Чим була гетьманщина в історії України?

Доба Гетьманської держави (  ХУІІ –друга половина ХУІІІ століття, образно кажучи, від Петра Сагайдачного та Богдана  Хмельницького і до Кирила Розумовського, навіть пізніше), що тривала 150 років – безперечно, принципово важливий період української історії. Наша свідомість, національний характер зазнали суттєвого, відчутного впливу Гетьманських часів. Певною мірою чимало українців й досі можуть відносити свій родовід  саме до зародження й розвитку козацької держави – ця сторінка історії й дотепер ще не стала остаточно  «холодним» минулим. Тим більше, що на нашій території точиться прямо зараз страшна війна, яку влаштували окупанти, - і відповідні уроки з історії засвоїти конче потрібно.

Про це розповів присутнім під час публічної лекції, виголошеної в Київському Музеї гетьманства, відомий історик, старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України Дмитро Гордієнко. Зустрічі цього шанованого вченого із зацікавленими поціновувачами історії, що відбуваються раз на місяць в стінах саме цього музею, стали вже традиційними, і це не може не тішити: пан Дмитро вміє розповідати   про драматичні періоди історії захопливо, образно, в той же час достовірно і аргументовано,  спираючись на надійні історичні документи.

Ми хотіли б розповісти про головні тези виступи Дмитра Гордієнка, відтворивши, по можливості, хід його думок. Отже, про що йдеться.

По-перше, слід з’ясувати, чи була Гетьманщина (Військо  Запорозьке) незалежною державою чи автономним утворенням? Питання непросте, і його слід розглядати в контексті європейських політичних реалій тієї доби. Треба мати на увазі, що в той час, що ми розглядаємо, поняття «державність» було нерозривно пов’язане з особою того чи іншого конкретного монарха (імператора, короля, князя, герцога тощо). Республіканської державності як такої ще не існувало (хоча Кромвель і проголосив 1649 року Англію республікою, висунув концепцію «народу як джерела влади», проте через 12 років монархія була  реставрована). Легітимним джерелом влади був монарх – абсолютний суверен (імператор Священної Римської імперії – король Франції – османський
султан або  хан Криму). Причому всі ці монархи були пожиттєвими й спадковими (крім короля Речі Посполитої, який обирався, втім правив довічно). Але – дуже суттєве зауваження: влада гетьмана Війська Запорозького не була пожиттєвою, його могли позбавити влади. І так ставало не раз!

По-друге, титул «Гетьман» в жодній політичній системі Європі того часу не згадується. Проте після 1648 року, після укладання фундаментального для Європи Вестфальського миру (за принципом: влада визначається не Волею Божою, а договором!), поява нового титулу «гетьман» в принципі не була аж такою  незвичною. І показово, що саме 1648 року гетьманом Війська Запорозького став Богдан Хмельницький.

По-третє, саме слово «гетьман» походить з польської мови. Воно первісно мало значення «тимчасовий командувач війська». Вживання цього терміна можна простежити від початку ХУ століття (славетна Грюндвальдська битва 1410 року). Дещо пізніше з’являються литовські гетьмани (серед них – знаменитий Костянтин Острозький старший, переможець московського війська в битві під Оршею 1514 року). Показово, що в Польській державі гетьман не мав права брати участь у виборах короля, мав перебувати при війську, але оскільки був винятково шанованим шляхтичем, то, звісно, мав суттєвий  вплив на вибори. 

По-четверте, необхідно визнати, що, оскільки у ХУІ столітті Україна як така ще не була суб’єктом політичного життя, то й такого титулу, як «гетьман», на той час ще не було. В українській історіографії першим гетьманом визнається Дмитро Байда-Вишневецький. Натомість польська влада йменувала  козацького очільника інакше –«старший Війська Запорозького».

Першим офіційним гетьманом, визнаним Варшавою, був  Богдан Хмельницький. Це важливо, а ще важливішим є принцип, виголошений великим Богданом 1648 року: «Мені не потрібна королівська легітимність. Я цю легітимність маю від війська!». Оце  і був той рубіж, починаючи від якого можна говорити про рух  Гетьманщини до незалежної держави.

По-п’яте, дуже важливою є побудова єдиної вертикалі влади (військової, судової, економічної тощо), розпочата Богданом Хмельницький й продовжена гетьманом Іваном Виговським в документах Гадяцького трактату 1658 року. І хоча Хмельницький трагічно «послизнувся» у трагічному цивілізаційному розламі тих
часів – між європейською цивілізацією й московсько-ординською, внаслідок чого мусимо говорити про Гетьманщину як державу з обмеженим суверенітетом (який суверенітет щосили знищували московські царі) – все ж таки то була держава!

Українська держава була, відбулася – і головне, породила  багатовікову історичну традицію, аж до ХХ століття, що є сильною, потужною, живою й нині.

* * * * * * * * * * * * *

Це лише головний каркас думок Дмитра Гордієнка. Важливо, що тут йдеться про базові проблеми української історії, що вони потребують осмислення, аналізу і нового прочитання.

Ігор Сюндюков