Закон відплати
26 листопада наш народ згадує мільйони невинно убієнних жертв сталінського терору Голодом 1932-1933 р.р. (точна кількість загиблих варіюється у надзвичайно великих межах і , не виключено, так і не буде остаточно встановлена). У зв*язку з цим пригадується відомий «чорний», проте напрочуд точний, вислів: «Загибель однієї людини є трагедією, загибель мільйонів – то статистика».
Скорботні заходи з пошанування загиблих жертв Геноциду якраз і ставлять за мету, щоб це горе всеукраїнського і всесвітнього масштабу ніколи не стало лише статистикою. Задля цього великий українець американського походження Джеймс Мейс закликав у лютому 2003 року, аби українські родини на знак пошани й скорботи запалювали в останню суботу листопада Свічку Пам*яті та виставляли її у своїх вікнах. Це, по суті, найменше, що ми можемо зробити задля вшанування вбитих Кремлем наших людей.
Але йдеться про речі незмірно ширшого масштабу. Здавалося б, страхітлива катастрофа Голодомору-Геноциду (попри тотальну заборону на згадку про цю трагедію в радянські часи) мала б показати українцям те, чим насправді є царсько-радянська імперія, якими є її реальні наміри, плани та дії щодо нашого народу. Здавалося б, будь які ілюзії мали б зникнути у тих, хто ніяк не міг позбутися задавненої та згубної української звички вірити виключно в те, у що хочеться вірити, й бачити стан справ не таким, яким він є насправді, а таким, яким його втішно уявляти.
Здавалося б… Але трагедія вже наших днів полягає в тому, що сталінський геноцид свого часу не став страшним застереженням для значної (критично значної) частини українського соціуму, не сприймався як урок, засвоєння котрого для народу є воістину питанням життя.
Чому не вивчили уроки ( про цей факт неодноразово говорила й писала головний редактор газети «День»), що, власне, великою мірою й призвело до геноцидних путінських злодійств 2022 року, фактично – до сучасного геноциду? У пошуках відповіді на це фундаментальне запитання автору цих рядків хотілося б, бодай надзвичайно стисло , запропонувати своє особисте бачення змісту давніх і сьогоденних подій.
Насамперед, царська, радянська й путінська імперські держави ніколи, за жодних обставин (!) не визнавали та не визнають – і за визначенням не можуть визнати – справедливе, природнє, історією підтверджене право українського народу вільно влаштовувати своє життя на рідній землі. Тут не мають вирішального значення ті або інші політичні орієнтації. Монархіст з найближчого оточення царя Миколи І граф Орлов та знаменитий «ліберал», лідер партії кадетів Павло Мілюков - обидва свого часу висловлювались у напрочуд схожому сенсі: якщо українці починають усвідомлювати себе окремою нацією – неминуче, рано чи пізно, постануть з їхнього боку вимоги щодо виходу з імперії та створення й утвердження незалежної української держави. Ці міркування в наші дні підхопив «ліберальний» імперець Анатолій Чубайс – той, який чималою мірою сприяв приходу Путіна до влади.
В кращому разі визнавалося лише право нашого народу мати такі собі «етнографічні особливості» - українські пісні, національні страви, танці, невибагливі літературні твори. Слід відзначити, що при цьому кремлівські режими (сталінський в тому числі) офіційно визнавали реальність існування самостійного, окремого українського народу (показово, що саме 1933 року сталінський намісник в Україні Павло Постишев демонстративно ходив в українській вишиванці). На відміну від царських урядів, які цей факт категорично заперечували – втім, як робить це і Путін з його, з дозволу сказати, теорії «єдиного народу» та геноцидними методами, які потребує ця «теорія» для втілення у життя. Важливо також згадати про ще одну теорію, пізньорадянських, брежнєвсько-сусловських часів про «єдину історичну спільноту людей – радянський народ», яка (спільнота), формуючись, неминуче мала «розчинити» в собі всі народи СРСР, зокрема, і український!
Висновок більш ніж невтішний: українці (в тому числі вагома частина інтелектуалів – що важливо), м*яко кажучи, не повною мірою розуміли, або ж взагалі воліли не замислюватись (так комфортніше!), з яким саме різновидом імперської держави ми мусили й мусимо зараз, борячись з новітнім геноцидом, мати справу.
Крім цього, не усвідомленою до кінця залишається глибока і страшна думка Джеймса Мейса: наше суспільство напередодні здобуття незалежності було постгеноцидним, а незалежність отримала УРСР. Що це означає? Суспільство було травмоване страхом, який проникав мало не в усі клітини соціального організму, що сприяло стрімкому зростанню конформизму і пристосуванства. Була придушена й спотворена історична пам*ять (проте вона все ж зберігалася на сімейному, особистісному рівні), а, отже, значною мірою і національна ідентичність, свідомо зрощувалась готовність робити кар*єру найрізноманітними методами, в тому числі принизливими для персональної та національної гідності. Все це стало наслідком абсолютної заборони на правдиве висвітлення трагедії Голодомору. Лише зараз жорсткий причинно-наслідковий зв*язок між геноцидом 1933 року та тим, що коїть путінське військо зараз, починає усвідомлюватися суспільством належною мірою.
Далі. Надзвичайно токсичним, шкідливим було уявлення (на превеликий жаль, дуже поширене у 90-ті роки минулого століття, та й пізніше) про те, що незалежність нам нібито «впала з неба», була здобута майже без боротьби, «без пролиття жодної краплі крові». То чи варто боротися за цю незалежність надалі – де її ворог?
Більше того, наші інтелектуали (передовсім вони – більшість з них) не змогли передбачити еволюцію псевдодемократичної єльцинської Росі, якій певна частина українців довіряла, у Росію тоталітарно-неосталінську, по суті, фашистську, починаючи з 2000 року. Це, мабуть, основний з невивчених в Україні уроків. «День» не втомлювався нагадувати про це.
Не забуваймо і про фрагментацію нашого суспільства, та ще й на тлі катастрофічного браку просвітницької роботи з боку держави. Ця фрагментація роз*їдала ясність історичної пам*яті, котра надзвичайно страшною ціною відновлюється лише в перебігу українсько-російської війни. І навіть тепер, під час найжорстокішого випробування, ми маємо бути чесними перед собою і світом.
* * * * * * * * * * * * * * * *
Ми торкнулися лише основних історичних застережень, ігнорування котрих значних мірою і уможливило другий геноцид в Україні – путінський. Будьмо правдивими перед собою – для Людей Свободи (а Свобода піддається багатьом риторичним вправам, але річ у тім, що це – категорія колосальною мірою життєдайна: коли вона є, то це сприймається часто як даність, але якщо Свободи немає, то тиран має в підсумку можливість знищувати мільйони людей) зараз настав час нещадного вибору. А саме: життя проти смерті, опір проти капітуляції, гідність проти рабства, правда проти ілюзій. Хай додасть нам сили той закон відплати, котрий, поза сумнівом, безліч разів підтверджено історією. А саме: держава-агресор, держава-кат неминуче приходить до руйнування. Нерідко – сама руйнує себе. Глобальне зло карається в спільній боротьбі.
Ігор Сюндюков
