського вторгнення у 2014 році дітям, і за це був оголошений «нацистом» - а витатуйований на його тілі тризуб – «нацистською емблемою». Цькування це тривало і в 2021 році, тож Путін і Ко могли сподіватися на сприятливе ставлення на Заході до російського вторгнення до України під приводом «боротьби з нацизмом і неонацизмом» плюс «із геноцидом народу Донбасу».
Видається, цей план частково спрацював – принаймні, у першу добу після вторгнення. Не на рівні політичних лідерів і притомних політиків, ні. Проте і на їхньому рівні також. От така парадоксальна річ. Справа в тому, що масова свідомість консервативна, вона повільно реагує на зміни. А лідери в умовах демократії залежать від масової свідомості, від масового виборця. Тому на вжиті Путіним і розтиражовані підконтрольними Кремлю мас-медіа слова про «нацизм» і «геноцид» щодо України західним лідерам довелося-таки зважати. Але недовго. Подолати комплекси західної «ментальної моди» допомогли сам Путін і його військо. Надто красномовними були кадри, які передавало західне телебачення з фронту, надто знаковими в сенсі повного заперечення писаних і неписаних правил ведення війни (за всієї їхньої умовності) стали обстріли балістичними ракетами українських міст. Нарешті, російська армія за короткий термін зуміла вчинити стільки воєнних злочинів, що розсипалися звинувачення українських вояків, які захищали свої міста від цих злочинців із триколірними шевронами, у «неонацизмі». Ну, а вбивства окупантами дітей… «Що це за війна проти українських дітей в дитячому садку? Хто вони, вони теж неонацисти з дитячого садочка? Або це солдати НАТО, які загрожували Росії? Вбиті і поранені діти – це вирок цьому вторгненню». Ці слова президента Зеленського дуже точно охарактеризували ситуацію, яка перетворила путінські звинувачення на свою протилежність – на оцінку дій агресора і вирок йому. Схоже, намагання використати забобони та стереотипи сучасного західного менталітету провалилося. Імовірно, це в найближчому майбутньому зможе посприяти певному переформатуванню підвалин цього менталітету, і демократичний націоналізм, який перестануть ототожнювати з нацизмом, знову посяде гідне місце в системі політичних цінностей, натомість російський комунізм й імперіалізм ніколи вже не знайдуть собі адвокатів-інтелектуалів, хіба що серед платних агентів Кремля.
