Тепер – снайпер у добробаті

Кілька днів тому у Львівському національному українському драматичному театрі імені Марії Заньковецької накоротко перебував військовий Збройних Сил України Максим Булгаков – ставив хореографію у виставі «Львівське танго».

Ця п’єса Андрія Бондаренка, прем’єра якої запланована от-от, на жовтень (режисер – Богдан Ревкевич) – про один із періодів життя пісняра, композитора, акордеоніста Богдана Весоловського (1915 – 1971), який увійшов у музичну історію Львова як композитор легкого жанру. Виставу готують для показу на Великій сцені і у живому супроводі оркестру.

«Львівське танго» – і про танго також, для постановки якого і був запрошений Максим Олександрович.

Варто додати, що це вже не перша співпраця Максима Булгакова із заньківчанами – 2021 року він був балетмейстером-поставновником «Тригрошової опери» Бертольда Брехта (запрошений режисер – Максим Голенко). Щоправда, тоді хореограф перебував у Львові значно довше. Тепер адміністрація Театру Заньковецької випросила бійця з фронту лишень на 10 днів.

Отож, як працювалося над «Львівським танго», чи є перспективи подальшої співпраці із заньківчанами, бо Максим Булгаков – головний режисер Луганського обласного академічного українського музично-драматичного театру, який тепер перебуває у Сумах. А ще, звісно ж, ми говорили про війну, яка всім нам страшенно болить, паралелі між мирним і воєнним життям, українську мову у побуті, ставлення до орків і … наш переможний парад у Москві.

— Коли, Максиме, потрапили на передову?

— 24 квітня. Я у березні пішов у добровольчий батальйон «ОУН». Місяць навчалися.

— Як творчій людині, яка має суто мирний фах, бути на війні?

— Як би це парадоксально не звучало, весь устрій, велика кількість характерів, персонажів на війні – це дуже чіткі паралелі з театром. Єдине – тут все по-справжньому. І вбивають по-справжньому. Але життя, спілкування, контакти між людьми, між командуванням і  солдатами… Це той самий театр, як на мене. Дискомфорт тільки в тому, що ми постійно в окопах, постійно не вистачає води, зв’язку, електроенергії… І коли прилітає, ти особливо починаєш цінувати життя. Починаєш радіти. Багато чого помічати. І мушу сказати, що в мирному житті – не так все просто. А там, на війні, – все чітко і зрозуміло. До речі, багато хто з акторів і режисерів каже, що вони на передовій – удома.

— Розмовляла з кількома людьми творчих професій, котрі так само, як і ви, зараз на передовій. І вони мені всі сказали, що не сприймають театру того, що був до війни. У вас яке відчуття?

— Я не можу сказати, що не сприймаю театру, який був до війни. Але мені не хочеться ставити вистав про війну. Мені не хочеться ставити вистав про знедолених людей, які все втратили. Мені здається, що це зараз недоречно. Через певний час, коли прийде усвідомлення того, що ж насправді відбулося, можна буде про це говорити.

—Зараз, перебуваючи у Львові, не відчули дискомфорту від такої різкої зміни сфери діяльності?

 — Ні. Мені подобаються зміни. В усьому. Люблю рух. Я й до цього жив у постійному русі. Зараз просто ще збільшився темп – говорю про чуттєві і фізичні кидання.  І це дуже добре. Бо, повторюю, це – рух. А рух – це життя.

— Робите хореографію теоретично? Чи практично теж?

— І практично теж.

— І як воно?

— Нормально! Спітніли всі!

— Хто ваші бойові побратими?

— Люди абсолютно різні. Сантехніки, покрівельники, будівельники, менеджери, вчені (є серед нас директор Малої академії наук), економісти з вченими ступенями…

— А віку якого?

— Різні. Є дуже молоді, 17-19 років, є як я – 40-річні.  Є такі, що мають по троє – четверо дітей. І, попри це, вони на фронті. Мотивація – дуже висока. Не знаю, як в інших підрозділах, але в нашому добробаті – так є.

— Знаю, що і в театрі рідному своєму буваєте…

— Дуже люблю свій театр. З ними, моїми, можна в розвідку ходити. Щасливий, що вони не побоялися переїхати з родинами до прикордонного міста – у Суми, де і живуть, і працюють. Актори мають працювати. Вони зараз працюють. І я дуже з того тішуся. 

— Суми – це ж ваше рідне місто.

— Так. Там живе моя мама.

— Нікуди її не перевозили?

— Ні. Вона не хоче погано себе почуває. Погано ходить. І каже: «Я не хочу. Нащо?».

— Мама знає, що ви на фронті?

— Ні. І я не буду їй про це говорити. Щоби не хвилювалася.

— Але ж зв’язку нема! Навіть зателефонувати не завжди можна.

— Я зробив все для того, щоби щодня виходити з нею на зв'язок. Ризикував життям, але ходив, шукав зв'язок. Щодня з нею спілкувався. Не було жодного дня, щоби не спілкувався.

— Вже закінчили репетиції в Театрі Заньковецької. Можливо, вдасться приїхати на прем’єру?

— Якщо відпустять. Як складуться обставини. Але я б дуже хотів.

— Знаю, що керівництво Театру Заньковецької вело з вами перемовини стосовно постановки «Ромео і Джульєтти»… Матеріал вам знайомий – ставили його в Сіверодонецьку…

— Так, ми говорили про це. Спланували постановку. Я думаю, що все складеться. Попри війну, всі плани збуваються. Є цілі, є бажання, і я сподіваюся, що життя так влаштовуватиметься, що плани реалізуються.  Можливо, з невеликими поправками, відтермінуванням з огляду на обставини, але життя триває й отакі події не мають проходити повз тебе…

— Готуючись до розмови з вами, погортала кілька інтерв’ю. Ви – людина різнопланова. Економіст за першою освітою. А далі – творчі освіти – одна, друга… Отже, на ваш погляд, ніколи нічого не буває пізно?

— В мене і зараз новий фах – стрілець-снайпер. А що робити? Бо якщо ти потрапляєш у певне середовище, маєш вивчати ситуацію, опановувати, щоби вміти. Бо коли ти чимось починаєш займатися, маєш вивчити це на сто відсотків!

— Не робите позначок – як снайпер?

— Ні. Не знаю результатів. Та й слава Богу. Нащо воно мені? Я ж мирна людина. Хоча у мене – дід артилерист (закінчував Сумське військове училище), батько був артилеристом  (також закінчував Сумське артучилище), також – брат. Всі – офіцери. Тобто  в крові у мене щось таке є – військова доблесть, але я від себе це відштовхую постійно. Бо армія мене ніколи не цікавила.  І зараз мені це не цікаво. Я просто як можу вирішую цю проблему – з орками, щоби їх не стало. Щоби я міг сидіти у глядацькій залі, репетирувати, робити творчий продукт, який буде цікавий мені, акторам і глядачам, щоби залишити щось після себе у мистецтві.

— Прошу трошки повернутися у часи до війни. Чи справді досвід роботи з режисером Максимом Голенком, постановником багатьох вистав у Києві і не тільки, був для вас вдалим і плідним? Бо ж насправді Голенка багато хто не сприймає.

— За всіх не скажу. Але мені з Голенком працювати – це просто свято! Ми однаково мислимо. Він не викручує мені рук. Коли працюємо разом, одне одного ніколи ні в чому не переконуємо.

— Однодумці?

— Є робота, і ми розуміємо, як це втілити. Воно в якийсь спосіб внутрішньо погоджується одне з одним. Оце і все. Я вдячний Голенкові за те, що він познайомив мене з багатьма цікавими людьми. Бо в Театрі оперети я працював тільки на Театр оперети. А завдяки Максимові пізнав інших людей, інших акторів…

— Вочевидь, хотілося вам того…

— Так, дуже хотілося. Я шукав, і в мене нічого не виходило. Нас познайомили. «Максим» – «Максим» – «Я хочу ставити «Білу ворону» у Рівному. Мені потрібен балетмейстер. Я вас знаю, бачив ваші роботи. Працюватимете зі мною?» – «Добре» – «Тоді у жовтня зустрічаємося».  Як і домовлялися, зустрілися у жовтні, обговорили, як будемо працювати. Все легко і просто. Без зайвого пафосу, як часом буває.

— Чи можете сказати, що знаєте в професії все?

— Ні. Маю бажання, дуже хочу знати якомога більше, але знати все неможливо.

— Не надто ви скромний, Максиме? Маєте ж кілька освіт…

— Теорія – це лише 10 відсотків успіху. А справжнє пізнання приходить тільки в роботі. Танцюрист – тільки той, хто постійно танцює. Режисер – тільки той, хто постійно ставить.

— Стосовно танцюриста є вікові обмеження. Стосовно режисера – ні ж, напевно.

— Також є! Режисер завжди має бути сучасним.

— Що означає «бути сучасним»?

— Треба мати критичне мислення відповідно до сучасності.

— Повертаючись до буднів військових… Коли буває тихо і спокійно, чим займаєтеся? Спите?

— Вгадали. Спимо. У нас чергування – дві по дві або чотири по чотири години. Й у ті, вільні години від чергування, спимо. У нас у всіх змінений графік відчуття часу. І це нормально для будь-якого солдата – спати за першої можливості.

— Умови які у вас?

— Жодних!

— Помитися?

— Якщо сам собі води натягаєш… А звідки?  Воюємо на нулі, живемо на першій лінії. Що там – прильоти, що там – прильоти. Краника ніде не відкрутиш. Так само ж нема ні електрики, ні газу.

— Люди ламаються на тому?

— Звичайно. Багато хто проходить обстеження, бо не витримує. Різні ситуації трапляються. Багато хто витримує ті обставини. Це ж життя – просто в таких-от обставинах. Нічого особливого. Все відбувається як в мирному житті. Тільки на війні все конкретніше, все зрозуміліше. Тут люди намагаються жити, а не виживати. Хоча простіше виживати, ніж жити… І ми вже перемогли!

— А коли буде остаточна перемога?

— Технічно – не знаю. Але внутрішньо – ми вже перемогли. Головне, не почати сваритися між собою. Це ж улюблена справа українців…

— У вас – чудова українська мова. Я це зауважила ще під час нашого листування, коли домовлялися про зустріч.  Ви ж – сумчанин. Тобто школа була, вочевидь, – російська. Навчання у виші, напевно, також відбувалося російською. Але от зараз із тим, тобто з переходом на українську, у вас проблем не виникало, правда ж?

— Для мене взагалі ніколи не поставало питання щодо того, хто якою мовою спілкується. Але зараз така ситуація, коли ти або це все відрізаєш, або борсаєшся в тому ж лайні далі. Щодо мови, то державною в Україні має бути, звісно ж, тільки українська. Через те, що війна з росією, українська мова має бути і у звичайному, в побуті, між собою, спілкуванні. Крім того, опанування мови – це дуже добре для мозку. І що більше мов ми знаємо, то ліпше. Бо зайвих знань ніколи не буває. А особливо – історії.

— Ви, до речі, зараз заглиблюєтесь в історію?

— Я завжди історією цікавився. Бо знання історії поглиблює критичне мислення. Що ж стосується орків, то ми повинні відрізати раз і назавжди паразита цього і забути про нього. Я, до речі, не погоджуюся з тими своїми побратимами, котрі прагнуть нашого переможного параду у Москві.

— Чому?

— А нащо? Хто вони такі, щоби я парадом Москвою ходив? Перед ким хизуватися? Це для мене як… Вони нагадили, а я потім пішов по тому лайну топтатися… Викинути і забути про це! І бажано, щоби більше воно сюди не перекидалося. І ми всі повинні докласти до цього максимум зусиль, все для цього зробити.

— Пропоную завершити розмову на позитиві… Як вам працюється із заньківчанами?

— Добре. Це ж вже не перший мій досвід у Театрі Заньковецької. Хоча… Побоювання були. Я наразі швидко не можу розмовляти українською. А це ж треба дещо пояснювати… Все це забирає час. Крім того, тут багато народних, заслужених, якась своя аура, своя сім'я, своя система… А ти приходиш на репетиції зі своїми правилами… Але якось домовилися. Все добре. Мені тут дуже подобається. Жодного дискомфорту!

— Ще запитаю про дійових осіб у майбутній постановці «Ромео і Джульєтта».  Неодноразово говорили мені режисери (і заньківчани, і запрошені), що бракує у театрі молодих акторів.

— Я знайшов! І Ромео, і Джульєтту. Імен наразі не називатиму, але є персонажі.

— Приємно було спілкуватися, Максиме. Навіть і не знаю, чого вам побажати перед від’їздом…

— Мені колись бажали правильної люті. Хоча насправді у мене до орків люті нема. Є холоднокровність. Орки для мене – не ворог. Вони – хворі. До ворога може бути й повага.  Я не можу по відношенню до орків сказати «Іду на ви». Бо хто це взагалі? Хіба може бути лють до тарганів? Це гниль, яку треба забрати. Це все.

Довідково:

Максим Булгаков (1982 р.н.) – головний режисер Луганського обласного академічного українського музично-драматичного театру, режисер, балетмейстер, актор, провідний соліст балету Національної оперети України.

У творчому доробку – постановки і театрах Рівного, Сум, Києва, Миколаєва, Одеси, Сіверодонецька та Львова.

Відео з Максимом Булгаковим «Кілька хвилин творчості на війні» можна переглянути тут – https://www.facebook.com/watch/?v=514170646845042

Тетяна КОЗИРЄВА, Львів. Фото з ФБ-сторінки Максима Булгакова та Театру Заньковецької (Мирослав ПАРХОМИК)