«Спокійна сила»

Працюючи в газеті «День» (2008-2022), я мав унікальну можливість спілкуватися з Євгеном Марчуком. Заходи за його участю, коментарі та інтерв’ю, неформалі зустрічі – дали змогу оцінити постать Євгена Кириловича. Це був період, коли він вже не займав високі державні посади, однак рівень його скальпельного аналізу подій в Україні та світі завжди задавав горизонт, як для нас – журналістів, так і для всіх українців.    

Я спілкувався з десятками людей, які знали Марчука – працювали з ним, мали спільні справи, були друзями… Їхня оцінка діяльності свого «шефа», товариша, знайомого в контексті подій в різні періоди історії України доповнює мозаїку особистості Євгена Кириловича та його ролі для держави. Отже, виходячи з власних знань і досвіду, а також спілкування з людьми в різні роки, які неодноразово давали коментарі «Дню», я проаналізую роль Марчука для країни. Це сторінки реальної новітньої історії України.     

Виняток з правил

Заїжджена фраза про Марчука «кдбіста» і всяке подібне супроводжувало його все життя. Почути її можна було від ворогів, конкурентів, непоінформованих і просто дурнів. Не буду вдаватися в деталі цієї частини біографії ЄК, про це є кому розповісти. Скажу, що це був великий період життя Євгена Кириловича, який припав на радянський час. КДБ – це система в системі, вижиті в якій, зберігши людяність і здоровий глузд, могли лише одиниці. Марчук був прикладом. Завдяки своїм моральним якостям і знанням він зумів побудувати успішну кар’єру в спецслужбі (від найнижчої до найвищої ланки) і допомогти багатьом українським дисидентам.     

В 2018-му я працював із першим президентом України Леонідом Кравчуком над його авторською книгою «Перший про владу». Це був унікальний досвід спілкування з особистістю, яка мала багату політичну біографію. Тоді Леонід Макарович, якого не стало в 2022-му як формально, так і неформально встиг детально розповісти і дати оцінку різним подіям і постатям, зокрема Марчуку. До Євгена Кириловича перший президент України ставився з повагою, підкреслюючи його професіоналізм.

«Я пригадую свою зустріч у ЦК КПУ з Євгеном Марчуком, - йдеться в книзі Леоніда Макаровича. - Тоді з 420 членів ЦК іноземну мову знали лише шість. Серед них був і Марчук. Всі в ЦК знали, що ця людина – інтелектуал, і також знали, що він займається дисидентами. Коли, наприклад, вирішувалось якесь питання про інтелігенцію і в нас не було твердої позиції, ми знали, що потрібно проконсультуватися з Євгеном Кириловичем. Я з ним не раз зустрічався, слухав його, звертався до нього і знав, що він має найбільшу інформацію про дисидентів, тому що міг провести з ними розмову таким чином, що між ними налагоджувався контакт. Марчук не був жорстоким до них, як інші. Вони самі мені казали: "Марчук говорить з нами поважно"».

«Коли Україна стала незалежною країною, постало питання про призначення голови Служби безпеки України, - читаємо далі. - Це дуже важлива посада. І до мене тоді прийшли письменники, тобто ті люди, з якими він працював і яких він, за логікою Москви, мав би «душити», а вони запропонували його кандидатом номер один на посаду голови СБУ. … Президенту чи тому, хто розставляє кадри, не обов’язково детально знати всю кухню, йому потрібно вміти розставляти професійних і порядних людей. На жаль, нам не вдалося це зробити, коли в 1992-му постало питання про призначення прем’єр-міністра. На той час я не так добре знав Марчука, але сьогодні можу точно і відверто сказати, що якби прем’єром став Марчук (Верховна Рада тоді за нього б проголосувала, і я би закріпив це рішення своїм указом), то Україна сьогодні була б іншою».

А ось оцінка одного з найвідоміших українських дисидентів, політв’язня радянських часів. «16 липня 1990 року Верховна Рада ухвалила Декларацію про державний суверенітет. Це була програма будівництва незалежної України. Було важливо знати – як до цієї ситуації ставиться тодішнє КДБ, - розповідав політичний і громадський діяч Левко Лук’яненко. - Я зустрівся з Марчуком. Це була офіційна розмова. Суть відповіді Марчука була наступна – Служба безпеки не буде чинити опір тому історичному процесу демократизації, який є явищем теперішнього часу. У мене, як у політв’язня, не було довіри до цих слів. Але далі я побачив, що дійсно немає ніякої активізації придушити ці наміри. Отже – Марчук сказав правду. Подальший розвиток подій, коли він став головою СБУ, це довів».

Зверніть увагу, це говорять колишній завідувач ідеологічного відділу ЦК КПУ та багаторічний в’язень таборів СРСР. Нагадаю, Євген Марчук став першим міністром з питань оборони, національної безпеки і надзвичайних ситуацій УРСР, а потім і першим головою Служби безпеки незалежної України.

«Серед його конкретних справ, які закладені в фундаменті європейської та незалежної України, – це сектор безпеки, оскільки він першим почав реабілітацію жертв політичних репресій, перший засуджував всі каральні та антилюдські режими, системи, установи, - наголошує голова Служби безпеки України Валентин Наливайченко (2006-2010 рр., 2014-2015 рр.). - Він започаткував багато законів у сфері безпеки — від охорони держтаємниці до СБУ і розвідувальних органів. Він – той секретар РНБО, який багато років тому правильно сформував сектор безпеки і оборони. Зокрема, це дозволило відбити першу спробу анексії Криму. Ось в чому глобальність постаті Євгена Кириловича».

Як бачите, досвід роботи Марчука в системі КДБ якраз не стали перешкодою, а навпаки – необхідним чинником для грамотної трансформації тоталітарного органу в нову структуру незалежної країни, яка прагнула повернутися в Європу. Для цього потрібно було знати систему зсередини. Євген Кирилович не був тим «кдбістом», як це уявляли собі більшість українців, а винятком з правил. Цей феномен став вкрай важливим і потрібним на зорі відновлення незалежності України, коли закладалася система державної безпеки.      

Як врятували Крим

Плоди роботи новоствореної СБУ невдовзі побачила вся країна. Показовим випробуванням для спецслужби стала так звана мєшковщина у Криму в 1993-94 рр. 

«У цей час ішли важкі переговори щодо розподілу Чорноморського флоту, - розповідав Євген Кирилович в інтерв’ю голові Центру спільних дій Олегу Рибачуку в рамках проєкту до 30 років Незалежності. - Російський флот був повністю інтегрований у цивільне життя Криму. Мав свої журнали, радіо, розвідку й контррозвідку. У Криму було ще багато військових пенсіонерів північного морського та тихоокеанського флотів СРСР. Це був один з факторів того, чому підтримка незалежності там була нижчою, ніж по Україні. Росія почала готувати ходи, як би повернути собі Крим.

Рішення про надання йому статусу автономії і потім дозвіл на президентську посаду в Криму були не надто вдалі. Найкритичніший момент відбувся, коли президентом Криму став Юрій Мєшков. Він на 100 відсотків проросійський. Почав підбирати під себе структури. Наприклад, міністра внутрішніх справ Криму призначав Київ, голову Служби безпеки теж, і так ще декілька посад. На якомусь етапі Мєшков розпускає парламент, бере під своє керівництво МВС. І "на післязавтра" призначає керівником Служби безпеки Криму свою людину, хоча там працює призначений Києвом голова. Це був останній плацдарм, який був не його.

Я прошу командувача прикордонних військ Губенка дати нам гелікоптери. Ризикований такий політ на малій висоті в темряві, щоб не помітили радари Чорноморського флоту. Висаджується десант. Захоплюємо свою ж Службу безпеки. Зранку приходять працівники, а їх зустрічає київська "Альфа". Мало було захопити Службу безпеки. Ще було необхідно через усі контакти розповсюдити, що Київ показав зуби».

Планував і керував усією операцією Євген Марчук. В 2014-му, коли Росія окупувала півострів, цей приклад часто згадували і докоряли тодішнім політикам в слабкості. Останні виправдовувалися тим, що Росія скористалася вакуумом влади в Києві, після втечі Януковича, а працівники кримського СБУ в абсолютній більшості перейшли на бік ворога. Дійсно, ці речі мали місце, однак фактом є і те, що коли вже на повну тривала спецоперація Москви по захопленню півострова, у Києві політичні сили, які прийшли до влади на плечах розстріляного Майдану, ділили міністерські портфелі.

Більш того, зверніть увагу, що в 1994-му київській «Альфі» довелося захоплювати будинок Служби безпеки в Сімферополі для того, щоб, насамперед, не дати місцевим працівникам СБУ перейти на бік ворога. Тоді з боку Росії так само мали місце – інформаційна компанія, військові навчання неподалік українських кордонів, використання Чорноморського флоту РФ… Як бачимо, сценарії по захопленню півострова Росією з різницею у 20 років були схожими, от тільки дії Києва різними і результат протилежний.

«У 1990-ті роки була серйозна спроба організувати сепаратистський рух у Криму, була зроблена ставка на Юрія Мєшкова. Однак тоді у Росії не вистачило духу і сил провернути анексію, а Україна діяла рішуче, - говорить колишній начальник головного управління контррозвідки СБУ Олександр Скибінецький в коментарі Крим.Реалії. - Я вважаю, в цьому є заслуга Євгена Марчука. Пам'ятається, в 1993-1994 роках у Криму вахтовим методом чергували цілі бригади Служби безпеки, я теж там був. Доводилося серйозно працювати, щоб покласти край спробам сепаратизму. У 2014 році все було значно гірше, повні розбрід і хитання в Україні дозволили Росії успішно вирішити свої завдання. Утім, треба визнати, що там було все не так просто. Головне, що в 1993-1994 роках було кому вживати рішучих заходів і своєчасно реагувати».

Згадував про кримську кризу в контексті подій першої половини 1990-х і Леонід Кравчук: «Євген Кирилович не з тих людей, якого можна "підім’яти під себе". Я це знаю з особистого спілкування з ним, коли були різні складні ситуації, зокрема під час московського путчу 1991-го чи під час кримської кризи 1994-го. Він завжди стояв на українській позиції. Коли була якась загроза, він інформував мене, щоб не зробити якоїсь трагічної помилки… Думаю, що однією з причин того, що Кучма призначив Марчука прем’єром у 1995-му, було те, що Леонід Данилович діяв як президент і йому потрібно було мати хоч якийсь результат. А Кучма знав, що Марчук буде працювати».

Марчук-прем’єр

Леонід Кучма став президентом влітку 1994-го в результаті дострокових виборів, на які погодився Кравчук. Дочасні президентські вибори разом з місцевими були покликані поставити крапку в політичній та соціальній кризі (протести профспілок, шахтарів) у державі. Об’єктивно проблеми існували, це були складні часи, однак підживлювала і використала їх Москва. Це перші вибори, коли росіяни зайшли в українську політику з великими грошима, маючи свого кандидата – Кучму. 

«Спровоковані і сфальсифіковані», - так коротко характеризував ті вибори Леонід Макарович, додаючи: «головним замовником була Росія, яка за допомогою Кучми і комуністів реалізувала свій план».     

У велику політику Кучма прийшов раніше – в 1992-му, коли парламент обрав його головою уряду. Буквально через кілька тижнів почалася конфронтація прем’єра з президентом. Кучма одразу поїхав в Москву домовлятися, не координуючи свою політику з Кравчуком. Також однією з перших його дій було надання права Кабміну видавати декрети, які мали силу законів, тобто стали вищими за президентські укази. По суті, новий прем’єр у координації з Москвою взяв курс на участь у президентських виборах.

«Після розмежування повноважень на прем’єрові була більша відповідальність, а, виходячи з ситуації в країні, це наносило негативний удар по іміджу Кучми. Тоді він вирішив піти у відставку. … Голова уряду РФ Чорномирдін, фактично, став начальником штабу з підтримки Кучми на президентських виборах 1994 року. Тобто вся російська машина, їхні можливості в Україні, включаючи спецслужби, були спрямовані на підтримку Кучми», - наголошував Леонід Кравчук.   

З приходом Кучми в крісло президента йому потрібно було діяти, адже в країні реально склалася складна соціально-економічна ситуація. Вже в жовтні 1994-го тодішній президент призначає Марчука першим віцепрем'єр-міністром України, а в березні наступного року – головою уряду. Щоправда, ЄК довелося працювати на основі Конституційної угоди (прийнята в червні 1995 р.), яка урізала повноваження прем’єр-міністра, зосереджуючи виконавчу владу в руках президента. 

«Ми з ним (Марчуком – ред.) працювали з 1995 року, коли економіка була в повному занепаді, й падіння тривало, - ділиться досвідом міністр фінансів України (1997-2001) Ігор Мітюков. - Тоді в уряді було досить багато практиків-професіоналів, але дуже бракувало аналітичного елементу в загальній оцінці й макроекономічної, і політичної ситуації. Поява Євгена Кириловича в уряді значною мірою заповнила цю прогалину. Ця людина вміла уважно слухати, аналізувати, робити правильні висновки, не піддаватися миттєвим емоціям і модним рецептам розв’язання проблем».

Коли Євген Кирилович показав себе на чолі уряду і результати говорили самі за себе, почалися інтриги і «підривна робота» з боку Адміністрації президента Кучми, яку очолював тоді Дмитро Табачник. Саме йому, після звільнення Марчука, приписують слова, що глава уряду був відправлений у відставку «за формування власного політичного іміджу».

«Коли я займав посаду міністра Кабінету Міністрів, в уряд на посаду першого віце-прем’єр-міністра прийшов Євген Марчук, - розповідає прем’єр-міністр України (1997-1999) Валерій Пустовойтенко. - На той час ми спілкувалися мало, але згодом, коли він очолив уряд, не було і дня, щоб ми з ним по кілька разів не спілкувалися. Це високопорядна людина, активна, дуже працьовита. Своєю працездатністю він дивував усіх у Кабміні. Він приходив на роботу о сьомій ранку і йшов близько першої ночі. Кажуть, що це неправильно, але ситуація в економіці, політиці (уряд не мав політичної більшості в парламенті) вимагала цього. Євген Кирилович зразу згуртував колектив, були підібрані міністри… Це були буремні 1990-ті, доля прем’єр-міністрів багато в чому залежала від президента. Коли почали говорити, що Євген Марчук один з претендентів на посаду президента України, зразу почалося протистояння між окремими політичними силами. На жаль, через це Євгена Кириловича звільнили. Я вважаю, що це було неправильне рішення. Тим паче, людина яка прийшла після нього (Павло Лазаренко – ред.), була недостойною працювати на посаді прем’єр-міністра. Контраст відчули одразу».

На зовнішній арені також проводилася системна робота, причому як на західному, так і на російському напрямках.

«В становленні відносин між Україною та Росією теж є велика заслуга Євгена Кириловича, - каже перший заступник голови уряду Російської Федерації (1993-1996) Олег Сосковець. - Свого часу за дорученням двох президентів: Росії – пана Єльцина і України – пана Кучми він разом зі мною брав участь у підготовці всіх засадничих угод між Росією та Україною, у тому числі і угоди про Чорноморський флот. Тому близьке знайомство з Євгеном Кириловичем дозволяє мені судити про цю людину як про дуже сильного і відповідального державного діяча, який, безперечно, відстоював інтереси України на благо розвитку економіки і незалежності держави».

Особливої уваги заслуговує робота Марчука щодо підготовки великого «Договору про дружбу, співпрацю та партнерство між Російською Федерацією та Україною». Це саме той «Великий договір», який Росія через 17 років, у 2014-му, грубо порушить, захопивши Крим і частину Луганської та Донецької областей, не кажучи про подальші злочини і широкомасштабний напад в лютому 2022-го. Переговори в середині 1990-х були напруженими і тривали більше двох років – росіяни не погоджувалися з низкою формулювань, зокрема про те, що «сторони підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів» (скоріше, розуміли, що вони їх рано чи пізно порушать). Тоді Євгену Кириловичу особисто вдалося переконати Єльцина у необхідності затвердження цього речення, і договір зрештою підписали. 

Досягненням прем’єра Марчука також стало вступ України до Ради Європи. Під час урочистостей у Страсбурзі керівник українського уряду  наголосив, що прийняття нашої країни в РЄ символізує «повернення України до європейської сім’ї народів, частиною якої ми завжди себе вважали...».

Зверніть увагу, це було сказано ще в далекому 1995 році. Це свідчить про те, що шанс повернути собі належне місце в європейському домі Україна мала ще в 1990-х рр. Проте тодішнє керівництво на чолі з Кучмою не дуже переймалося європейською та євроатлантичною інтеграцією України і холодно ставилося до таких прогресивних кроків, як вступ до Ради Європи. Не на запис доводилося чути від політиків того часу, що Кучма не дуже хотів, щоб Україна вступала до РЄ, бо це зайвий моніторинг і перевірка стану прав людини в нашій країні. Але погодився, бо йому це було потрібно здебільшого для того, щоб створити певну ширму, граючись у так звану багатовекторність, заради побудови всередині країни кланово-олігархічної системи, де Кучма виступав третейським суддею, таким чином, утримуючу владу і збагачуючись.

Шанс 1999-го

Покінчити з цією системою країна мала можливість в 1999-му. Під кінець першої каденції президент Кучма мав дуже низький рейтинг, але все одно вирішив балотуватися на другий термін. Бо за п’ять років він і його оточення побудували вертикаль і накопичили ресурси, а отже – прагнули зліпити перемогу. І це могло статися тільки через брудні технології і фальсифікації. Звичайно, не без допомоги старих друзів з Москви.   

По-перше, була розіграна «російська технологія» небезпеки від «червоної загрози» (комуністів). Якщо в Росії на президентських виборах 1996-го спаринг партнером Бориса Єльцина визначили Геннадія Зюганова, то в України для Кучми в 1999-му обрали Петра Симоненка. «У 1999 році обкатали технологію, коли людям у результаті запропонували безвихідну ситуацію між Кучмою і Симоненком, - підтверджував це народний депутат України 1,3,4,5,6,8 скликань Анатолій Матвієнко. - З точки зору моралі, Олександр Мороз у мене викликає багато питань. Він завжди все робив для того, щоб утриматися при владі. Інша справа, Євген Марчук – це зовсім інша якість політики. Чому розпалася «канівська четвірка»? Тому що Кучма розумів, що Марчук – це не Симоненко, у другому турі у нього б не було шансів переобратися».

По-друге, було зроблено все, щоб дискредитувати і розвали «канівську четвірку». «Феномен її полягав у тому, що це була коаліція різних політиків, - казав Євген Марчук. - Я – безпартійний, Олександр Ткаченко – спікер Верховної Ради і голова Селянської партії, Олександр Мороз – голова Соціалістичної партії, народний депутат, Володимир Олійник – безпартійний, мер Черкас. Ткаченко і Мороз були більш ліві. Як ви знаєте, є таке явище, як синергія, коли взаємно посилюючі фактори починають працювати і дають у сумі набагато більший результат, аніж проста арифметична сума. Але Олександр Мороз не витримав. Незважаючи на результат довготривалих і складних домовленостей та ухвалене остаточне рішення виставити єдиним кандидатом Марчука (усі медіа про це повідомили), він на другий день фактично розвалив «канівську четвірку». Одноосібно зібрав прес-конференцію і заявив, що продовжує президентську кампанію».

Тобто у Кучми знайшли спосіб як не допустити синергію, слабкою ланкою виявився Мороз. А синергія дійсно мала непогані перспективи. Проголосувати за кандидата Марчука, який балотувався на виборах під гаслом «спокійна сила» (не знаю, хто запропонував, але дуже влучно), могли не тільки ліві виборці Мороза і Ткаченка, а й правий електорат. Перед президентськими виборами Конгрес українських націоналістів на чолі з легендарною Славою Стецько схвалив рішення про підтримку кандидатури Марчука. А відомий політв’язень радянських таборів Юрій Шухевич взагалі був його довіреною особою на виборах.  

Так само «за» кандидата Марчука був Левко Лук’яненко: «Коли Євген Кирилович балотувався на посаду президента в 1999 році, я підтримав його. Вважав, що зі всіх кандидатів він є найкращим. Прагнув, аби Марчук став главою держави. Переконаний, що він навів би лад в Україні. Працювавши в КДБ, той знав, що таке закон і беззаконня, як приборкати злодіїв... Моя віра в нього, у великій мірі, ще будувалася на тому, що він видав книжку "П’ять років української трагедії", де був викладений дуже глибокий аналіз становища в країні. До того часу ліпше і змістовніше за нього ніхто не написав».

По-третє, використовувалися інші злочинні методи. «Проти мене як кандидата в президенти здійснювали численні акції, в тому числі, фізичного характеру, - згадував Євген Кирилович. - Взяти хоча б один із випадків, який трапився в одній з областей. На дорозі, де ми мали проїжджати, були розставлені їжаки – лише досвідченість водія уберегла нас від падіння у прірву. Всілякі акції стосувалися не тільки мене, а й моєї команди, родичів. Згодом, через декілька років міністр МВС Кравченко багато в чому мені зізнався і фактично покаявся переді мною за ті речі, які вони витворяли під час виборчої кампанії 1999 року».

А ще мало хто пам’ятає, що всі ці чорні технології і фальсифікації були визнані на офіційному рівні українським парламентом. В постанові Верховної Ради від 5 листопада 1999 року зокрема говориться наступне:

«Під тиском глави держави виконавча влада усвідомлено пішла на згортання гарантованих Конституцією України прав і свобод людини і громадянина, зокрема права на вільне і свідоме волевиявлення, грубо порушила основні принципи виборчого процесу.

На жаль, не виконала свою місію, визначену Законом, Центральна виборча комісія. … Не знаходили будь-якої відсічі чи хоча б публічного осудження численні факти порушення виборчого законодавства. Насамперед, це:

- використання вертикалі і структур виконавчої влади, включаючи силові структури, для забезпечення перемоги Кучми Л.Д.;

- узурпація більшості засобів масової інформації, в тому числі й загальнодержавних радіо- і телеканалів, та використання їх в інтересах нинішнього Президента України і придушення незаангажованих та опозиційних засобів масової інформації;

- поширення неправдивих відомостей про кандидатів у Президенти;

- силовий тиск на значну частину  виборців, їх залякування, шантаж та підкуп;

- зловживання у фінансуванні передвиборної кампанії».

Отже, Кучму вдруге протягнули у крісло президента. Варто також визнати – ґрунт  для цього був сприятливий. Українське суспільство виявилося не готовим до боротьби і якісних змін. В результаті країна отримала ще п’ять років трагедії, під час яких остаточно закріпилася кланово-олігархічна система: в політику прийшли не просто гроші, а великі гроші, законність остаточно відійшла на задній план.

Злочини 2000-го

В порівнянні з тим, що відбулося в наступному році, вибори 99-го виявилися розминкою вседозволеності. 2000-й запам’ятався низкою резонансних злочинів, які країна перетравлює десятиліттями. Мені неодноразово доводилося чути від свідків того часу про настрої у владних кабінетах після перемоги: «Та що там – у нас попереду 5 років влади», «Та хто тут може щось сказати проти нас», «Та ми його…». І почалося. 9 лютого 2000 р. – біля готелю «Москва» (тепер – «Україна») був скоєний напад на опозиційного народного депутата Олександра Єльяшкевича. 9 червня 2000 р. – викрадення і побиття громадського діяча Олексія Подольського. Апогеєм же цієї серії злочинів стало викрадення і жорстоке вбивство 16 вересня 2000 р. журналіста Георгія Ґонґадзе. Всі ці резонансні трагедії фактично стали початком кінця президентства Кучми. Хоч він і досидів до завершення своєї каденції, але скандали, на кшталт, «касетного» і акція «Україна без Кучми» стали ґрунтом для майбутніх помаранчевих подій.

«У 1999 році я сказав, що обрання Леоніда Кучми на другий термін – є бідою для України і трагедією для самого Кучми. Так воно і сталося, - говорив Анатолій Матвієнко. - Вбивство Ґонґадзе стало наслідком цієї вседозволеності. Я вірю у те, що йому доповідали про викрадення і побиття Олексія Подольського і він тішився того, що йому закрили рот, але з Ґонґадзе це вже обернулося трагедією. Кучма так і не зрозумів своє значення як президента. У результаті, була створена система під назвою «кучмізм» — явище аморальності, вседозволеності, преференцій одним і заборона іншим, боротьба із свободою слова тощо»

Справа Ґонґадзе-Подольського давно вже стала символом вседозволеності і безкарності. Тільки уявіть собі, що з часу злочинів минуло 23 роки, а замовники досі не покарані. Більш того, всі ці роки вони впливають на політичні процеси в Україні і спокійно витрачають свої накрадені мільярди. Ця справа стала випробуванням на зрілість і справедливість для всіх – суспільства, політиків, журналістів, громадських діячів, експертів… Більшість в Україні досі не розуміють, що наша країна опинилася у війні не тільки через імперську хворобу путінського режиму, а насамперед через внутрішню слабкість і помилки. Ніхто б не насмілився напасти на сильну державу. Слабкість, як відомо, провокує, і у цієї слабкості є автори. Через створену ними систему, Україна опинилася у вогні і на межі чергового завоювання.   

За цей час виросло нове покоління. Україна пережила не одного президента, тим більше прем’єра і генпрокурора (всі вони несуть відповідальність), пройшли два майдани, а наразі майже десять років триває війна, однак юридичної крапки в частині замовників все ще немає. Понесли покарання лише виконавці. Вони вже навіть відбули свої терміни (вирок вступив в дію в 2008-му) – це колишні співробітники міліції Микола Протасов (13 років позбавлення волі, помер у тюрмі в березні 2016 р.), Валерій Костенко та Олександр Попович (12 років позбавлення волі).

У випадку з Олексієм Подольським «перевертнів в погонах» також засудили – в 2007-му суд виніс вирок полковнику Миколі Наумцю та майору Олегу Мариняку, які отримали три роки позбавлення волі за перевищення службових повноважень.

Головного ж виконавця – в обох випадках групами міліціонерів керував начальник департаменту зовнішнього спостереження МВС Олексій Пукач – схопили в 2009-му. Суд над ним в різних інстанціях тривав 12 років і виніс рішення про довічне ув’язнення, так і не дійшовши до головного – мотивів злочинів для виходу на замовників. Навіщо Пукач побив Подольського і вбив Ґонґадзе – з’ясувати не наважилася жодна влада.

З приводу злочину проти Олександра Єльяшкевича взагалі шок, тому що ніякого суду в принципі не було, просто знайшли якогось ув’язненого Вороб’я і на папері призначили його винуватим. Все.

В газеті «День» я багато років (з 2009-го) висвітлював цю справу, не пропустивши майже жодного судового засідання. Мною написані десятки статей, взято безліч інтерв’ю, підготовлена збірка «Котел», або Справа без терміну давності» в рамках Бібліотеки газети «День»… Констатую – тест резонансною справою Ґонґадзе-Подольського не здали абсолютна більшість політиків і журналістів, які весь цей час зраджують, замовчують і продають пам'ять Георгія, а прокурорська-суддівська система стала прикладом кривосуддя і обслугою замовників злочинів.

Останні протягом багатьох років роблять все, аби уникнути відповідальності, відбілити себе і «перевести стрілки». Євген Марчук знає це як ніхто інший. «Факти свідчать, що діяла і продовжує діяти якась група осіб, яка настирливо проводить одну за одною акції з порятунку саме замовників, намагаючись «перевести стрілки» то на Марчука, то на Мороза, то на інших відомих осіб, то на "вбивство під плівки", - написав Євген Кирилович в своїй статті «Правду, яку не вдасться приховати» в газеті «День» (2011 р.). - Фальшували старанно, не шкодуючи грошей і використовуючи адміністративний та медійний ресурс. Замовники гадають, що вони добре замасковані, але для суспільства – це давно секрет Полішинеля».

Серед численних судових засідань над Пукачем було декілька показових, де він під час самого процесу, або згодом, відповідаючи на питання журналістів, робив сенсаційні заяви. 29 січня 2013 року під час оголошення вироку в Печерському районному суді Києва суддя Анатолій Мельник запитав у засудженого, чи погоджується він з вироком, на що Пукач відповів: «Я погоджуся, коли у цій клітці зі мною будуть Кучма і Литвин».

Ці слова облетіли тоді весь інформаційний світ, але так і залишилися поза увагою слідчих та суддів.

На засіданні Апеляційного суду Києва від 6 лютого 2015 року, Пукач, якому надали слово заявив: «Представники Генпрокуратури і суддя Мельник хотіли не просто, щоб я не називав ім’я винуватців цього злочину, а щоб я звинуватив інших осіб. Вони змушували мене, щоб я назвав прізвища, зокрема, колишніх голів Верховної Ради Олександра Мороза та Олександра Ткаченка, пов’язав цей злочин з отруєнням водіїв Євгена Марчука та Івана Плюща, і таким чином втягнути сюди екс-прем’єр-міністра та екс-голову ВР. Інша група слідчих взагалі хотіла звинуватити в цьому злочині Юлію Тимошенко, Олександра Турчинова… там багато прізвищ. Суд і Генпрокуратура демонстрували вседозволеність».

Великі гроші і впливи в країні, в якій ще не до кінця сформовані основні інститути демократії, насправді можуть майже все. Прикладом цьому є резонансні справи Ґонґадзе, Подольського, Єльяшкевича. Сім’я Кучми-Пінчука завжди намагалася не просто «перевести стрілки», а створити паралельну реальність для України і світу. Для цього використовуються різні методи і можливості. Кілька прикладів.

Щорічна Ялтинська європейська стратегія, яка раніше проходила в Криму, а після анексії півострова, стала бездомною (це до питання ефективності роботи). Участь в цьому заході беруть безліч людей як з України, так і з усього світу – громадські діячі, політики, експерти, журналісти… Всі вони своєю присутністю на YES фактично легалізують сприйняття організаторів, допомагаючи їм «відбілити» власну репутацію. Аналогічна ситуація і з Українськими ланчами в рамках Всесвітнього економічного форуму в Давосі та Мюнхенської конференції з безпеки.

Але і це не все. Документальні фільмі російського режисера Андрія Кончаловського, зрежисовані ефіри на телеканалі ICTV за участю «своїх» політиків, численні замовні статті в газетах, журналах, інтернет-виданнях, «правильні» висловлювання так званих експертів з «пригодованих» інститутів, роздача фортепіано під відповідним «хвалебним соусом» тощо. Насправді, не один політик і журналіст зробили собі кар’єри на цих трагічних історіях, експлуатуючи їх, однак з часом принциповість «борців за правду» кудись зникала.

Благо всі ці роки газета «День» з відповідальною частиною журналістів і в цілому суспільства тримали стрій і боролися за правду. На передовій цієї боротьби завжди були Олексій Подольський і Олександр Єльяшкевич. Все це не дало країні остаточно звалитися у прірву, хоча сьогоднішня війна – це велика трагедія. Вірю, що настане час і складуться умови, коли замовники нарешті понесуть покарання. Лише тоді ми зможемо сказати, що Україна остаточно очистилася. 

Курс на НАТО

Окрема глава у політичній біографії Євгена Кириловича – титанічні зусилля заради євроатлантичної інтеграції України. Якби Марчуку не вставляли палки в колеса і не розвертали курс країни на 180 градусів, ми б мали всі шанси стати частиною політичного і безпекового простору НАТО разом з Польщею і країнами Балтії ще в середині 2000-х, або трохи згодом. В такому разі російської агресії з усіма її злочинами проти українців, скоріше, можна було б уникнути. Втім, маємо іншу реальність.

Як ми втратили свою можливість – яким був шлях України до НАТО? Яка роль Марчука? Чому нам досі не вдалося це зробити?

Відносини між нашою країною і Північноатлантичним альянсом сягають 1990-х років. Україна брала участь у програмі «Партнерство заради миру» (ПЗМ), потім була «Хартія про особливе партнерство Україна-НАТО 1997 року», діяв Комітет Україна-НАТО (КУН), також відбувалося багато різних зустрічей і робочих контактів. Формувалась атмосфера довіри між Україною і НАТО. Головою Державної комісії зі співпраці з НАТО в грудні 1999 року було призначено секретаря Ради національної безпеки та оборони Євгена Марчука. Далі відбулася кардинальна зміна вектору від простої співпраці до узаконення курсу на вступ України в майбутньому до НАТО.

Про намір України приєднатися до Північноатлантичного альянсу вперше на офіційному рівні було заявлено 23 травня 2002 року на засіданні Ради національної безпеки і оборони країни. «У зв’язку зі змінами ситуації в Європі подальше дотримання Україною політики позаблоковості безперспективне. А в окремих випадках і шкідливе», - заявив тоді Євген Марчук. Ну і дуже важливо наголосити на позиції тодішнього президента Кучми, бо за деякий час вона зміниться: «Ми знаємо, що всередині НАТО ніхто ніколи не воював. І я хочу, щоб ми ніколи не воювали – ось головна мета нашої політики. Це прагматична мета. Це в інтересах усіх українців, бо європейську безпеку без України не побудуєш».

Уже в жовтні 2002 року у Верховній Раді відбулися парламентські слухання щодо НАТО. В результаті великих дискусій було ухвалено рішення: «Визначальним чинником успішного просування України цим курсом є підготовка України до членства в НАТО згідно з рішенням Ради національної безпеки та оборони України від 23 травня 2002 року «Про Стратегію України щодо Організації Північноатлантичного договору (НАТО) та відповідного Указу Президента України від 8 липня 2002 року».

Наміри України щодо інтеграції в структури Північноатлантичного альянсу підтвердив Закон України «Про основи національної безпеки України» від 19 червня 2003 року, який було ухвалено конституційною більшістю. Проголосувала тоді навіть фракція Партії регіонів. У статті 8 Основних напрямів державної політики з питань національної безпеки було проголошено, що в зовнішньополітичній сфері Україна провадить активну міжнародну політику з метою «...набуття членства в Європейському Союзі та Організації Північноатлантичного договору при збереженні добросусідських відносин і стратегічного партнерства з Російською Федерацією, іншими країнами Співдружності Незалежних Держав, а також іншими державами світу».

Створював основу, представляв, доповідав і відповідав на запитання на всіх етапах цього процесу Євген Марчук. «Якщо подивитися на кількість і якість роботи Євгена Кириловича на самітах НАТО, на двосторонніх зустрічах «НАТО-Україна», то побачимо, що, крім досвіду і повноважень, якими він наділений, важливі його людські якості, - пояснював журналіст Борис Клименко. - Для європейців було дивиною чути англійську від українських чиновників. Але його приязне ставлення до співрозмовника, манера увійти в контакт з людиною настільки приваблива, що через роки люди, з якими він спілкувався на міжнародних зустрічах, відчувають до нього особисту довіру. Наприклад, чому б це лорд Джордж Робертсон поїхав для проведення зустрічей на Донбас (генсек НАТО відвідав Донецьк в липні 2002 року – ред.)? Я впевнений, що Євген Кирилович його вмовив зробити це, і Робертсон погодився, адже довіряв Марчуку».

 До літа 2003 року вже була створена вся необхідна правова база для реалізації цього курсу. Але і це ще не все. Більш конкретно наміри України щодо приєднання до НАТО було викладено у новій редакції Воєнної доктрини України, яка була схвалена РНБО. Потім вона була введена в дію указом президента 15 червня 2004 року. У II розділі «Воєнно-політичні засади Воєнної доктрини», у першому абзаці пункту 9-го «Умови забезпечення воєнної безпеки України» було викладено так: «Зміцнення довіри між державами, послідовне зниження загрози використання військової сили, проведення політики євроатлантичної інтеграції, кінцевою метою якої є вступ до НАТО як основи загальноєвропейської системи безпеки».

Серйозна налаштованість України на членство в Альянсі змінила ставлення самого НАТО до нашої країни. На Празькому саміті організації було введено новий більш високий режим відносин України з НАТО – «План дій». «Це вже погоджений обома сторонами не просто план співпраці, а щорічний план внутрішньої трансформації України до стандартів НАТО і не тільки у військовій сфері, а й реформування судової та правоохоронної систем, економіки, свободи слова, прав людини та інше, - писав на своїй сторінці у Фейсбуці Євген Марчук. - В Україні була введена указом президента система державних координаторів співпраці з НАТО на рівні заступників міністра. Вдалося підняти рівень підтримки серед населення ідеї вступу до НАТО до 32-33%. З’явилися нові громадські організації на підтримку цього курсу. Весь процес почав набувати наростаючого динамізму. НАТО також почав проявляти в цьому активність. І тоді Росія почала хвилюватися і діяти».

Робота Кремля одразу проявилася. Вже влітку 2004 року –  після Стамбульського саміту НАТО – Леонід Кучма робить розворот на 180 градусів від Альянсу. Коли стало зрозуміло, що Україна дуже близька до підписання ПДЧ (Плану дій з членства в НАТО), і саме в цей час Леонід Кучма на 1-2 дні разом із Володимиром Путіним зникли з поля зору преси десь на Азовському морі. Повернувшись, Кучма дає команду негайно виключити з військової доктрини згадану формулу про співпрацю з НАТО. Через шість років, прийшовши до влади у 2010-му, режим Януковича вилучив цю формулу через парламент і зі згаданого Закону «Про основи національної безпеки України» і прописав позаблоковий статус країни.

Перед цим потрібно нагадати історію про Бухарестський саміт 2008 року, коли німецький канцлер Ангела Меркель та тодішній президент Франції Ніколя Саркозі заблокували надання Україні та Грузії ПДЧ. І як результат у серпні того ж року Росія напала на Грузію і незаконно окупувала 20 відсотків території цієї країни. А в 2014-му Москва, очевидно, розуміючи, що НАТО не буде реагувати, як у випадку із Грузією, незаконно анексувала Крим і розпочала воєнну агресію на сході України.

Вже після Євромайдану, Україна повернулася на шлях європейської та євроатлантичної інтеграції, навіть прописала відповідні норми в своїй Конституції. Проте обставини змінилися (зокрема на частині української території з 2014-го існує пряме путінське правління), і дорогоцінний час, коли необхідно було діяти, був втрачений.

Сьогодні в прямому сенсі українцям доводиться вигризатися кожний метр своєї території, як і право бути частиною Альянсу. У вересні 2022-го Україна подала заявку на пришвидшений вступ до Північноатлантичного альянсу, а генсек НАТО неодноразово заявляв, що двері для України відкриті (таке рішення було прийнято в Бухаресті в 2008-му), однак коли це може статися поки невідомо. Всі розуміють, що все залежить від подій на полі бою. Як тільки Україні вдасться звільнити свою територію від московської окупації, тоді і з’явиться реальний шанс членства в НАТО. За багатьма критеріями Україна готова, а в частині боєготовності армії навіть переважає більшість армій самого Альянсу.

Грав на випередження

Останньою високою державною посадою Євгена Кириловича була – міністр оборони України. За трохи більше року (червень 2003 – вересень 2004 рр.) керування оборонкою він встиг відзначитися і запам’ятатися наступними кроками.   

Ще на позиції секретаря РНБО Марчук виступив з ідеєю відправки українських військ спочатку в Кувейт, а потім і в Ірак. Реалізував він її буквально в перші ж місяці свого перебування на посаді міністра оборони. Не дивлячись на супротив багатьох політиків і несприйняття в суспільстві, Кучма і народні депутати таки дослухалися до аргументів Євгена Кириловича.  

«Як не парадоксально, але Ірак – це дуже серйозний шанс для України, шанс проявитись як суб’єкт міжнародного життя на рівні досить високої активності, - переконував тоді опонентів Євген Марчук. - Досвід, який набувають наші військові в такого роду діяльності, не по підручниках набирається. Це – досвід, на який йде багато часу, сил, а інколи, і людських життів. У будь-якому рішенні – чи то батальйон в Кувейт, чи в Ірак, чи вступати в НАТО, чи не вступати – перш за все, як «Отче Наш», мета – це наші національні інтереси. Нам треба виходити на новий рівень мислення, який по-новому буде спонукати всіх розуміти, що таке національні інтереси сьогодні, через 10, через 15 років».

Марчук особисто двічі відвідав Ірак для перевірки процесу організації і подальшого перебування українського контингенту в цій країні, а також щоб підтримати наших хлопців. В Іраку перебувало до 1690 військовослужбовців, які несли службу у польському секторі відповідальності. Українці виконували завдання на ірано-іракському кордоні, в населених пунктах Ель-Кут, Ель-Хай, Ес-Сувайра…

«У перших числах серпня контингент було заведено в Кувейт і потім був організований марш у район виконання завдання в іракську провінцію Васід, - розповідає начальник Генерального штабу ЗСУ, головнокомандувач Збройних Сил України (2014-2019) Віктор Муженко. - Але ще в період пересування в порт Миколаєва виникли певні проблеми з технікою. І тоді міністр оборони Євген Марчук зняв багатьох осіб з їхніх високих посад. Були зняті начальники бронетанкового й автомобільного управління. Це було перше таке усунення від виконання обов’язків посадових осіб вищого рангу за конкретні недоліки з підтримання боєготовності українського контингенту. Були й інші звільнення. Я виїхав у Ірак уже в жовтні 2003-го на заміну одного з офіцерів на посаду начальника штабу бригади. Перебував на цій посаді з жовтня до березня 2004-го».

«Євген Марчук приділяв велику увагу нашому контингенту в Іраку, - продовжує Віктор Муженко. - В нього була стала життєва позиція, сформовані погляди і бачення, що треба робити. І, що дуже важливо, Марчук прораховував наслідки тих чи тих рухів, тому вивчав ситуацію до дрібниць. Він сам вилітав до Іраку, коли заводили контингент, знав район виконання майбутніх завдань, знав ситуацію до деталей від кліматичних до ментальних особливостей регіону. Зауважу, що це був найбільший контингент у історії України, який брав участь у миротворчій операції. У Іраку з організації охорони бази в Ель-Куті ми були визнані найкращими серед усіх коаліційних сил. Ми були третьою країною, яка мала важке озброєння. В решти країн, крім США і Великої Британії, цього не було. Міністром оборони Євгеном Марчуком було прийнято рішення про залишення бригад, які було сформовано як контингент у Іраку, що має бойовий досвід у складі Збройних сил України вже як окремих організмів. Але згодом ці бригади було чомусь розформовано…».

Буквально за три місяці після призначення на посаду, Євгену Кириловичу довелося вступити в черговий серйозний «бій» через російську авантюру в Криму навколо острова Тузла. Це піщаний шматочок суші площею всього три з половиною квадратних кілометри і завширшки близько 500 метрів між Керченським півостровом Криму на заході та Таманським півостровом Краснодарського краю на сході. Колись він був частиною материка і з'єднувався з кубанським берегом, поки шторм не розмив косу. В 1954-му острів разом із Кримом відійшов до України.

І ось Кремль через майже 50 років вирішив згадати про це, влаштувавши небезпечну провокацію. 29 вересня 2003 року росіяни почали будувати насип від Тамані у напрямку українського острова. Роботи йшли у три зміни – з'являлося по 150 метрів греблі на день.

В цей час президент Росії Путін полетів у Південно-Східну Азію на саміт, а президент України Кучма вирушив в давно запланований важливий візит до Бразилії та інші країни Латинської Америки у супроводі міністрів оборони та закордонних справ. Україні насилу вдалося не допустити гарячого розвитку ситуації, тому що по обидва боки до протоки вже підтягувалися війська.

«Москва тоді дуже нервувала, тому що ми активізували процес наближення до НАТО, - аналізував ситуацію в інтерв’ю телеканалу «Дом» Євген Марчук. - Я навіть сам чув від російських колег військових, з якими проводив переговори, із тим самим Сергієм Івановим: "Ми ніколи не дозволимо, щоб кораблі НАТО стояли на рейді Ростова-на-Дону". Тому що, якщо Азовське море – це міжнародні води, то будь-які кораблі можуть проходити. Тузлінська провокація – була завершальною частиною операції РФ по відношенню до України щодо її примусу підписати міждержавну угоду про спільне використання Азовського моря та Керченської протоки. Простіше кажучи, ніякі військові іноземні кораблі після підписання цієї угоди не могли заходити до Азовського моря. Навіть якби Україна запрошувала, то треба було б обов'язково отримувати згоду Росії, і навпаки».

Закулісні переговори з Кремлем вів особисто Євген Кирилович. Прийшли до того, що президенти двох країн мають переговорити особисто. І от після розмови Кучми з Путіним, все раптом припинилося. Майже місяць будівництва зупинилося за два дні до анонсованого російськими ЗМІ возз’єднання Тузли з Росією.

«Під час кризи навколо Тузли Євген Кирилович діяв на випередження, - говорить адмірал Військово-Морських Сил ЗСУ Ігор Кабаненко. - Були критичні моменти, але завдяки продуманим, системним і обґрунтованим діям вдалося уникнути ескалації кризи. Це приклад того, як має бути побудоване державно-політичне реагування в критичний момент. Взагалі, я вважаю Євгена Марчука найкращим міністром оборони України. Це була людина з чіткою державною позицією».   

Саме тому його завжди побоювався Кучма. Він призначав Євгена Кириловича на високі посади, бо потрібно було розрулювати серйозні проблеми, бо іноді такою була політична кон’юнктура і опонента краще тримати поруч, бо завжди поступався йому. Як тільки змінювалася ситуація через різні причини і обставини, Кучма під надуманими приводами звільняв Марчука. В даному випадку причиною він назвав – незадовільний рівень утилізації боєприпасів. Для міністерства оборони звістка про те, що ЄК має покинути посаду, стала повною несподіванкою. Реальні ж причини звільнення тоді називали геть інші.

«Нещодавно критикувати Євгена Марчука почало російське телебачення, а після цього українська генпрокуратура оприлюднила дані, які ніби то компрометують Міноборони, - писав «Голос Америки». - Нагадаємо, що на посаді міністра оборони Євген Марчук був яскравим прихильником євроінтеграції. Він заявив про необхідність такого непопулярного рішення як скорочення кількості військовослужбовців, підтримував активні контакти з НАТО і був одним із прихильників відправки українського військового контингенту до Іраку. За неофіційною інформацією, сам Марчук у відставку не збирався. Відтак дехто пов’язує такий крок президента Кучми з незадоволенням, яке останнім часом демонструвала Москва щодо військового міністра».

«Перебуваючи на посаді міністра оборони, Марчук, очевидно, здогадувався, що його плани щодо суттєвого скорочення генеральських посад, заміни багатьох начальницьких постів цивільними спеціалістами наштовхнуться на великий спротив. Але ж міністр не відступився від цього реформування. Практика показала, що Євген Кирилович обрав тоді правильний шлях, - вважає журналіст, автор книги «Туринська шахівниця» Леонід Фросевич. - Міністр оборони Марчук відмовився «нагнути» армію, щоб голосувала на президентських виборах за провладного кандидата. Певно, він прогнозував, що його можуть очікувати неприємності, зокрема намагатимуться виштовхнути з міністерської "обойми". Але ж не відступився...».

Топ-волонтер

Наступні десять років Євген Кирилович здебільше виступав експертом екстракласу, тому що його досвід і професіоналізм не мали попиту серед владних кіл часів президенства Ющенка і Януковича. Начебто полярні за поглядами президенти все одно існували в одній системі – системі Кучми (справа Ґонґадзе-Подольського тому доказ), яку вони не прагнули зламати. Масові повстання 2004 р. і 2013-14 рр. також мало що змінили – здебільше обличчя у владі. Але розпочалася російська агресія, і перед країною постали серйозні виклики. Тоді Марчука знову запросили – гасити пожежу. Ні, не на державну посаду, а в якості волонтера.     

В травні 2015 р. Євген Кирилович став представником України у підгрупі з питань безпеки Тристоронньої контактної групи на Мінських переговорах щодо окремих районів Донецької та Луганської областей, яку очолював… Кучма. Так, президент Порошенко запросив керівником ТКГ того, кого Москва неодноразово приводила до влади в Україні і хто став внутрішньою причиною цієї війни. Тому не дивно, що поки «багатовекторний» президент відбував свою роль в столиці Білорусі, його зять Пінчук фактично запропонував українцям припинити спротив і лягти під Росію.

Стаття Пінчука у The Wall Street Journal в грудні 2016 року викликала шквал критики в Україні. В тексті про «болісні компроміси» він писав про поступки, на які має піти Київ: «Україна повинна розглянути питання про тимчасову відмову від членства в ЄС, як нашої мети на найближче майбутнє»;  «Україна не приєднається до НАТО ні найближчим часом, ні  в середньостроковій перспективі»; «Крим не має стати на заваді досягненню угоди, яка закінчить війну на сході»; «Не буде умов для чесних виборів (на Донбасі – ред.), поки Україна не візьме під контроль всю її територію. Але нам, можливо, варто не звертати на це увагу і провести місцеві вибори».

Слава Богу, план капітуляції від сім’ї Кучми-Пінчука не пройшов, тому, напевно, в листопаді 2018-го другий президент покинув Мінську групу. Замість нього її очільником став Євген Марчук, який здійснював цю діяльність на громадських засадах до травня 2019 року. На запитання – чому він погодився на це, Євген Кирилович відповідав: «Це мій спосіб "мобілізації". Простий підхід – це залишатися осторонь і критикувати процес. Я буду робити все, щоб досягти хоч якогось результату для країни. Наголошую – для країни. Найголовнішим результатом я вважаю "режим тиші", адже це дало змогу зберегти багато життів».

Умови договору, в рамках якого доводилося вести переговори, були дуже складними. Мінськ-1 і Мінськ-2 дали можливість Україні зупинити російську агресію і почати відбудовувати армію, однак стали дипломатичною пасткою, яка мала призвести до оформлення втрати частини Донецької та Луганської областей з постійним впливом окупаційної влади на Київ. Тому для України це були програшні домовленості, благо Москва та її маріонетки самі їх не виконували.

«Парадокс полягає в самому тексті Мінська-2, - пояснював Марчук в січні 2017-го. - Я розумію, що коли цей документ відпрацьовувався, то була гарячка, зокрема події в Дебальцевому. Але головна причина всіх проблем – це Росія, яка подає ситуацію так, щоб виглядало, наче це Україна не виконує своїх зобов’язань. Згадаємо, що коли Мінськ-2 підписали, то РФ одразу ініціювала схвалення його Радою Безпеки ООН. Не Україна, а саме Росія. Вона поспішала, щоб освятити цим схваленням саме ті пункти Мінська-2, які передбачають політичне врегулювання ситуації на Донбасі».

Та навіть в таких умовах деякі результати таки вдавалося вигризти. Крім режиму тиші, були і інші тактичні досягнення. «Переговори були дуже складними, - пояснював Марчук. - Вдалося також розмінувати 12 об’єктів на лінії зіткнення й відремонтувати їх. Ідеться про критичні об’єкти життєзабезпечення – газ, вода, електроенергія, мости... При цьому – у двох ділянках були розведені сили по кілометру в обидва боки. Щоправда, з певних причин відведення сил не вдалося здійснити у Станиці Луганській... Відбулося розмінування шляхів до пунктів пропуску і самих КПВВ, адже завжди була небезпека наскочити на міну біля дороги. Було створено 30-кілометрову зону безпеки від важких озброєнь під наглядом ОБСЄ. Також спеціальною угодою ми досягли заборони військових навчань у зоні безпеки із застосуванням артилерії, мінометів та іншого озброєння, адже такі навчання провокували другу сторону відкривати вогонь у відповідь».

«Мене завжди щиро дивувало і захоплювало, як Марчук готувався до цих важких переговорів і чи не єдиний приїжджав напередодні до Мінська, щоб ознайомитися зі всіма директивами російського МЗС, картами їхнього Міноборони, аби бути на рівних з росіянами, - розповідає Укрінформу народна депутатка 6,7,8,9 скликань Верховної Ради, учасниця української делегації в Мінській ТКГ Ірина Геращенко. - Євген Кирилович мав надзвичайну жагу до життя. Він єдиний з нашої делегації відвідав усі музеї Мінська. Для нас він був експертом з культурно-мистецького життя Мінська. Приміром, він нам розказав, що Національну бібліотеку і театр опери та балету очолюють вихідці з України. Він записав на мобільний екскурсії в кількох літературних музеях і включав їх нам, аби й ми послухали. Він був людиною з прекрасним почуттям гумору і самоіронією, що рідко трапляється в українському політикумі».

А ще Євген Кирилович тоді постійно пропонував системні стратегічні кроки: «Я виступаю за те, щоб українська влада розробила і озвучила широкий план мирної реінтеграції Донбасу. Відкладемо воєнний сценарій з боку України, при якому РФ обов’язково піде в наступ, а західні партнери від нас відвернуться, адже це означатиме порушення Мінських угод. При реінтеграції ми маємо зняти фобії місцевого населення тимчасово окупованих територій. Треба чітко дати зрозуміти, як вирішуватимуть питання із втраченою власністю і втраченим бізнесом, хто буде допомагати тим, хто зазнав втрат, і в яких обсягах, які будуть інвестиційні ініціативи для розбудови інфраструктури, відновлення підприємств, створення робочих місць. Окрім того, залишається питання – що буде з тими, хто по-різному співпрацював з агресором та окупаційною місцевою владою? Що, кому і як Україна має вибачити, крім тих, у кого кров на руках? Які гарантії надаватиме на цих територіях київська влада? Словом, потрібен офіційний деталізований план реінтеграції Донбасу, розписаний у часі і з усіх проблем, в тому числі за принципами фінансування цього процесу».

Були окремі напрацювання і рішення, але широкого мирного плану реінтеграції окупованих територій тодішня влада так і не запропонувала. Зрештою їй довелося піти, бо програла вибори. І весь цей комплекс проблем дістався у спадок наступникам. Президент Зеленський і його команда намагалися оживити переговори, спираючись на Будапештський меморандум і пробуючи активніше залучити американців і британців, але Москві це було непотрібно. Вона активно готувалася до повномасштабної війни.

В квітні 2021-го, за три місяці до смерті, Євген Кирилович в інтерв’ю Радіо Свобода дав відповідь і на це питання, фактично передбачивши дії агресора (тоді Москва безперервно концентрувала великі сили біля кордонів України, проводячи постійні військові навчання): «З точки зору здорового глузду, виглядає, що ніби ні. Але у поведінці Росії було дуже багато такого, що ніхто не спрогнозував. Погрози реальні й базуються на структурі збройних формувань, які підтягнуті до України. Медицина підтягнута, госпіталі підтягнуті. Це для будь-якого військового – перші прикмети підготовки до наступальної операції. Вторгнення може бути у двох напрямках. Перший – стосується води на Крим, а другий – надання гарантованої військової допомоги ОРДЛО. Але я не виключаю, що може бути й на білоруському напрямку якась хитра річ. Тому ніяких ілюзій не повинно бути стосовно того, що нічого не відбудеться».

Коли Євгена Марчука не стало, десятки відомих людей відзначали його достоїнства і заслуги перед державою. «…В останні роки Євген Марчук захищав Україну в Тристоронній контактній групі, - перераховував здобутки ЄК Президент України Володимир Зеленський. - Завдяки зокрема його зусиллям був встановлений режим тиші на Донбасі, який зберігається дотепер. Впевнений, що величезний досвід Євгена Кириловича слугуватиме дороговказом для майбутніх поколінь державних діячів, які ставлять інтереси Української держави понад усе».

*  *  *

Ще при житті Євгена Кириловича ми в «Дні» писали про «Школу Марчука» – про його знання, ерудицію, досвід і внесок в історію країни. У цієї школи є послідовники, частина з них вже в політиці і на війні, а частина ще буде в управлінні. Впевнений, той рівень, який задав ЄК в українському державотворенні, є і буде прикладом для нинішніх і нових поколінь, які остаточно змінять Україну. Заради якої діяв і про яку мріяв Марчук.     

Іван КАПСАМУН, журналіст

Лютий 2023 року

Київ