Стародубщина — давня українська земля
Багато років минуло з того часу, як Україна втратила одну з найбільших перлин своєї Півночі — Стародубщину (на той час це — Мглинський, Новозибківський, Стародубський і Суразький повіти Чернігівської губернії). Протягом багатьох століть ці землі входили до основного українського етнічного масиву, а потім унаслідок поразки національно-визвольних змагань 1917—1921 років і несправедливого адміністративного поділу залишилися поза межами спочатку УСРР/УРСР, а відтак і поза державним кордоном сучасної України.
Стародуб уперше згадується в «Поученні» славетного князя Русі Володимира Мономаха, коли взимку 1078—1079 років половці захопили Стародубщину, а київський князь вигнав їх звідти. Хоча, очевидно, що місто було засновано ще задовго до цього. Лаврентіївський та Іпатіївський літописи під 1096 роком повідомляють про місячну облогу воїнами Мономаха й Святополка «города» Стародуба, в якому «затворися» чернігівський князь Олег Святославич: «...І точилася між ними битва люта, і стояли вони довкола города днів тридцять і три, і знемагали люди в городі». У цій ситуації, як бачимо, жителі стародавнього Стародуба діяли героїчно. Володимир і Святополк пішли війною на Олега тому, що він не виступив разом із ними проти половців, а, навпаки, об’єднався з ними. Незважаючи на воєнний конфлікт поміж князями, Володимир Мономах пропонував Олегу «коло Стародуба отчину». У 1141 році в Стародубі княжив Святослав Ольгович, у 1147-му бачимо тут Ізяслава Давидовича, в 1156 році — Ростислава Мстиславича, а у 1174 році — Святослава Всеволодича.
Те, що Стародубщина з давніх-давен була моноетнічним українським регіоном, засвідчили події Національно-визвольної війни на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким. У тексті «Вимог Війська Запорозького до його королівської милості», які були подані гетьманом Б.Хмельницьким 7 серпня 1649 року до короля Речі Посполитої Яна ІІ Казимира, зазначалося: «Почавши від Дністра, Берлинців, Бару, по Старий Костянтинів, по Случ і за Случ, що впадає в Припять, по Дніпро, а від Дніпра, почавши від Любеча до Стародуба і аж до московської границі з Трубецьким, в усіх цих названих містах ми самі зробимо перепис... По цих містах серед нашого війська, щоб корогви, як іноземні, так і польські, не мали ніяких прав і не наважувалися брати жодних стацій». 1654 року до Ніжинського полку Української козацької держави було приєднано сім сотень Чернігівського полку, кілька округів з Чернігівського та Стародубський повіт зі Смоленського воєводства. 1663-го з Ніжинського полку було виділено Новгородський (Сіверський), Глухівський, Сосницький та Стародубський полки.
Треба відзначити, що Стародубський полк як адміністративна та військова одиниця був одним з найсильніших у складі України-Гетьманщини. Його особовий склад брав активну участь у Кримських походах 1687 та 1689 років, Азовських кампаніях 1695—1696 років, Північній війні 1700—1721 років, російсько-турецьких війнах 1735—1739 (наприклад, під час бойових операцій на півдні України у 1738 р. взяли зброю 1 103 старшин і козаків Стародубського полку) та 1769—774 років. Із кінця ХVІІ століття призначення й усунення полковників здійснювалося безпосередньо українським гетьманом. Гетьман І. Самойлович призначив Стародубським полковником свого сина Семена (1680 р.), а після його смерті — меншого сина Якова (1685). Але після І. Мазепи українських полковників поступово витісняли російські. Серед полковників Стародубщини зустрічаємо представників відомих родів Рославців, Острянині, Небаб, Мовчанів, Самойловичів, Скоропадських, Гуляницьких, Рубців, Лизогубів, Корецьких, Максимовичів, Березовських, Немировичів-Данченків, Ханенків та ін.
На середину ХVІІІ ст. до Стародубського полку входили сотні, адміністративними центрами яких були міста Баклан (Бакляни), Мглин, Новгородок (Новгород-Сіверський), Погар (Погари), Почеп, Стародуб, Топаль (Великі Топалі), Шептаки. Усього на Стародубщині було 11 сотень: Бакланська, Мглинська, Новгородська, Новоміська, Погарська, Почепська (перша і друга), Стародубська (перша і друга), Топальська і Шептаківська. Серед знаменитих людей, що народилися чи довгий час жили на Стародубщині, були визначні постаті української й російської історії та культури — Роман Ракушка-Романовський, Опанас Лобисевич, Григорій Долинський, Семен Дівович, Андрій Рачинський, Федір Туманський, Архип Худорба, Варлаам Шишацький, Андрій Гудович та інші.
Зміна адміністративного статуту Стародубщини настала 16 вересня 1781 року, коли за наказом російської імператриці Катерини ІІ було офіційно проголошено створення трьох нових намісництв — Київського, Чернігівського, а також Новгород-Сіверського, куди входила Стародубщина. У зв’язку із запровадженням нової намісницької та повітової системи українські інституції, які ще залишалися від скасування гетьманського уряду в 1764 році (полкові і сотенні уряди та суди, скарбниця, скарбова канцелярія, генеральна лічильна комісія, пошта тощо), були скасовані. Першим губернатором Новгород-Сіверського намісництва призначили колишнього генерального суддю Гетьманщини Іллю Журмана. Впродовж чотирьох років (1782—1786) українські державні інституції, а також самоврядування рішуче заступила імперська адміністрація. Хоча до 1802 року більшість чиновників місцевої адміністрації на Стародубщині були українцями.
Протягом десятиріччя традиційну козацьку військову організацію замінила система регулярних російських полків. Постали карабінерні полки, які спочатку зберігали численні зв’язки зі своїм козацьким минулим. Стародубський карабінерний полк був утворений 1783 року на базі скасованого Стародубського полку України-Гетьманщини. Його новостворені роти були прив’язані до відповідної території Стародубщини. Колишні козацькі старшини стали офіцерами, а рядові карабінери — козаками. Цей полк перебував був у складі важкої кінноти, у 1796 році став кірасирським, а згодом — драгунським. Серед його офіцерів у 1780—1800 роках бачимо представників стародубських козацько-старшинських родин. Це — Бобирі, Бороздни, Велинські, Гудовичі, Домонтовичі, Значко-Яворські, Карпеки, Миклашевські, Модзалевські, Немировичі-Данченки, Плішки, Рославці, Рубці, Сахновські, Семеки, Силевичі, Соболовечі, Шираї та ін.
Якщо говорити про національний склад населення Стародубщини у ХVІІІ столітті, то 1762 року в Стародубському полку налічувалося 345 572 особи, з яких українців було близько 335 000 осіб. У 1795 році в Чернігівській губернії проживало 1 032 096 чоловік, в т.ч. у Стародубському повіті — 70 248, Мглинському — 68 108, Новоміському (Новозибківському) — 89 406, Погарському — 68 100 осіб. Згідно з переписом 1859 року, в Стародубському повіті нараховувалося 86 766 осіб (із них 84 773 українці), Мглинському — 90 478 (відповідно 86 406 українців), Новозибківському — 113 637 (76 137), Суразькому — 110 390 (20 974). Перепис складу населення Чернігівської губернії 1897 року засвідчив, що на Стародубщині було всього-на-всього 778 осіб (?), які ідентифікували себе з українцями. Штучність і нереальність цього «перепису» була очевидною вже для сучасників.
У листопаді 1917 року Центральна Рада, проголосивши самостійність України, залишила скрізь губерніальну й повітову адміністрацію, яка існувала ще за російського Тимчасового уряду. Тоді ж одразу виникло питання про перехід Північноукраїнського регіону під владу революційної Центральної Ради. Зважаючи на те, що і Велика Білоруська Рада також намагалася підпорядкувати Стародубщину, серед місцевого населення було проведено опитування, яке засвідчило бажання приєднання стародубських повітів до України.
Із приходом до влади у квітні 1918 року П. Скоропадського та проголошення його гетьманом України постало питання про зміну колишньої адміністративної системи. Комісарів було замінено на старост. 23 травня того ж року розпочалися українсько-російські переговори, які тривали протягом всього існування гетьманського уряду. Одним з основних питань була проблема встановлення кордонів. Росіяни запропонували таку лінію кордону: Сураж — Унеча — Стародуб — Новгород-Сіверський — Глухів — Рильськ — Колонтаївка — Суджа — Беленіхіно — Куп’янськ. Це означало, що Українська держава мала втратити Мглинський та значні частини Стародубського, Суражського, Новгород-Сіверського та інших повітів.
У червні відбувся черговий раунд переговорів, і в результаті було підготовано спільну резолюцію: «[...] мир, який робиться між Україною та Московщиною, повинен грунтуватися на міцних демократичних основах [...], обидві делегації годяться відкинути при визначенні кордонів усяку думку про захвати й насильства». Українська делегація запропонувала такі кордони між обома державами, які засвідчували історичну приналежність Стародубщини до України. Було аргументовано, що з історичних, етнографічних та економічних причин ці території мають належати до Української держави. До української делегації на переговорах надходили звернення зі Стародубщини з проханням приєднати її до України. Тим часом більшовики насильно примушували місцеве населення підписуватися за приєднання до Росії. «Вбивствами, насильствами, погрозами, — зазначалося в надісланій зі Стародуба 20 червня телеграмі, — більшовики поневолюють місцеве населення підписувати заяву про приєднання північних повітів Чернігівщини до Російської республіки, уживаючи усіх засобів застрашування, щоб зібрати велику кількість підписів». Представники населення Стародубщини просили українську владу не визнавати накинутого силою «плебісциту» й захистити їх від іноземного насильства.
Тим часом більшовицька Росія, зриваючи мирні переговори, знову розпочала воєнні дії. 27 липня 1918 року Стародубський повітовий староста Кибальчич телеграфував до Києва: «[...] Населення у паніці. У зайнятій більшовиками частині повіту люди вирізаються, як барани. Для заспокоєння населення прошу відповіді». Саме тому в серпні 2-й Запорізький полк під командуванням П. Болбочана з двома гарматними батареями було перекинуто на Чернігівщину для захисту від російських окупаційних військ району Новозибків — Новгород-Сіверський. Там запорожці протягом трьох місяців вели виснажливі бої з червоноармійськими загонами. У цьому їм допомагало і місцеве населення. 30 жовтня від імені жителів Стародуба до П. Болбочана звернувся з листом Стародубський повітовий староста. Він глибоко сумував у зв’язку з тяжкими втратами українців та, висловлюючи від імені всіх стародубців вдячність тим, хто проливає кров за свободу України, передав для сімей полеглих 3 500 зібраних громадою карбованців.
Відторгнути Стародубщину від України радянській Росії вдалося наступного року. А допомогли їй у цьому «українські» комуністи. Справу було вирішено на проведеній 25 лютого 1919 року в Москві Міжвідомчій нараді з питання про виділення Гомельської губернії і встановлення кордонів з Україною за участю чотирьох осіб: представників радянського «українського уряду» Іванова й Мальцева, представника російського наркомату з внутрішніх справ Спаського і уповноваженої російського Раднаркому в справах Білорусі й Литви Гопнер, яка виступила основним доповідачем. Вона заявила, що в основу розв’язання питання про приєднання повинно було покладено не той чи інший вияв волі населення (плебісцитний), а міркування винятково державного порядку. Уже 10 березня договір про кордони з РСФРР, підписаний у Москві Івановим, підтвердив на своєму засіданні «робітничо-селянський уряд» України. А в травні того ж року Стародубський, Мглинський, Новозибківський і Суразький повіти Чернігівської губернії були приєднані до Гомельської губернії у складі РСФРР.
На середину 1920-х років у Гомельській губернії діяло 19 українських початкових шкіл при майже стотисячному українському населенні. Невдовзі українців було позбавлено і цієї мізерної можливості здобувати освіту рідною мовою. Від початку 1930-х років на теренах РСФРР українське шкільництво було тотально ліквідовано. Відсутність національної освіти, щораз більше насильницьке зросійщення, асимілятивне середовище підривають основи місцевого українства. Переписи фіксують разюче зменшення його кількості.
За переписом 1920 року, в Стародубському повіті Гомельської губернії налічувалося 40 347 українців, що становило лише 30,1 % від усього населення. У Новозибківському повіті жило тоді 43 771 українець (36,8%). Згідно з переписом 1926 року, у Стародубській окрузі Росії проживало 57 726 українців, Почепській — 25 514, Новозибківській — 24 863, Клинцівській (колишній Суразький повіт) — 15 837. Вчені засвідчують тенденційність та неправдивість цих переписів, які проводилися більшовицькою владою.
1989 року в Брянскій області РРФСР українцями записалося всього-на-всього 27 122 особи (тобто на 100 000 менше, ніж у 1926 році!), що становило всього 1,8% від усього місцевого населення. Серед цих українців, більша частина яких проживає на історичній Стародубщині, менш ніж половина визнали рідною українську мову (46,9%) і тільки 21,1% з них вільно володіють мовою своїх пращурів. Як можна припустити, упродовж минулих після цього років ситуація стала ще гіршою. На жаль, ми не володіємо статистичними даними на 2004 рік...
Стародуб нині є провінційним містом, районним центром Брянскої області Російської Федерації. Він розташований за 169 км на південний захід від Брянська. Це кінцева залізнича станція на гілці від лінії Унеча — Хутір Михайлівський. Зараз рух на залізниці практично заморожений, потяги не ходять. Населення Стародуба у 1992 р. складало 19 100 осіб, а в 2002 р. — уже 18 643. На сьогодні у місті діє районний Будинок культури, кінотеатр, краєзнавчий музей. Промисловість представлена заводом «Реле», ВАТ «Стародубскі сири» та «Консервсушпрод», пеньковим та пивним заводами. У місті діє один автобусний маршрут та виходить газета-районка «Стародубский вестник». Найбільшою місцевою гордістю протягом останніх років є дружина прем’єр-міністра Російської Федерації Путіна пані Людмила, яка народилася на Стародубщині (до цього часу тут проживають її родичі) й, можливо, має українське коріння.
До речі, у місцевому музеї відсутні відомості не лише про одного з найвідоміших стародубських полковників — українського гетьмана Івана Скоропадського, але немає навіть окремої експозиції, присвяченої історії славетного Стародубського козацького полку України-Гетьманщини. Натомість активісти відродження сучасного козацтва у Брянської області РФ провели дослідження місцевих церковних книг і з’ясували, що на початку ХХ ст. близько 50—60 % місцевих жителів Стародубщини записувалися козаками.
Українознавчі центри на Брянщині відсутні, якщо не рахувати створення у 1993 році місцевими українцями культурно-просвітницького товариства «Блакитна Десна». До речі, ті, хто прибуває до Стародуба з материкової Росії, зазначають особливий «мєстный говар» стародубців, у мові яких на генетичному рівні все ж таки зберігається український мелос. Мовознавці дослідили, що на Стародубщині поширювався східнополіський (лівобережнополіський) говір української мови як архаїчний діалект північного наріччя, що об’єднує групу українських говірок у північних районах Київщини та Сумщини, а також південно-західної частини Брянщини та окремих районах Курщини, Білгородчини та Воронежчини.
Багатьох громадян України, які відвідують нині Стародубщину, вражає необізнаність її людності з минулим цього величного колись своєю історією краю та його розрив із національною державницькою і духовно-культурною традицією. Тільки своєрідна місцева мова та історичні джерела поряд із нечисленними пам’ятками, що випадково вціліли від руйнацій радянського періоду, нагадують про багатовікове життя стародубців як природної і невід’ємної частини світового українства.
