Два поспіль аншлаги!

Кілька днів тому «День» розповідав про нову виставу, що її представили заньківчани на Камерній сцені. Ідеться про «П'ять пісень Полісся» сучасного автора Людмили Тимошенко у постановці Ігоря Білиця. Художник-постановник – Андрій Романченко, музичне оформлення – Богдан Мочурад, хормейстер – Оксана Явдошин, балетмейстер – Людмила Пернепесова.

Про що вистава? Ігор Білиць говорить, що працював, жартома і серйозно, над вивченням питання побутового зла, спричиненого плітками, звинуваченнями, повчанням і заздрощами, також – впливом радянщини на особистість: «Чому люди такі? Чому милі напоказ, а всередині наповненні демонами?.. Кожна вистава – це терапія, і я намагаюся з акторами вигнати демонів, що руйнують нас зсередини. Перший крок – виявити їх… Звичайно, ми багато бавимося і бешкетуємо, тому всі ці страшні питання огорнуті в комічне виконання – легке для перегляду і глибоке для роздумів».

Виглядає на те, що «виконання – легке для перегляду і глибоке для роздумів» до вподоби глядачеві. Як розповіла «Дню» в.о. керівника літературно-драматичної частини Національного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької – Олена Федорченко, перші два прем’єрні покази, 18 і 19 червня, перебігали з переаншлагами. Хай так і буде! Сюжету не переповідатиму. Зазначу лишень, що вистава складена з кількох картин, які охоплюють майже 100 років нашої історії. Кожну картинку я легко впізнавала за музичним оформленням, котре, якщо відверто, часом шокувало. Є, до речі, у виставі й хіт Олега Скрипки та його «Воплів Відоплясова» – «Танці», написаний 1987 року і дуже популярний досі. Особлива подяка від мене Оксані Явдошин за автентичні співи на початку і у фіналі вистави («Ой ти, соловейку» та «Ой, на горі льон-льон, а у долині мак»), також, звісно, нашим голосистим заньківчанам. Велике спасибі втілювачам проєкту за костюми акторів, крім тих (знову ж таки, на мою думку), що в картинці про 1980-1909-ті, бо, попри абсолютне влучання у стиль тих років, вони дисонують із загальним контекстом вистави.

Окреме спасибі Андрієву Романченку – за лаконічні і водночас дуже промовисті декорації. Якщо оцінювати вашу роботу, пане Андрію, за 12-бальною системою, то це точно 12 балів!

Виставу я бачила у перепрем'єрному показі за участю, зокрема, Лесі Бонковської, Степана Глови, Івана Довгалюка та Марії Шумейко. Респект усім! Наші – найкращі!

Наступні покази, дати яких зазначу згодом, перебігатимуть з чудовими Олександрою Лютою, Андрієм Козаком та Олесем Федорченком. Як вам такий склад? От зараз міркую над тим, що варто піти переглянути «П'ять пісень Полісся» і з цими акторами.

А наразі – розмова з режисером вистави, в котрій Ігор Білиць розповів про особливості роботи із заньківчанами, і не тільки над цим спектаклем, а ще – про автора вистави «П'ять пісень Полісся», також – про декорації від Андрія Романченка, особливості музичного оформлення та інші нюанси постановочного процесу.

Відразу ж зазначу, що це вже третя постановка Білиця у Театрі Заньковецької. Соціальну драму, етно-хоррор «Буна» за Вірою Маковій та драму «Кассандра» за Лесею Українкою ставив нещодавно як запрошений режисер. «П'ять пісень Полісся» – вже у штаті театру. От з цього, власне, і розпочинаю розмову.

   По-перше Національний театр – це круто, – говорить Ігор Білиць. – Також важливо мені, що відразу ж знайшов з акторами спільну мову. Я «прилип» до цих акторів.

А чим заньківчани вирізняються з-поміж акторів інших театрів?

У них – сильна енергетика. І дуже вони слухняні, чим дуже мене здивували. Дуже дослухаються до режисера, все виконують. Тобто включеність у роботу – колосальна. Я такого ніде не зустрічав.

Щодо вистави «П'ять пісень Полісся». Чому взяли в роботу саме матеріал Людмили Тимошенко?

Я відкрив її при читці сценарію. Додам, що Людмила Тимошенко посідала призові місця у міжнародних фестивалях. Крім того, на моє переконання, театр будується через драматурга, через слово. Крім того, українську драматургію потрібно підтримувати. «Буна» Маковій – це теж сучасна драматургія. І Людмила Тимошенко – сучасна драматургія. А я дуже вболіваю на сучасних авторів в українському театрі. Тому й узяв.

Це ж п’єса – одна з останніх робіт Тимошенко. Якщо не помиляюся, 2021 року…

Так. І ми, заньківчани, перші в Україні її ставимо.

На яку вікову категорію глядача розрахована вистава? Мені особисто було все зрозуміло. Зокрема, й через музичні заставки, бо я на тих піснях виросла. Але мені років багато, тому я знаю ці контексти. А як щодо молоді?

Відповім так: я ставлю завжди наче для себе, на свій вік (Ігорю Білицю – 36 років. – Т.К.). Завжди беру в роботу матеріал, який розумію, бо інакше це нечесно по відношенню до глядача. Тобто якщо я це розумію, я це роблю.

А для чого використано у виставі так багато «класичної» пролетарської, радянської музики («Красная Армия всех сильней», «Мы рождены, чтоб сказку сделать былью…», марш «Прощание славянки»? Тим більше зараз, в часі російсько-української війни?

Вона мене дратує... І я дуже сподіваюся на те, що ця музика дратуватиме тих, хто сидітиме в залі. Я через такий спосіб розкриваю персонаж. Тому в мене радянська музика – як подразник.

Звернула увагу на те, що в акторів розмальовані обличчя…

Це як ознака української ідентичності, як у ляльки-мотанки. А в умовах радянщини цей орнамент перетворюється на багнюку – обличчя стає коричневим, сірим, червоним. І ми вже не бачимо того орнаменту, того обличчя, яке було після радянського вторгнення в Україну. Я це зробив як пробу. На прем’єрних показах цей орнамент на обличчях акторів буде. А далі – подивимося.

Чому в епізоді з невдалою спробою викрадення (перебудовчі роки) ви абсолютно влучно до тієї пори переодягнули акторів, але… Бо і в інших епізодах теж було переодягання, одначе на основі нашого автентичного одягу, і це – здорово!

По-перше, я так одягався у 90-ті. Крім того, це ж дель арте. І я дав волю акторам кожного разу пробувати якісь нові варіанти, які підкреслять їхні образи. Актори – в імпровізаційному пошуку.

Наскільки комфортно вам працювалося з художником-постановником?

Прекрасно. Ми один одного дуже розуміли. І декорації – це суто його хід. Це ж Полісся, болотиста місцевість. Тому й ставлять дошки, щоби була можливість ходити – це як мостики між болотами. А з початком повномасштабного вторгнення росії дався взнаки брак фінансів у театрі. Тому так. Хоча й до війни ми говорили про те, що потрібно дель арте зберегти. Тому лаконізм тут доречний – є актор на сцені, і більше нічого нема. Все виникає само собою.

Скільки складів акторів затверджували на виставу?

Два. Це стандарт для Театру Заньковецької. Але актор Андрій Петрук зараз на передовій – ми дуже на нього чекаємо. Також одна з наших актрис, що зайнята у виставі, зараз із дитиною за кордоном. Ми підтримуємо з нею зв'язок і теж дуже чекаємо на повернення. Роль на неї чекає.

Ще хочу спитати про ненормативну лексику у виставі. Це так і буде?

Так і лишиться вона, ця ненормативна лексика?

Я, як сучасний драматург, використовую ненормативну лексику в ротах негарних людей. Для підкреслення ницості цього персонажу. У мене так говорять вбивця й алкоголік.

Не пручалися актори?

Трошки пручалися всі, але театр має розвиватися. І ми маємо відокремлювати етику від мистецтва.

Залучаєте до вистави публіку…

Позаяк граємо дель арте, то цей прийом має бути. Щоби глядач був співучасником того, що відбувається.

Три вистави у Театрі Заньковецької за доволі короткий час – гарна продуктивність. Можливо, вже маєте плани на наступну постановку?

У мирний час це робилося швидше. Навіть 2014 року, коли почалася перша війна з росією. Зараз, під час повномасштабного вторгнення, маю творчий ступор, творчу депресію. Не знаю, що можу публіці запропонувати. Бо новини сильніші за будь-яку драматургію. У час Другої світової війни, приміром, часто ставили оперету. Можливо, потрібно ставити щось таке, щоби разом із глядачем переживати втрати… Я для себе на це питання ще не відповів – зараз у пошуку такого матеріалу, а насправді – у пошуках себе в цих умовах.

   P.S. Наступні прем’єрні покази вистави «П'ять пісень Полісся» – 26 і 28 червня та 3 липня. О 17.00. На Камерній сцені. «Актори чекатимуть саме Вас.

Приходьте, буде атмосферно!», – кажуть втілювачі проєкту.

То приходьте!

Тетяна КОЗИРЄВА, «День»

Фото Андрія КУБ'ЯКА